Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Струмок надій змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Струмок надій змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
2026.04.27
16:08
Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
2026.04.27
11:45
Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
2026.04.27
10:59
Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
2026.04.27
10:34
Знайди розраду, де її нема в помині.
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
2026.04.27
06:34
гуляти із батьками в парк роззиратися на каруселі на інших людей із дітьми скриньки із морозивом а ще там сухий лід · оркестр із репродукторів виконує щось життєстверджувальне чим не едем але морозива ніколи не досить · роззиратися на газетний автомат 60х
2026.04.27
05:51
Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється гучно в руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється гучно в руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
2026.04.26
23:37
На свято життя абонемент не купиш.
Старечий маразм правителів успішно пережив часи СРСР і досі в світовому тренді.
Кремлівський медвежатник міняє пуйло на бухло.
Заполоханий диктатор міняє клаустрофобію на бункерофілію.
Хто панічно боїться ни
2026.04.26
20:41
І
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
2026.04.26
17:26
хотів би обійняти друзів
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
БАЙСТРЮКИ РУСІ-УКРАЇНИ
Коли в них запитують, хто вони за національністю, звідки родом – відповідь звучить одна: «Мы – русские, из России мы».
Що тут правильне, а що – неправильне?
Правильне перше: руські – значить, із Русі. Із якої Русі? А з Київської, бо іншої Русі ніколи й не було. Була велика слов’янська імперія Русь зі столицею в граді Києві. І всі прилеглі (як правило, підкорені силою) території теж називалися Руссю. Для повнішого означення вживалися слова-приставки: Русь власне Київська (метрополія), Русь Біла, Червона Русь, Підкарпатська, Новгородська тощо. Імперія Русь розлягалася від Тмутаракані на південних рубежах і до Кольського півострова на півночі, від Карпат аж до верхньої Волги на сході. Колонізація безмежних просторів тривала не одне століття – її здійснювали добровільні переселенці та втікачі з метрополії. Вони ж асимілювали місцеві племена чуді, мері, муроми, комі та ін. Часто асимілювалися й самі, перехоплюючи від аборигенів як мову, так і звичаї. Там, де колоністи осідали на довгий час, виникали постійні поселення, що згодом переростали в опорні пункти-міста. Так очевидно, з’явилися знані сьогодні Москва і Суздаль, Муром і Великий Устюг, Мезень і Ростов-Великий. Так само: Углич, Солігалич, Переяславль-Залєський, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Нижній Новгород та десятки інших міст. У княжих уділах правили сини й онуки великокиївських князів. Поступово вони, стаючи більш заматерілими, відокремлювалися від метрополії та проголошували себе незалежними. Забували давні слов’янські звичаї, материнську мову, усе глибше закорінювалися в угро-фінське, а після підпадання під татаро-монгольске іго, і в тюркомовне середовище. Поступово витворювалася «інтернаціональна» мова, яку нині називають «великим и могучим русским языком». Ця мова, на відміну від руської (київської або староукраїнської) мови, була грубішою, прямолінійною та мало гнучкою. До пушкінських часів нею не можна було писати милозвучних поетичних текстів. Зверніть увагу на те, якими неоковирними були вірші (не поезії) Ломоносова і Сумарокова, Хераскова і Хемніцера (волох), Тредіаковського (українець) і Державіна (татарин). Відшліфували «московську» мову мурин Пушкін, шотландець Лермонтов, німці Тютчев і Фет. А до сьогоднішнього милого і благісного звучання довели все ті ж «немоскалі»: татари Аксаков і Тургенєв, українці Гоголь і Чехов, євреї та поляки (Бабель, Олеша, Паустовський, Симонов, Багрицький), німець Пільняк, чукча Ритхеу, абхаз Іскандер, казах Сулейменов, білоруси Рилєнков і Шкляревський… Та це буде в пізніші (або – новіші) часи, а поки що авантюристи з Русі Київської йшли і їхали все далі й далі на схід, до Уральського Каменя, через неосяжні простори тюркського Сибіру… Йшли Єрмаки Тимофійовичі (козак із нижнього Подоння), різні Єрофейовичі й Олексійовичі, Івановичі й Мартиновичі. Мечем і зеленим вином підкоряли «дикі народці», обзиваючи їх остяками і вогулами, черемисами і самоїдами, або й просто ясашними людьми, «людішками».
