Ще в ранній юності, живучи то на архангельській Півночі, то в казахстанській Караганді, я найбільше дружив (від останньої цигарки й до останньої скоринки хліба) із німцями і казахами, татарами і румунами, вірменами і чеченцями. Із ними було і цікаво, і надійно, бо вони і любили, і ненавиділи щиро та відверто.
Щось подібне було і в армії, де я мав найближчих і найвірніших друзів не з числа найрідніших мені українців і не чужих для мене росіян (хоча й з ними мав добрі стосунки), а із середовища кавказців і середньоазіатів. Із приємністю згадую і донині грузина Отарі Діасамідзе, вірменина Шаліко Арасханяна, узбека Курбанова, таджика Ікрамова, татарина Халілусту… Через спілкування з ними я краще пізнавав світ і людей у цьому світі. А ще вони були добрими і щирими – ці «інородці». Чого часто бракувало братам-слов’янам.
Істинне поняття «інтернаціоналізму» найповніше розкрилося мені у Москві, де я навчався на Вищих літературних курсах. З України нас було восьмеро, ми постійно спілкувалися між собою рідною мовою, але особливої дружби між нами не було. І великої взаємовиручки – також. Одним словом, ми були не чужі, себто майже свої. І тільки.
Більш не чужими і більш майже своїми для мене згодом стали узбек Абдула Шеров і сибіряк, одружений з українкою, Володимир Балачан (Угрюмов), монгол Шаравин Суренжав і волзький татарин-вихрест Гарай Рахім (Григорій Родіонов), чуваш Теветкель (Микола Петровський) та кубанський козак Вадим Неподоба. Із ними я не лише кружляв горілку-вино, але і вів цікаві розмови про національні літератури, про той же інтернаціоналізм, але не з російськім обличчям, а справжній, планетарний. Багато в чому ми сходились. Бо ж, маючи спільні погляди на таку, неофіційну на той час, науку, як народознавство, ми були по суті національними патріотами, себто націоналістами в повному розумінні цього слова, і розмови наші на цю тему, звісно ж, були ворожими до радянського, «інтернаціонального», а по суті російсько-шовіністського ладу, і мали підлягати «ревізії» єдиної совєцької системи та жорсткому (жорстокому!) осуду. Виявилось, що казанські татари, хоча й зрусифіковані та вихрещені, були більшими націоналістами, аніж ми, свідомі українці, і їх можна було порівняти хіба що з нашими «бандерівцями» або литовськими «лісовими братами». Горді узбеки (тимуриди, як вони самі себе називали), запальні дагестанці й мовчкуваті прибалти, буряти, алтайці, чуваші, башкири, калмики не любили москвичів-русофілів, а сибіряки та монголи, чукчі й кубанці, балкарці й лезгини відверто (у тісній компанії, звісно) співчували тим, хто не любить «старших братів». Незалежні азербайджанці, грузини, кабардинці й черкеси, приїжджі зусюд панамці, араби та негри відверто зневажали «мєлкотравчатих», скупих і жадібних до чужого, дармового, вічно п’яних та неохайних у побуті «русаків». Не допускали їх у своє тісне коло, не пили з ними ні горілки, ні кави, ні чаю – бридилися, мабуть, і побоювалися «сексотства».
Одного разу в гуртожитку Літінституту виникла п’яна бійка: двоє «руських» побили якута й відняли в нього гроші. За одного якута всі «інтернаціоналісти-націоналісти» усіх рас і національностей добряче «провчили» (кулаками, звісно ж) усіх, кого, були, спіймали під гарячу руку, «старших братів». Ректорат на чолі з шовіністом Піменовим і проректором літкурсів Горбачовим, злякавшися широкого розголосу, зам’яли справу, спустивши її на гальмах. «Російських патріотів»-зачинщиків бійки перевели на заочне навчання, панамському комуністу Педро виголосили партійну догану без занесення до особової справи, якута відрахували з інституту, а за іншими «злісними порушниками інтернаціонально-дружбанського спокою» установили цілодобове стеження (на всяк про всяк) – аби «неповадно було» у подальшому…
Саме тоді я почав розуміти, чому в Українській Повстанській Армії були цілі підрозділи з татарів, грузинів, казахів і чеченців. Усіх їх об’єднувала велика нелюбов (а точніше, кровна ненависть) до імперської, московської Росії. Нині я не сумніваюсь у тому, що спільна нелюбов-ненависть об’єднає колись усіх підросійських «інородців-людішек», і вони дружно, гуртом-толокою повалять імперію-вавилон, і таким чином визволяться з московського ярма.
Алілуйя! І – амінь.


2006