«Не будь дурником, погоджуйся, – прошипів Дехто дружнім, поблажливим голосом, поправляючи на плечах іншого Когось штучні, намальовані крильця. – Ти ж бачиш, той Дятел весь час до мене підібратись намагається. А підбереться до мене – то й тобі непереливки буде. Адже це завдяки мені Хтосі вірять, що ти яскравий метелик, а без моєї підтримки ти просто гусінь, така ж, як усі інші. А Дятел не тільки до короїдів погано ставиться, він вашого брата теж недолюблює. А ми тобі побільші крила причепимо, яскравими фарбами розмалюємо – і усі ці простаки Хтосі на дереві повірять, що ти не просто метелик, а Чарівний Метелик. Так само, як досі вірили що ти справжній метелик, хоч ти своїми штучними крилами навіть помахати не здатен, не те що літати… Це не твої крила, тож пам’ятай, хто тобі їх дав. Так, вони не справжні, зате добре приховують твою нікчемну сутність… Та не сердься. Кави хочеш? Нацькуємо на Дятла усіх мешканців дерева, виженемо його і зробимо тебе на дереві Головним Хтосем. Влаштуєш тут царство метеликів, якщо заманеться. А нам, короїдам, багато не треба, аби тільки ніхто нас з-під кори не видовбував, а вже кому яку гілку гризти ми між собою самі розберемось… Все, повзи собі… про борг за крила не забувай… »
Хтось, можливо, не розуміє, про що я тут розповідаю, то, мабуть, варто пояснити. Про Дерево. Я розповідаю про Дерево. Воно – головне. Ті, хто на ньому живе, звичайно, важливі, але вони приходять у це життя і йдуть з нього за дуже короткий час. І будуть приходити і йти доти, доки їм буде куди приходити. Тобто на Дерево. І тому воно – головне. От тільки розмовляти воно не вміє. А Хтось уміє. А Дехто взагалі вважає, що саме він найважливіший у світі, навіть важливіший за Дерево. Усі вони користуються Деревом, але хвилюються зазвичай не про нього, а про свої потреби. Про що хвилюються – про те й говорять. І вважають найважливішим, хоча кожен з них – усього лиш Хтось, чиє існування таке коротке і непомітне, що через деякий час на Дереві навіть згадки про нього не залишиться. Та все ж, заради справедливості, варто зазначити, що саме те, що на Дереві хтось живе, перетворює його зі звичайного дерева на Дерево з великої літери, Дерево-дім. І тому, повторюю вдруге, Хтось, що живе на дереві важливий, як важливий мешканець для домівки. Хоча… доки існує домівка – доти у ній хтось, та живе… Живе і розмовляє про свої особисті потреби. А поки одні просто живуть, інші спостерігають і досліджують це життя. І час від часу щось записують. Потім, пізніше, такі записи починають називати історичними документами… От і на нашому казковому Дереві жив у свій час такий дослідник. Я не знаю, ким був цей дослідник. Певно, якоюсь комашкою з дуже гарним слухом, такою непомітною, що ніхто не звертав на неї своєї уваги, а тому не соромився виголошувати при ній свої відверті монологи та діалоги. А дослідник записував усе, що чув… Один такий запис ми вже прочитали. Але були й інші. Тож давайте читати далі.
