Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007)
У Луганську мені з кожним роком стає все самотніше й сумніше. Найщиріші друзі, не попрощавшись, пішли за межу. Полишають цей світ і просто хороші люди, із якими було і легко, й цікаво спілкуватися, говорити про буденне та святкове, пити по чарці й закусювати тютюновим димом. А нині, у спорожнілому й геть вилюднілому місті, особливо ж після всіх політичних збурень останніх двох років, немає з ким навіть привітатися, а не те що погомоніти. Отож сиджу здебільшого вдома і в глибокій задумі перегортаю пожовклі сторінки минулого…
…Тут, у Луганську, сорок літ тому я зустрів свою, нехай і не першу, зате вже по-справжньому дорослу й зрілу любов. То був один, як палець, після розлучення з першою, львівською, дружиною, а то нас несподівано-бажано стало двоє. А через якийсь час – і троє. Маю стабільну сім’ю, завдяки якій не втратився в житейській веремії, не загубився на манівцях і перехрестях екстремальних епох – усеп’яної брежнєвської, погромно-перебудовної та безоглядно-незалежницької. Живемо гуртом та втрьох як-небудь, із хліба на воду перебиваємося, одначе ж не кланяємося можновладцям-здирникам, активно опонуємо шовіністам і «регіоналам». Так, під час президентських і парламентських виборів дружина працювала у районному штабі «Нашої України», я агітував за БЮТ, а донька співчувала всім патріотичним партіям і блокам. На превеликий жаль, наші родичі в Рівному та Кам’янець-Подільському, несподівано для нас, виявилися «регіоналами» і «соціалістами». Переконати їх нам не вдалося, хоча й телефонували їм раз-по-раз, – слава Богу, що не пересварилися досмертно. Бо ж подібних випадків, як відомо, було-таки чималенько.
Сваримося в сім’ї на побутовому рівні. Що нерви розсмикані, що бюджет домашній «розбалансований»…
Зберіг я приязні стосунки з небагатьма сущими нині колишніми своїми колегами по журналістській праці, хоч і бачимося дуже рідко, хоч і телефонуємо одне одному вкрай рідко. Ось наближається мій черговий скромний ювілей – шістдесятип’ятиріччя. Кого я хотів би запросити на дружню вечірку? Безперечно, Галину Григорівну Пліско, Віталія Замая, Олександра Вакуленка, Романа Рибнікова, Анатолія Кобельнюка, подружжя Данилових – Віру й Анатолія, Світлану Коваленко, Галину Піскун і Валентину Кушніренко… Та чи всі прийдуть на мій поклик: хто хворіє, хто свідомо уникає зустрічей із ностальгійним минулим (береже нерви, чи що), хтось, може, й охолонув серцем до мене.
Із письменниками, у долі яких свого часу я зіграв позитивну роль, дружуся, але з кожним по-різному: із ким щиро й невимушено, а з ким і награно-примусово, приховуючи неприязнь і антипатію. Письменницькі стосунки простими не бувають, я в цьому не раз пересвідчувався. Є ще заздрість, і здебільшого аж ніяк не біла. Є самовпевненість, переоцінка свого таланту, творчих здобутків. Нездоланні амбіції. Якісь образи, невдоволення, звинувачення. Зазвичай талановитіші й розумніші заздрять менше, а буває, що й зовсім не заздрять. Бо знають своє місце в літературі, задоволені ним і не претендують на чужі лаври. Чубляться ж, зводять усілякі порахунки між собою недалекі світоглядно, не обтяжені особливим Божим даром і пророчою місією. Таких я в глибині душі жалію, але довго терпіти не можу, тому й намагаюся не контактувати з ними. І це мені часом вдається. Лише часом, бо доводиться іноді й «полемізувати»… Після цього, як правило, я кілька днів хворію на нервовий розлад.
Але… повернуся до теми: як мені нині ведеться в штучно зрусифікованому, а точніше, у штучно деукраїнізованому Луганську? Погано, скажу відверто, ведеться. Сумно й незатишно. І все частіше – воістину печально. Самотність стає нестерпною… Луганськ стає все чужішим, не з моєї волі зненавидженим. Ті, хто й завжди недолюблював усе, що чимось нагадувало Україну, сьогодні зовсім розперезалися, і цілком відверто, з особливим притиском, ніби хизуючись собою, гудять українську мову, державність нашу, усе інше, що нам, українцям, любе й дороге. Ці українофоби (серед них є і письменники) тішаться «перемогою» Януковича і його «регіональної зграї», уважають і себе переможцями. Тож не соромляться обпльовувати і Президента, і Конституцію, і мене – маленького українця. Зараз це навіть модно – ненавидіти українців. Місцевій владі це вигідно – глас народу, аякже! Ну не люблять у нас «бандерівців», не простять «упівцям» смерть героїчного Кузнєцова і гвардійського Ватутіна!
І все ж мені здається, що луганські полудурки-полуйки, яких аж розпирає від власних незрозумілих за великим рахунком амбіцій, не дотягують до статусу переможців; а ті всілякі акентьєви-кудінови скоріше є недобитками (ми ж, українці, дуже добрі й жалісливі!) російсько-імперського шовінізму, брутально-ординського хамства, що кипить-бурлить у московській крові справіку й донині. Добром це, звісно, не закінчиться, і в першу чергу для самих ідолопоклонників Лютих, Кривавих та інших усіляких-різних «імперотворців»…
А поки що в «зрегіоналізованому» Луганську найнезатишніше живеться нам, автохтонам, упослідженим як місцевою, так і верховною владою. Не живеться нам – як-небудь виживається. Від одного дня – до другого. Від одного приниження – до іншого.
Може, так нам, м’якосердим і вахлакуватим, і треба?!
24.09.2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)