Київська Русь, як відомо, розпалася під могутнім натиском татаро-монгольскої (джурдженської) орди, а до того її могутність «підгризали» внутрішні князівські чвари та наскоки печенігів, половців і ногайців. Натомість далеко на північний схід від стольного Києва, у дрімучих лісах серед непрохідних боліт зароджувалася нова історична потуга: Московське князівство. Набравши сили, через немалу кров, воно підім’яло під себе сусідні Твер і Рязань, за тим «приєднало» Новгородську та Псковську республіки, підкорило Казанське й Астраханське ханства. Це державне утворення стало називатися Московією, його єдиного князя-узурпатора «вихрестили» на царя-самодержця. Якими були ці «самодержці», ми знаємо на прикладі Івана Лютого (справді-бо лютим та неймовірно жорстоким був цей припадочний цар!). Від часів Петра Романова (його називають Першим) верховного правителя Московії наречуть імператором, а вже той імператор власною волею прибере для своєї імперії невластиву їй, по суті чужу, прикрадену назву: Русь, Руссія, Рассєя. Так воно і величніше, і милозвучніше. А заодно з назвою Москва «приросла» не лише «зібраними» землями та різноплемінними «народцями-людішками», але й славетною колись багатовіковою історією. Чужою історією! Історією давніших і культурніших за «Расєю» державних і міждержавних утворень, таких, як та ж Київська Русь, а дещо пізніше, Велике князівство Литовське, як Казанське ханство на середній Волзі й Астраханське в пониззі великої ріки, як ханство Сибірське, кавказькі Чечня і Кабарда, Аварія і Карачай, Кримське ханство, Лівонія, Інгерманландія, Алтай, Тува, Саха-Якутія… Народ-збирач із дрімучих московських пущ умів збирати не лише гриби-ягоди, але й величезні території з численними та різноманітними племенами і народами «людішек», «інародців». Байстрюки Русі Київської, зажерливі та амбітні, «байстрючили» (денаціоналізували) чувашів і башкирів, удмуртів і мордвинів, сибірських татарів, хакасів, шорців, хантів і мансів, комі, перм’яків, саамів, іжорців, карелів, вепсів… Мова сили та пригноблення, гримуча суміш староукраїнської (київської), угро-фінської, тюркської, германської, литовської мов поступово утворювала отой «могучий і великій руській язик». Одночасно ж він ставав і «єдіним на всьом пространствє» – від Балтики до Аляски. Інші мови-язики штучно відтиналися, «ібо нє било, нєт і бить нє может» тієї ж, скажімо, української мови! Нашої з вами державної мови, панове брати і сестри українці!
Прямими (і то ж таки достойними!) нащадками байстрюків Київської Русі стали байстрюки Московії (Расєї): яничари всіх рас і національностей, малороси. Серед останніх – ті ж таки Кочубеї та Іскри, Самойловичі і Скоропадські, Петровські й Боженки, Пархоменки і Маланчуки. Не мають справжньої, кровної батьківщини та вистражданої серцем Батьківщини і сучасні «регіонали», «вітренківці», «медведчукісти-кравчукісти», «кучмісти-тіхоновєди» тощо. Але владу в Україні вони ще мають, і немалу, особливо в південно-східних областях, у зросійщених Харкові й Січеславі, Запоріжжі й Донецьку, у псевдоавтономному Криму, і вони впливають (негативно ж таки!) на наше українське, незалежно-державницьке життя. І допомагає цим «байстрюкам» мати-мачуха «всєх врємйон і народов», пихата, бундючна, зажерлива й брутальна, лицемірна й жорстока «царсько-імперська», більшовицько-шовіністська офіційна Москва. Якими помиями поливає російська преса Україну і Грузію, Прибалтику і Молдову! Як захищає вона сепаратистів Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії! Як вона прагне повернути «заблудших інородцев» у лоно «Велікой і нєдєлімой Расєї-Московії»!
