Насправді спека окупувала південно-східні регіони України ще в другій половині липня, коли ми з Володимиром Просіним повернулися з північно-східних країв. Немовби небесні сили таким чином «благословили» штучно утворену Регіонію на вистраждане щастя жити в теплі й добрі під «святим штандартом земного архангела-прем’єра». А західні землі натомість покарали зливами та холодом – за «схизмацтво і єресь».
Добре, що на мене звалилося багато всілякої роботи! Ударно, стахановськими методами, у чотири зміни писав і компонував нову книгу нарисів та есеїв на замовлення Народного Руху України та УРП «Собор» – книжка «Там, де я сміюся крізь сльози» має вийти у світ через кілька днів. Тираж видання (як і попереднього – «Там, де я ніколи не плакав») у мене забирають замовники і спонсори; мені, дай Боже, хоча б із десяток примірників дісталося.
А ще я завершую роботу над унікальним виданням, ідея якого виникла в голови Луганської обласної організації «Собор» Анатолія Назаренка. Це має бути збірка дружніх шаржів (із малюнками й віршованими текстами) на очільників партії «Собор» та її найбільш яскравих активістів у всіх областях України. Свою частину роботи – віршовані тексти – я майже завершив, а от художник Олександр Дудник «не встигає» за мною, говорить, що мені легше, бо я можу писати «лівою ногою», а йому, учневі та послідовнику Мікеланджело і Красаускаса, треба докласти багато таланту і снаги… Високо цінує себе пан-генерал козачий, не те що я, пенсіонер занюханий! Мені дадуть десятку-другу гривень: працюй швидко й гарно! – і я працюю. Швидко. Але чи гарно, не знаю… Знаю, що сумлінно. І цього мені досить.
…Через чотири місяці мій «транзитний» ювілей: шістдесят п’ять років життя на грішній землі та сорок п’ять (правдивіше, сорок сім) років літературної творчості. П’янка – п’янкою, вона, безумовно, буде (якщо я доживу до Різдва), але ж і видати щось треба до п’янки, аби було чим звітувати перед друзями-колегами, однодумцями, рідною українською (луганською) літературою. Дещо я заздалегідь підготував і здав, як мовиться, у виробництво. Так, збірочку «Відлига» набрано й зверстано у «Шляху» (Київ – Луганськ), але там відбулися якісь кадрові «перетряски», і невідомо, чи збірочку видадуть.
Більшу книжку лірики готує до видання «Світлиця» (А. Медведенко). Хоча й проплачується вона коштами обласного бюджету, Андрій вимагає з мене доплати. Ця доплата перевищує мою місячну пенсію. А за що я буду їсти-пити курити?! Отже, і ця книжка – під великим знаком питання…
Велика (понад триста сторінок) книга «Калини жар на полотні снігів» у рукописному варіанті лежить у шухляді мого письмового стола й чекає на появу спонсора. Щось нібито накльовується. Але твердої впевненості ще немає. А час біжить… Оце я мав зайти до заступника голови ОДА Зіновія Гузара, занести йому десяток примірників книги «Там, де я сміюся крізь сльози», і, можливо, переговорити про видання до ювілею. Одначе пан Гузар терміново вилітає до Львова і повернеться якраз перед моїм від’їздом у Галичину. Отож зайду до нього в понеділок або вівторок. А вже в четвер, мабуть, сяду на поїзд. Якщо Назаренко дістане квитки, бо зараз це туго – пора відпусток закінчується, люди повертаються з подорожей і санаторного лікування.
Книжку «Шаржуємо з любов’ю» я таки закінчив. Тексти зараз добираються, іде виготовлення макета. А от малюнки Сашко Дудник не доробив, і, здається, утік десь у літній табір для козачат. Доведеться шукати іншого художника? Можливо, не такого талановитого, але ж сумлінного та відповідального? І нехай Сашко не ображається дуже, бо таки ж підвів і Анатолія Назаренка, і мене, і всю нашу команду.


18.08.2006