Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в підсумку.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорідне
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
2025.12.11
21:42
Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
2025.12.11
21:24
Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
2025.12.11
21:00
Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
ВСЕ ТА Ж ГАРБА З ТОГО Ж ГОРБА
Ні сну, ні спочинку не знають «батьки» й «матері» нації – щиро страждають: як там дорогесенький і ріднесенький народ перебивається з хліба на воду, як виживає в цій «архікризовій» ситуації та як забезпечує майбутнє роду-родини, усенької України?!
Страждають невимовно-велемовно, та гребуть під себе побільшенько, заковтують поглибшенько – їм також необхідно виживати, аби ще більше страждати, сердечно переймаючись долею нації. Бо не дай Бог не виживуть, схуднуть до скіпочки-соломинки, до билинки-пилинки втратяться – хто ж тоді прижаліє-приголубить недонянчений до повної самодержавності рід-народ?!
Щонайбільший батько – Янукович: із лиця хоч воду пий, слово його без вогню гріє, рука так і посіває добро і щастя: їж-пий, радуйся во Христі й під хрестом, любий роде-народе!
А хрещені батько-мати – Ахметов і Богатирьова: архітурботливі неолігархи, сонцеусміхнені благодійники-заспокійники! Уже сьогодні на п’єдестали й вівтарі просяться, та щоб у кожному регіоні, у місті захланному й селі задрипанім стояти, сонцем-місяцем сяяти будь-якої години-часини…
А під найбільшим батьком, нижче хрещених батька-матері – десятки, сотні й тисячі (вони ж розплоджуються, немов ті трутні!) батьків-матерів менших-дрібніших, ближчих-рідніших. Із батіжком ув одній руці, із пряником – у другій. Янголи і янголятка, херувими і херувимчики. Янголино так ощасливлюють капосних єдинокровних і єдиноутробних матірним піклуванням, образно так «нахєр» посилають неслухняних. Мимоволі ощасливлюєшся та охочіше виживаєш во славу батьківства-материнства.
Я поїздив, був, містечками захланними та селами задрипаними – наслухався музики небесної: «Януковича хочемо у ще більші батьки! Він жисть нам дасть, а не те що…».
Так дає ж уже «жисть» прем’єр Віктор Федорович – користуйтеся усіма благами, любі піддані «регіонів»! Найдорожчим газом від «старшого брата», найвищими цінами на вирощений вами хліб, і м'ясо, і молоко, і масло… На цибулю-бараболю, на капусту і квасолю… Їжте-пийте, поклони бийте. Усе йому ж, батькові сталево-стійкому, сталіноподібному.
А вітчима – ще дужче не любіть, ще озлобленіше лайте його по задвірках своєї «щасливої» долі! А мачуху проклинайте і «мочіть» скрізь, де можна й неможна, де треба й не треба! І не соромтеся називати їх поіменно на всіх майданах і пустирях: нехай знає увесь білий, чорний і жовтий світ, що найлютіші вороги прогресу і демократії – це ті, хто найбільше прагне прогресу і демократії в регресно-недемократичній вотчині з карикатурною назвою – «Регіон»! Бо хіба ж можна чекати добра й ситості, другої державної мови і подвійного громадянства від «американського бандерівця» та «газовибухової принцеси»?! Якщо перший – просто не той Віктор, якого хоче баба Настя з хутора Шишкового, то друга – справжня тобі «юла» (себто, дзиґа по-нашому, бандерівському), як образно вирекла все та ж оригінально-регіональна баба Настя із найзадрипанішого хутора найзахланнішого регіончика великої наддержави Регіонії.
– «Неправильний» Віктор і «дзигиста» Юля продають нас, непродажних, з усіма потрохами (замість мізків!) Євроамериці, а ми цього дуже не хочемо, бо хочемо добровільно передатися в рідну Азію! – ось основний зміст полум’яної агітації баби Насті, яка купається в забур’янілому хуторянсько-регіональному «щасті» свого Шишкового, яке вигибає від «помаранчевої пошесті» за кілька кеме від загумінкового містечка Щастя, яке з потрохами (бо де ж ті мізки?) заковтнув найбільший «хрещений неолігарх», який…
Справді великий учений, відомий цілому світові, мій справжній кумир і старший мій товариш по духу академік Ситник (даруйте, дорогий Костянтине Меркурійовичу, за таку «нахабну фамільярність»!), слухаючи свою землячку бабу Настю (а може, й не Настю, може, й Варвару або Оришку), спостерігаючи свою забур’янілу малу батьківщину, ледве стримував емоції. А воно б і кумирові годилося сплакнути над «регіональною» долею «агітаторки» Насті, чи Варвари, чи Оришки… Стримався Великий Громадянин, хіба що хворому (після тяжкої і складної операції) серцю стало ще болячіше й тривожніше.