А депутати нашої Луганської обласної ради (та іже з ними) улесливо підгавкують: «Не било, нєт і бить нє может нікакого украйонського язика!»
То щоб вам язики всохли, «братани-сеструни»! Покайтесь, поки ще не зовсім пізно…
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
БАЙСТРЮКИ РУСІ-УКРАЇНИ
Коли в них запитують, хто вони за національністю, звідки родом – відповідь звучить одна: «Мы – русские, из России мы».
Що тут правильне, а що – неправильне?
Правильне перше: руські – значить, із Русі. Із якої Русі? А з Київської, бо іншої Русі ніколи й не було. Була велика слов’янська імперія Русь зі столицею в граді Києві. І всі прилеглі (як правило, підкорені силою) території теж називалися Руссю. Для повнішого означення вживалися слова-приставки: Русь власне Київська (метрополія), Русь Біла, Червона Русь, Підкарпатська, Новгородська тощо. Імперія Русь розлягалася від Тмутаракані на південних рубежах і до Кольського півострова на півночі, від Карпат аж до верхньої Волги на сході. Колонізація безмежних просторів тривала не одне століття – її здійснювали добровільні переселенці та втікачі з метрополії. Вони ж асимілювали місцеві племена чуді, мері, муроми, комі та ін. Часто асимілювалися й самі, перехоплюючи від аборигенів як мову, так і звичаї. Там, де колоністи осідали на довгий час, виникали постійні поселення, що згодом переростали в опорні пункти-міста. Так очевидно, з’явилися знані сьогодні Москва і Суздаль, Муром і Великий Устюг, Мезень і Ростов-Великий. Так само: Углич, Солігалич, Переяславль-Залєський, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Нижній Новгород та десятки інших міст. У княжих уділах правили сини й онуки великокиївських князів. Поступово вони, стаючи більш заматерілими, відокремлювалися від метрополії та проголошували себе незалежними. Забували давні слов’янські звичаї, материнську мову, усе глибше закорінювалися в угро-фінське, а після підпадання під татаро-монгольске іго, і в тюркомовне середовище. Поступово витворювалася «інтернаціональна» мова, яку нині називають «великим и могучим русским языком». Ця мова, на відміну від руської (київської або староукраїнської) мови, була грубішою, прямолінійною та мало гнучкою. До пушкінських часів нею не можна було писати милозвучних поетичних текстів. Зверніть увагу на те, якими неоковирними були вірші (не поезії) Ломоносова і Сумарокова, Хераскова і Хемніцера (волох), Тредіаковського (українець) і Державіна (татарин). Відшліфували «московську» мову мурин Пушкін, шотландець Лермонтов, німці Тютчев і Фет. А до сьогоднішнього милого і благісного звучання довели все ті ж «немоскалі»: татари Аксаков і Тургенєв, українці Гоголь і Чехов, євреї та поляки (Бабель, Олеша, Паустовський, Симонов, Багрицький), німець Пільняк, чукча Ритхеу, абхаз Іскандер, казах Сулейменов, білоруси Рилєнков і Шкляревський… Та це буде в пізніші (або – новіші) часи, а поки що авантюристи з Русі Київської йшли і їхали все далі й далі на схід, до Уральського Каменя, через неосяжні простори тюркського Сибіру… Йшли Єрмаки Тимофійовичі (козак із нижнього Подоння), різні Єрофейовичі й Олексійовичі, Івановичі й Мартиновичі. Мечем і зеленим вином підкоряли «дикі народці», обзиваючи їх остяками і вогулами, черемисами і самоїдами, або й просто ясашними людьми, «людішками».