«Справжні крила ні в яке порівняння не йдуть з моїми – радісно шепотіла гусениця, милуючись своїм відображенням у краплі води, що завдяки своїм оптичним властивостям викривлювала і дещо збільшувала зображення, - По-перше, мої крила яскравіші. По-друге, мої крила більші. Правда, мені важче повзати… але то невеличка ціна моєї могутності. Уся гусінь на дереві вважає мене Чарівним Метеликом і охоче виконує мої накази. Мурашки радо махають вусиками, коли я дозволяю їм здаля помилуватись своєю красою. Я справді могутній. Синички, правда, проводжають підозрілими косими поглядами, але то нічого. Варто мені тільки вдовбати в пусті мурашині голови, що синички заважають їм повзати по Дереву – і вони закусають дзьобатих у їхніх же гніздах… Як кусали Дятла. Порада мого друга таки слушна. Вистачило пліток, буцім Дятел цілими днями стукотить по Дереву, намагаючись його знищити, щоб усі, навіть синички, почали його кусати, дзьобати і смикати за пір’я. І усьо – Головний Хтось не Дятел, а я. Ті, що були раніше Головними Хтосями просто бевзі. А я… я розумний. Я спостережливий. Он короїд на сусідньому дереві домігся, щоб усі тамтешні мешканці повірили, ніби завдяки ходам, котрі він з іншими короїдами прогризає у Дереві, сік піднімається від коріння до верхівок. І ладні вмирати за добробут того короїда. Вони навіть моляться на результати його випорожнення. Тут є чому повчитися. Головне – змусити Хтосів думати, ніби я про них турбуюсь, а про що я турбуватимусь насправді – то не їхнє діло. А надто цікавим носа треба укорочувати, щоб не сунули його у державну таємницю. Так само, як це короїд з сусіднього дерева робить. Це просто. Якщо моїм охоронцям буде добре жити, то вони відгризуть голову кому завгодно, аби не опинитись серед тих, за чий рахунок це відбувається. Так завжди було. Кожен розпоряджається своїм життям, а якщо ти слабак – то твої проблеми, ніхто тобі нічого не винен, якщо нічого не обіцяв. А я розумний. Я нікому нічого не обіцяв, а якщо хтось собі щось вигадав, споглядаючи на мої чудові крила – то його проблеми. Ні, я таки геній. На моєму Дереві не буде дятлів, синичок та іншої погані. Тільки гусінь, бо вони – окраса суспільства, адже гусінь і метелики – це одне і те ж. І мурашки, бо має ж хтось працювати. Ну ще там усіляка дрібнота, якщо слухатись буде. І короїди. Вони мої друзі, бо допомогли мені стати Головним Хтосем. Вони майже рівні зі мною, бо захопили владу на багатьох гілках дерева. І при цьому називають мене Володарем усього Дерева, а не просто Головним Хтосем. Короїди сильні. З ними треба дружити - вони захистять мене від Дятла, синиць та інших ворогів, котрі не хочуть визнавати мене Головним Хтосем. Короїдів треба поважати. Особливо того, з сусіднього дерева. Якщо я буду його поважати, він обіцяв повернути усе, що залишиться з тих гілок мого Дерева, що він почав гризти. Він навіть кинув мені декілька погризених галузок, щоб показати, що ставиться до мене краще, аніж до мого попередника Дятла…»
Прочитали? Два занотовані кимось монологи. Начебто одне і теж, монолог і монолог. Перший – це монолог однієї істоти, спрямований на іншу істоту. І його метою було справити враження на співрозмовника і змусити його начебто з власної волі діяти у потрібному напрямку. Насправді у більшості випадків Хтосі для того і розмовляють, аби справити враження одне на одного… Таке собі змагання на словах, аби зрозуміти, хто сильніший. А хто сильніший – той і встановлює правила життя. Так завжди відбувається там, де життям керують не закони, а сила. І тільки інколи, бо розум, щирість, доброта, благородство і внутрішня сила не часто поєднуються у одному Хтосеві, вони говорять для того, щоб дійсно допомогти співрозмовнику.
