
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Порада
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Порада
Він уже – старий чоловік, але усе ще статечний, розважливий, з оксамитовими очима, які так чарували дівчат і жінок завжди – і в його юності, і у зрілі роки. Усе його життя було овіяне романтичними закоханостями, і зараз, на схилі літ, його часто мучить сумнів – а чи правильний він вчинив вибір, чи не пройшов повз ту, яка зробили б його життя яскравішим, цікавішим, ніж воно є тепер, надала б йому лету, якого так бракує? Вірна дружина не дала йому того піднесення, на яке він сподівався, життя, особливо у старості, стало занадто прозаїчним, і досада його раз-по-раз проривається у роздратуванні, сварках, затіяних на рівному місці, скаргах, які він виливає старим друзям і знайомим.
Він не раз уже розповідав мені про своє велике перше кохання. У юності він закохався у дівчину із задньої обкладинки журналу «Україна», модного на той час радянського видання. Примірники цього журналу завжди були великими, яскравими і відображали світле, майже святкове життя щасливої й успішної республіки. Фотографія дівчини займала цілу сторінку, а сама дівчина була – як лялечка. Про таких співають в українських піснях – «біле личко, чорні брови і карії оченята». Вона злегка й соромливо усміхалась повними, як у дитини, вишневими вустоньками. На голові був віночок, на грудях -- сніжно-біла вишита блузка, у руках – бандура. Образ був чарівний, саме такий, що міг сколихнути серце романтичного хлопця, який шукав собі суджену.
Якимось чином йому вдалося довідатись про її адресу (чи телефон), і – о диво! – вона, як виявилось, походила із того ж району, що й він, із сусіднього села, хоча тепер жила у столиці і працювала в ансамблі. Він також давно вже вирвався з сільського оточення, здобув освіту і мав непогані перспективи у житті, хоча, як він підозрював, значно скромніші, ніж у неї. Вони обмінялись кількома листами, була призначена зустріч, на яку вона не прийшла. Він так ніколи й не узнав причини. Уражене самолюбство взяло верх, і він поспіхом одружився із пристойною скромною дівчиною, яка відтоді ділила із ним його життя, догоджала йому і зносила його примхи.
Озираючись назад, він відчував гіркоту від того, що сімейне щастя обійшло його стороною, і часто пригадував ту свою давню любов, яка нічим не закінчилась (їх у нього було багато, але ця, вочевидь, була найяскравішою). Він чув, що дівчина з обкладинки вийшла заміж, постаріла, як і він, у якийсь момент перенесла інсульт і тепер живе самотньо у своєму селі, пересуваючись на милицях. Сімейне життя в неї, здається, також не склалось. Він із сумом розказав мені про це, і я яскраво уявила собі самотню стару жінку, зламану фізично і, можливо, духовно, яка проживає залишок свого життя у сіризні важких буднів, без найменшого промінчика радості.
Я переконала його написати їй, нагадати про себе, а головне – дати їй зрозуміти, як багато вона для нього важила, як збурила колись його молоде серце, і як він зміг пронести цю збуреність почуттів через ціле своє життя. Я міркувала, що, доки жива, людина може (і повинна) зігрівати іншу хоч якимось знаком уваги, щоб у тій, іншій, відродилось відчуття сенсу прожитих років, а разом з ним -- і радість. Скільки їм обом залишилось? Чи не стане жаль за втраченою можливістю зробити щось хороше гіркотою, яка отруїть решту його життя?
Він написав їй, але чомусь перестав про неї говорити. Я довго чекала, а потім прямо запитала, чи він одержав відповідь. Знехотя, з холоднуватістю, він пробурмотів щось невиразне і поспішив змінити тему. Видно було, що йому неприємна ціла історія. З його слів я зрозуміла, що вона йому одразу ж відповіла, і її лист був – суцільний крик вдячності і зворушеної радості. Вона, зокрема, писала, що, якби могла, вона би «птахом полетіла до нього», щоб тільки його побачити, вона би все на світі віддала, щоб побути з ним хоч хвильку...
