Ні сну, ні спочинку не знають «батьки» й «матері» нації – щиро страждають: як там дорогесенький і ріднесенький народ перебивається з хліба на воду, як виживає в цій «архікризовій» ситуації та як забезпечує майбутнє роду-родини, усенької України?!
Страждають невимовно-велемовно, та гребуть під себе побільшенько, заковтують поглибшенько – їм також необхідно виживати, аби ще більше страждати, сердечно переймаючись долею нації. Бо не дай Бог не виживуть, схуднуть до скіпочки-соломинки, до билинки-пилинки втратяться – хто ж тоді прижаліє-приголубить недонянчений до повної самодержавності рід-народ?!
Щонайбільший батько – Янукович: із лиця хоч воду пий, слово його без вогню гріє, рука так і посіває добро і щастя: їж-пий, радуйся во Христі й під хрестом, любий роде-народе!
А хрещені батько-мати – Ахметов і Богатирьова: архітурботливі неолігархи, сонцеусміхнені благодійники-заспокійники! Уже сьогодні на п’єдестали й вівтарі просяться, та щоб у кожному регіоні, у місті захланному й селі задрипанім стояти, сонцем-місяцем сяяти будь-якої години-часини…
А під найбільшим батьком, нижче хрещених батька-матері – десятки, сотні й тисячі (вони ж розплоджуються, немов ті трутні!) батьків-матерів менших-дрібніших, ближчих-рідніших. Із батіжком ув одній руці, із пряником – у другій. Янголи і янголятка, херувими і херувимчики. Янголино так ощасливлюють капосних єдинокровних і єдиноутробних матірним піклуванням, образно так «нахєр» посилають неслухняних. Мимоволі ощасливлюєшся та охочіше виживаєш во славу батьківства-материнства.
Я поїздив, був, містечками захланними та селами задрипаними – наслухався музики небесної: «Януковича хочемо у ще більші батьки! Він жисть нам дасть, а не те що…».
Так дає ж уже «жисть» прем’єр Віктор Федорович – користуйтеся усіма благами, любі піддані «регіонів»! Найдорожчим газом від «старшого брата», найвищими цінами на вирощений вами хліб, і м'ясо, і молоко, і масло… На цибулю-бараболю, на капусту і квасолю… Їжте-пийте, поклони бийте. Усе йому ж, батькові сталево-стійкому, сталіноподібному.
А вітчима – ще дужче не любіть, ще озлобленіше лайте його по задвірках своєї «щасливої» долі! А мачуху проклинайте і «мочіть» скрізь, де можна й неможна, де треба й не треба! І не соромтеся називати їх поіменно на всіх майданах і пустирях: нехай знає увесь білий, чорний і жовтий світ, що найлютіші вороги прогресу і демократії – це ті, хто найбільше прагне прогресу і демократії в регресно-недемократичній вотчині з карикатурною назвою – «Регіон»! Бо хіба ж можна чекати добра й ситості, другої державної мови і подвійного громадянства від «американського бандерівця» та «газовибухової принцеси»?! Якщо перший – просто не той Віктор, якого хоче баба Настя з хутора Шишкового, то друга – справжня тобі «юла» (себто, дзиґа по-нашому, бандерівському), як образно вирекла все та ж оригінально-регіональна баба Настя із найзадрипанішого хутора найзахланнішого регіончика великої наддержави Регіонії.
– «Неправильний» Віктор і «дзигиста» Юля продають нас, непродажних, з усіма потрохами (замість мізків!) Євроамериці, а ми цього дуже не хочемо, бо хочемо добровільно передатися в рідну Азію! – ось основний зміст полум’яної агітації баби Насті, яка купається в забур’янілому хуторянсько-регіональному «щасті» свого Шишкового, яке вигибає від «помаранчевої пошесті» за кілька кеме від загумінкового містечка Щастя, яке з потрохами (бо де ж ті мізки?) заковтнув найбільший «хрещений неолігарх», який…
Справді великий учений, відомий цілому світові, мій справжній кумир і старший мій товариш по духу академік Ситник (даруйте, дорогий Костянтине Меркурійовичу, за таку «нахабну фамільярність»!), слухаючи свою землячку бабу Настю (а може, й не Настю, може, й Варвару або Оришку), спостерігаючи свою забур’янілу малу батьківщину, ледве стримував емоції. А воно б і кумирові годилося сплакнути над «регіональною» долею «агітаторки» Насті, чи Варвари, чи Оришки… Стримався Великий Громадянин, хіба що хворому (після тяжкої і складної операції) серцю стало ще болячіше й тривожніше.
Їдьте, Костянтине Меркурійовичу, до столиці, постукайте в дубові двері президентського кабінету, розкажіть дезорієнтованому, і все ж іще «нашому» Віктору Андрійовичу всю голу-голісіньку правду про луганську «регіонію» – може, почує, і, може, повірить, і, може, задумається, і, може, щось придумає…
Нас, громадян суверенної держави Україна, аборигенів придінцевого краю, недонищених за віки патріотів рідної землі, недобитих носіїв прабатьківської мови н е о б х і д н о терміново рятувати від самочинства й нахабства новоявлених «батьків-матерів-хрещених нації»! Ми вже не у внутрішній діаспорі, як це було за радянської влади, не в провінційному гетто для аборигенів-автохтонів, як це було рік-два тому… Ми – у регіональному концентраційному таборі, де нас планомірно й цілеспрямовано знищуватимуть поодинці, групками і партійками. У нас уже відбирають мову (а вона ж державна – за Конституцією, принаймні!); а завтра нам повідтинають наші природні язики й натомість пришиють московські…
Воно, може, й краще буде – без язика? Бо, як мудро сказано: «Язик мій – ворог мій». А навіщо ворожитися – собі ж на біду?! Мовчи собі смирненько, сопи у дві дірочки. Що толку від розмов-сперечок з «регіоналами»?! Вони тебе все одно не чують, бо дано їм чути лише самих себе. Бо їхня правда – це заперечення вашої, моєї правди. Правди як такої взагалі! Вони «пришиють» тобі те, чого ти й не говорив, про що навіть і не думав. І доведуть (бо повсюди сидять їхні прихильники і прибічники), що ти, що я, що ми (їхні антиподи) – вороги народу. Хіба такого не було в нашій історії?! Хіба ж перевелися «правдолюби»?!
…Все та ж скрипуча гарба котиться все із того ж «високого горба». Бійся, моя доле, потрапити під її душедробильні колеса!


14.09.2006