Ну от, природу першого монологу ми розглянули, тож давайте подивимось, чим другий монолог від нього відрізняється. Тут все просто, немає ні слухача, ні співрозмовника, отже, Хтось розмовляє сам із собою. Ви скажете, що наші думки – то і є розмова з собою довжиною у життя і тому тут немає нічого особливого? Але ж мова не про нас, правда ж? Ми спостерігачі, ми дослідники, ми вивчаємо чарівний світ казкового Дерева, нагода потрапити до якого у нас з’явилась завдяки записам невідомої істоти з того чарівного світу. Не знаю, як у вас, а у мене від другого монологу вражень більше, аніж від першого. Ох уже ці Хтосі… Здається, чужих вух немає, немає кого засліплювати власною значимістю, тож розмовляй із собою чесно і відверто. Але ж ні, вони й тут знаходять, перед ким похизуватись і намагаються справити враження самі на себе! Знаєте, у мене таке враження, що ніхто не обманює Хтосів більше, аніж вони дурять себе самі … А все тому, що вони дуже хочуть бути хорошими. Наче б то гарне бажання, але Хтосі хочуть бути гарними і розумними так сильно, що втратили здатність визнавати свої недоліки і помилки. І тому здатні повірити, наприклад, у те, що штучні крила кращі за справжні тільки тому, що вони великі і на них витратили багато фарби. Як добре, що ми не Хтосі, правда ж? Але якщо ми вже взялись досліджувати наш казковий світ, то давайте продовжимо наше дослідження і прочитаємо іще один монолог…
«Я ж казав, що повірять? – хихотів товстий короїд над горнятком кави.- Ці Хтосі такі легковірні. Це ж треба: сприймати гусінь із намальованими крилами за Чарівного Метелика! Навіть більше… нездара-гусінь, на котру я начепив ті крила, сама повірила у свою надзвичайність. То добре, тим легше буде вкладати їй у голову потрібні нам, короїдам, думки. А нам, короїдам, потрібне Дерево. Усе Дерево, від коріння до верхівки. Але Хтосі… Вони вважають Дерево своєю домівкою. Бач, як на Дятла накинулись, коли ми пустили плітку, що він хоче знищити Дерево. А як від короїда з сусіднього дерева захищаються, особливо синиці… Звичайно, це наше Дерево, а не його, тож вони захищають нашу власність. І це добре. Але ж вони можуть отак, усі разом, і проти нас піти. А це вже погано. Хоч вони і легковірні, але коли вони разом, можуть стати небезпечними і для нас… Та все ж, їхня легковірність – то наша зброя. І ми вміємо нею користуватись. Дятла ми позбулись, синицям, поки ті дурнуваті мурашки їх кусають, не до нас… А поки вони між собою чубляться, ми можемо гризти Дерево скільки завгодно. От тільки так набридло плести різні нісенітниці цим Хтосям… Треба нашу гусінь задіяти. Я ж не дарма на її штучні крила витрачався, нехай відпрацьовує. Хороша ідея! Треба порадити, щоб цей недометелик зробив «добру» справу. Хай розділить Дерево між усіма, хто тут живе, адже кожен має право на частину Дерева, бо це їхня домівка. Кожен отримає по шматочку і буде захищати той шматочок. Шматочок, галузку, гілочку, листочок… Але кожен окремо і не все дерево одразу. І тому, коли один Хтось втратить свою власність, усім іншим буде здаватись, що нічого страшного не трапилось, бо з їхньою власністю усе гаразд. Когось налякаємо і проженемо… У когось заберемо силою, і хай собі повзає, але вже по нашому Дереву. Комусь доведеться заплатити, аби викупити його частину. Для когось вигадати новий закон, щоб довести, що насправді їхня власність – це наше майно… І врешті-решт дерево буде належати нам, короїдам. І ті, хто тут залишиться, будуть жити на нашому Дереві і за нашими правилами…»
Якась наша казкова історія дивна, хіба ні? Зазвичай у казці є хороший персонаж, котрий перемагає зло, але у записах, що залишив нам казковий дослідник, про нього не згадується… Почекайте, ось ще один запис. Можливо, у ньому ховається позитивна частина нашої історії?
«Бачиш оту купку трухлявих галузок? – звернувся старий сивий метелик до маленької великоокої гусенички. - Донедавна тут було гарне Деревце з чудовими квітами, повними солодкого нектару. Ним ласували майже усі, хто жив на цьому Дереві, навіть мурашки, що збудували мурашник серед його коріння. Навіть деякі птахи час від часу втамовували ним свою спрагу. Байдужими до квітів залишались тільки гусениці та короїди, бо гусениці харчуються, як ти це добре знаєш, листям, а короїди жеруть саме дерево. Але так трапилось, що саме вони стали тут головними. Спочатку вони просто знесилили Дерево і воно перестало квітнути. І бджоли, метелики і усі, хто харчувався нектаром квіток і плодами Дерева змушені були піти геть. Короїди так погризли Дерево, що сік від коріння перестав доходити до листя, воно засохло і гусениці залишились без їжі. Той, у кого вистачило сили переповзти на інше дерево і кого по дорозі не з’їли – можливо, зараз безтурботним метеликом пурхає з квітки на квітку на чужих деревах. Але зробити це змогли далеко не всі, багато гусениць просто загинуло з голоду. А потім короїди дожерли дерево і розповзлись шукати поживи деінде. Подейкують, ніби голодні мурашки й досі повзають навколо цієї купки, шукаючи поживи.