Їдьте, Костянтине Меркурійовичу, до столиці, постукайте в дубові двері президентського кабінету, розкажіть дезорієнтованому, і все ж іще «нашому» Віктору Андрійовичу всю голу-голісіньку правду про луганську «регіонію» – може, почує, і, може, повірить, і, може, задумається, і, може, щось придумає…
Нас, громадян суверенної держави Україна, аборигенів придінцевого краю, недонищених за віки патріотів рідної землі, недобитих носіїв прабатьківської мови н е о б х і д н о терміново рятувати від самочинства й нахабства новоявлених «батьків-матерів-хрещених нації»! Ми вже не у внутрішній діаспорі, як це було за радянської влади, не в провінційному гетто для аборигенів-автохтонів, як це було рік-два тому… Ми – у регіональному концентраційному таборі, де нас планомірно й цілеспрямовано знищуватимуть поодинці, групками і партійками. У нас уже відбирають мову (а вона ж державна – за Конституцією, принаймні!); а завтра нам повідтинають наші природні язики й натомість пришиють московські…
Воно, може, й краще буде – без язика? Бо, як мудро сказано: «Язик мій – ворог мій». А навіщо ворожитися – собі ж на біду?! Мовчи собі смирненько, сопи у дві дірочки. Що толку від розмов-сперечок з «регіоналами»?! Вони тебе все одно не чують, бо дано їм чути лише самих себе. Бо їхня правда – це заперечення вашої, моєї правди. Правди як такої взагалі! Вони «пришиють» тобі те, чого ти й не говорив, про що навіть і не думав. І доведуть (бо повсюди сидять їхні прихильники і прибічники), що ти, що я, що ми (їхні антиподи) – вороги народу. Хіба такого не було в нашій історії?! Хіба ж перевелися «правдолюби»?!
…Все та ж скрипуча гарба котиться все із того ж «високого горба». Бійся, моя доле, потрапити під її душедробильні колеса!
14.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВСЕ ТА Ж ГАРБА З ТОГО Ж ГОРБА
Ні сну, ні спочинку не знають «батьки» й «матері» нації – щиро страждають: як там дорогесенький і ріднесенький народ перебивається з хліба на воду, як виживає в цій «архікризовій» ситуації та як забезпечує майбутнє роду-родини, усенької України?!
Страждають невимовно-велемовно, та гребуть під себе побільшенько, заковтують поглибшенько – їм також необхідно виживати, аби ще більше страждати, сердечно переймаючись долею нації. Бо не дай Бог не виживуть, схуднуть до скіпочки-соломинки, до билинки-пилинки втратяться – хто ж тоді прижаліє-приголубить недонянчений до повної самодержавності рід-народ?!
Щонайбільший батько – Янукович: із лиця хоч воду пий, слово його без вогню гріє, рука так і посіває добро і щастя: їж-пий, радуйся во Христі й під хрестом, любий роде-народе!
А хрещені батько-мати – Ахметов і Богатирьова: архітурботливі неолігархи, сонцеусміхнені благодійники-заспокійники! Уже сьогодні на п’єдестали й вівтарі просяться, та щоб у кожному регіоні, у місті захланному й селі задрипанім стояти, сонцем-місяцем сяяти будь-якої години-часини…
А під найбільшим батьком, нижче хрещених батька-матері – десятки, сотні й тисячі (вони ж розплоджуються, немов ті трутні!) батьків-матерів менших-дрібніших, ближчих-рідніших. Із батіжком ув одній руці, із пряником – у другій. Янголи і янголятка, херувими і херувимчики. Янголино так ощасливлюють капосних єдинокровних і єдиноутробних матірним піклуванням, образно так «нахєр» посилають неслухняних. Мимоволі ощасливлюєшся та охочіше виживаєш во славу батьківства-материнства.
Я поїздив, був, містечками захланними та селами задрипаними – наслухався музики небесної: «Януковича хочемо у ще більші батьки! Він жисть нам дасть, а не те що…».