Київська Русь, як відомо, розпалася під могутнім натиском татаро-монгольскої (джурдженської) орди, а до того її могутність «підгризали» внутрішні князівські чвари та наскоки печенігів, половців і ногайців. Натомість далеко на північний схід від стольного Києва, у дрімучих лісах серед непрохідних боліт зароджувалася нова історична потуга: Московське князівство. Набравши сили, через немалу кров, воно підім’яло під себе сусідні Твер і Рязань, за тим «приєднало» Новгородську та Псковську республіки, підкорило Казанське й Астраханське ханства. Це державне утворення стало називатися Московією, його єдиного князя-узурпатора «вихрестили» на царя-самодержця. Якими були ці «самодержці», ми знаємо на прикладі Івана Лютого (справді-бо лютим та неймовірно жорстоким був цей припадочний цар!). Від часів Петра Романова (його називають Першим) верховного правителя Московії наречуть імператором, а вже той імператор власною волею прибере для своєї імперії невластиву їй, по суті чужу, прикрадену назву: Русь, Руссія, Рассєя. Так воно і величніше, і милозвучніше. А заодно з назвою Москва «приросла» не лише «зібраними» землями та різноплемінними «народцями-людішками», але й славетною колись багатовіковою історією. Чужою історією! Історією давніших і культурніших за «Расєю» державних і міждержавних утворень, таких, як та ж Київська Русь, а дещо пізніше, Велике князівство Литовське, як Казанське ханство на середній Волзі й Астраханське в пониззі великої ріки, як ханство Сибірське, кавказькі Чечня і Кабарда, Аварія і Карачай, Кримське ханство, Лівонія, Інгерманландія, Алтай, Тува, Саха-Якутія… Народ-збирач із дрімучих московських пущ умів збирати не лише гриби-ягоди, але й величезні території з численними та різноманітними племенами і народами «людішек», «інародців». Байстрюки Русі Київської, зажерливі та амбітні, «байстрючили» (денаціоналізували) чувашів і башкирів, удмуртів і мордвинів, сибірських татарів, хакасів, шорців, хантів і мансів, комі, перм’яків, саамів, іжорців, карелів, вепсів… Мова сили та пригноблення, гримуча суміш староукраїнської (київської), угро-фінської, тюркської, германської, литовської мов поступово утворювала отой «могучий і великій руській язик». Одночасно ж він ставав і «єдіним на всьом пространствє» – від Балтики до Аляски. Інші мови-язики штучно відтиналися, «ібо нє било, нєт і бить нє может» тієї ж, скажімо, української мови! Нашої з вами державної мови, панове брати і сестри українці!
Прямими (і то ж таки достойними!) нащадками байстрюків Київської Русі стали байстрюки Московії (Расєї): яничари всіх рас і національностей, малороси. Серед останніх – ті ж таки Кочубеї та Іскри, Самойловичі і Скоропадські, Петровські й Боженки, Пархоменки і Маланчуки. Не мають справжньої, кровної батьківщини та вистражданої серцем Батьківщини і сучасні «регіонали», «вітренківці», «медведчукісти-кравчукісти», «кучмісти-тіхоновєди» тощо. Але владу в Україні вони ще мають, і немалу, особливо в південно-східних областях, у зросійщених Харкові й Січеславі, Запоріжжі й Донецьку, у псевдоавтономному Криму, і вони впливають (негативно ж таки!) на наше українське, незалежно-державницьке життя. І допомагає цим «байстрюкам» мати-мачуха «всєх врємйон і народов», пихата, бундючна, зажерлива й брутальна, лицемірна й жорстока «царсько-імперська», більшовицько-шовіністська офіційна Москва. Якими помиями поливає російська преса Україну і Грузію, Прибалтику і Молдову! Як захищає вона сепаратистів Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії! Як вона прагне повернути «заблудших інородцев» у лоно «Велікой і нєдєлімой Расєї-Московії»!
А депутати нашої Луганської обласної ради (та іже з ними) улесливо підгавкують: «Не било, нєт і бить нє может нікакого украйонського язика!»
То щоб вам язики всохли, «братани-сеструни»! Покайтесь, поки ще не зовсім пізно…
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