- А як же птахи? Ти ж казав, що жодні комахи не можуть бути господарями дерев, бо на світі існують птахи, і я маю стерегтись, щоб мене не з’їли. А тут ти розповідаєш, що господарями Дерева стали короїди… На цьому дереві що, не було птахів?
- Були, дитинко, були. Але птахів на дереві завжди менше, аніж комах. Комахи хотіли, щоб життям на дереві керувала така ж комаха, як вони, тільки краща. Вони вірили у Чарівного Метелика. І тому, коли на дереві з’явився Хтось з такими великими крилами, що під ними неможливо було роздивитись їх власника, вони повірили, що це і є Чарівний Метелик, дарма що він не літав і навіть не поглядав на квіти… Мешканці дерева були надто легковірними, дитинко. От короїди цим і скористались: начепили самій самозакоханій гусениці штучні крила і запевнили її, що вона і є той самий Чарівний Метелик. Поєднання самозакоханості і легковірності – то страшна отрута, під дією якої істота слухняно виконує волю тих, хто їй лестить. Я боюсь птахів. І ти боїшся птахів. І гусениця із штучними крилами теж боялась. Але ми з тобою розуміємо, що птахи важливі для Дерева. А той, хто проміняв власні крила на штучні, не здатен думати про імайбутнє та інших істот. І тому радо скористався порадою короїдів нацькувати на птахів працьовитих, але таких довірливих мурашок… Мурашок було занадто багато, і птахи вирішили, що краще збудувати собі гнізда деінде, аніж терпіти дошкульні мурашині укуси. Отак Дерево і залишилось без захисту, бо був порушений головний закон життя: кожне дерево належить усім, хто на ньому чи під ним живе, і ніхто не має права ділити його на частини.
- Дідусю, а що сталось з отією гусеницею, що думала, ніби вона Чарівний Метелик?
- Ніколи не одягай штучних крил, дитинко. У тих, хто носить штучні крила, справжні не виростають. Бачиш оте здоровенне напівмертве дерево з купою сухого гілля? Воно занадто велике, аби короїди могли зжерти його швидко. Воно помирає повільно і ще стоятиме якийсь час навіть мертве. Птахи уже не здатні його урятувати. А все тому, що колись мешканці того дерева повірили короїдам так само, як повірили Хтосі. Так от, якось я чув від одного довгоносика, що там, серед мертвого гілля, повзає безкрилий метелик і за краплину солодкого соку розповідає усім казку про чарівні крила, котрі дарують всемогутні короїди тільки найкращим, найталановитішим істотам…
- І що, невже йому вірять?
- Уяви собі, вірять. Не всі, але вірять.
- Дідусю, то виходить, що довірливість – це зло? І у всьому, що сталось з цими Деревами, винні довірливі істоти?
- Як тобі сказати… Зло чи не зло – то ще подумати треба, а от що слабкість – це точно. А слабкі у нашому тваринному світі гинуть першими. Моя бабуся говорила, що злодій краде у інших, а простак у себе, дитинко. А ще колись я чув, як одна людина промовила: «По плечах довірливих чорти з пекла вилазять.» Але що то означає мені, комашці, не дуже зрозуміло…
- Дідусю, а якби Дерева говорили, може б усього цього і не сталось?
- Насправді вони говорять, дитинко. У кожного Дерева своя, унікальна мова. ЇЇ не важко зрозуміти і вивчити. Це вдається кожному, хто вміє чути і розуміти не тільки власні бажання, але й відчуття інших, кожному, хто бачить у Дереві не тільки місце своєї домівки, а й живу істоту... Бачиш, скільки навколо зелених, здорових дерев? Істоти, що живуть на цих деревах, не тільки володіють мовою свого дерева, вони знають його ім’я, вони пишаються ним, а тому ніколи не називають його просто Деревом і захищають його від короїдів та тих гусениць, котрі вважають, що для того, щоб стати метеликом, достатньо начепити на себе штучні крила…»
От і все, більше немає ніяких записів… Я от що думаю… Може, якби на отому Дереві кожен Хтось пам’ятав, хто він є, думав не тільки про себе і прислухався до розуму, а не до своїх бажань і пліток, історія була б зовсім іншою? Чи Хтосі відрізняються від громад з інших дерев саме відсутністю вміння думати і тому історія просто не може бути інакшою?