Так дає ж уже «жисть» прем’єр Віктор Федорович – користуйтеся усіма благами, любі піддані «регіонів»! Найдорожчим газом від «старшого брата», найвищими цінами на вирощений вами хліб, і м'ясо, і молоко, і масло… На цибулю-бараболю, на капусту і квасолю… Їжте-пийте, поклони бийте. Усе йому ж, батькові сталево-стійкому, сталіноподібному.
А вітчима – ще дужче не любіть, ще озлобленіше лайте його по задвірках своєї «щасливої» долі! А мачуху проклинайте і «мочіть» скрізь, де можна й неможна, де треба й не треба! І не соромтеся називати їх поіменно на всіх майданах і пустирях: нехай знає увесь білий, чорний і жовтий світ, що найлютіші вороги прогресу і демократії – це ті, хто найбільше прагне прогресу і демократії в регресно-недемократичній вотчині з карикатурною назвою – «Регіон»! Бо хіба ж можна чекати добра й ситості, другої державної мови і подвійного громадянства від «американського бандерівця» та «газовибухової принцеси»?! Якщо перший – просто не той Віктор, якого хоче баба Настя з хутора Шишкового, то друга – справжня тобі «юла» (себто, дзиґа по-нашому, бандерівському), як образно вирекла все та ж оригінально-регіональна баба Настя із найзадрипанішого хутора найзахланнішого регіончика великої наддержави Регіонії.
– «Неправильний» Віктор і «дзигиста» Юля продають нас, непродажних, з усіма потрохами (замість мізків!) Євроамериці, а ми цього дуже не хочемо, бо хочемо добровільно передатися в рідну Азію! – ось основний зміст полум’яної агітації баби Насті, яка купається в забур’янілому хуторянсько-регіональному «щасті» свого Шишкового, яке вигибає від «помаранчевої пошесті» за кілька кеме від загумінкового містечка Щастя, яке з потрохами (бо де ж ті мізки?) заковтнув найбільший «хрещений неолігарх», який…
Справді великий учений, відомий цілому світові, мій справжній кумир і старший мій товариш по духу академік Ситник (даруйте, дорогий Костянтине Меркурійовичу, за таку «нахабну фамільярність»!), слухаючи свою землячку бабу Настю (а може, й не Настю, може, й Варвару або Оришку), спостерігаючи свою забур’янілу малу батьківщину, ледве стримував емоції. А воно б і кумирові годилося сплакнути над «регіональною» долею «агітаторки» Насті, чи Варвари, чи Оришки… Стримався Великий Громадянин, хіба що хворому (після тяжкої і складної операції) серцю стало ще болячіше й тривожніше.
Їдьте, Костянтине Меркурійовичу, до столиці, постукайте в дубові двері президентського кабінету, розкажіть дезорієнтованому, і все ж іще «нашому» Віктору Андрійовичу всю голу-голісіньку правду про луганську «регіонію» – може, почує, і, може, повірить, і, може, задумається, і, може, щось придумає…
Нас, громадян суверенної держави Україна, аборигенів придінцевого краю, недонищених за віки патріотів рідної землі, недобитих носіїв прабатьківської мови н е о б х і д н о терміново рятувати від самочинства й нахабства новоявлених «батьків-матерів-хрещених нації»! Ми вже не у внутрішній діаспорі, як це було за радянської влади, не в провінційному гетто для аборигенів-автохтонів, як це було рік-два тому… Ми – у регіональному концентраційному таборі, де нас планомірно й цілеспрямовано знищуватимуть поодинці, групками і партійками. У нас уже відбирають мову (а вона ж державна – за Конституцією, принаймні!); а завтра нам повідтинають наші природні язики й натомість пришиють московські…
Воно, може, й краще буде – без язика? Бо, як мудро сказано: «Язик мій – ворог мій». А навіщо ворожитися – собі ж на біду?! Мовчи собі смирненько, сопи у дві дірочки. Що толку від розмов-сперечок з «регіоналами»?! Вони тебе все одно не чують, бо дано їм чути лише самих себе. Бо їхня правда – це заперечення вашої, моєї правди. Правди як такої взагалі! Вони «пришиють» тобі те, чого ти й не говорив, про що навіть і не думав. І доведуть (бо повсюди сидять їхні прихильники і прибічники), що ти, що я, що ми (їхні антиподи) – вороги народу. Хіба такого не було в нашій історії?! Хіба ж перевелися «правдолюби»?!
…Все та ж скрипуча гарба котиться все із того ж «високого горба». Бійся, моя доле, потрапити під її душедробильні колеса!
14.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