Він уже байдуже говорив про щось інше, зібраний і діловий, як завжди, а в мене ще у вухах бриніли слова з її листа, які він випадково, з досадою, зронив, і видно було, що вони йому були неприємні, що він би хотів скоріше про них забути. Можливо, він був незадоволений з того, що колись послухався моєї поради і написав їй. Те, що він одержав у відповідь, було для нього забагато. Цей образ розпачливої, без міри вдячної йому жінки так не в’язався із обличчям напівдитини-красуні з обкладинки престижного журналу, недосяжної й успішної жительки столиці, яка так багато обіцяла своєму обранцеві! Не те, щоб він хотів її з розрахунку, але все це якось було пов’язане в його уяві: її краса, невинний усміх, чарівливість – і щастя красивого, вишуканого життя, їхня спільна нев’януча молодість, успіх, мистецтво, Київ... Тепер цього не було. Вона сама вже -- тільки тінь себе, минулої, стражденна тінь, яка втратила стриманість, гордість, загадковість. Вона є старою немічною жінкою, яка рада кожному теплому слову, чіпляється за найменший знак уваги чи приязні...
Я часом думаю про неї, про те, як вона так і не діждалась від нього відповіді на свій лист, і це завдало їй, зболеній, ще більшої рани. Як часто наші найкращі наміри обертаються додатковими бідами, розчаруваннями, гіркотою для нас самих або інших! Воістину, не знаєш, чим відгукнеться твоє слово чи порада. Та відповідь, яка накочується на людину із Всесвіту, мов хвиля океану – чи не зіб’є її з ніг, чи вистачить в людини душевного простору прийняти її в себе, усю – із намулом і піском – і вистояти? Чи зможе людина сміливо дивитись в обличчя зміненої реальності , приймаючи її, якою вона є, і намагаючись додати в неї трохи людяності? Не усім це під силу. Тепер я краще розумію людей, які остерігаються давати життєві поради. Це -- не від байдужості, вони просто краще знають...
Він не раз уже розповідав мені про своє велике перше кохання. У юності він закохався у дівчину із задньої обкладинки журналу «Україна», модного на той час радянського видання. Примірники цього журналу завжди були великими, яскравими і відображали світле, майже святкове життя щасливої й успішної республіки. Фотографія дівчини займала цілу сторінку, а сама дівчина була – як лялечка. Про таких співають в українських піснях – «біле личко, чорні брови і карії оченята». Вона злегка й соромливо усміхалась повними, як у дитини, вишневими вустоньками. На голові був віночок, на грудях -- сніжно-біла вишита блузка, у руках – бандура. Образ був чарівний, саме такий, що міг сколихнути серце романтичного хлопця, який шукав собі суджену.
Якимось чином йому вдалося довідатись про її адресу (чи телефон), і – о диво! – вона, як виявилось, походила із того ж району, що й він, із сусіднього села, хоча тепер жила у столиці і працювала в ансамблі. Він також давно вже вирвався з сільського оточення, здобув освіту і мав непогані перспективи у житті, хоча, як він підозрював, значно скромніші, ніж у неї. Вони обмінялись кількома листами, була призначена зустріч, на яку вона не прийшла. Він так ніколи й не узнав причини. Уражене самолюбство взяло верх, і він поспіхом одружився із пристойною скромною дівчиною, яка відтоді ділила із ним його життя, догоджала йому і зносила його примхи.
Озираючись назад, він відчував гіркоту від того, що сімейне щастя обійшло його стороною, і часто пригадував ту свою давню любов, яка нічим не закінчилась (їх у нього було багато, але ця, вочевидь, була найяскравішою). Він чув, що дівчина з обкладинки вийшла заміж, постаріла, як і він, у якийсь момент перенесла інсульт і тепер живе самотньо у своєму селі, пересуваючись на милицях. Сімейне життя в неї, здається, також не склалось. Він із сумом розказав мені про це, і я яскраво уявила собі самотню стару жінку, зламану фізично і, можливо, духовно, яка проживає залишок свого життя у сіризні важких буднів, без найменшого промінчика радості.
Я переконала його написати їй, нагадати про себе, а головне – дати їй зрозуміти, як багато вона для нього важила, як збурила колись його молоде серце, і як він зміг пронести цю збуреність почуттів через ціле своє життя. Я міркувала, що, доки жива, людина може (і повинна) зігрівати іншу хоч якимось знаком уваги, щоб у тій, іншій, відродилось відчуття сенсу прожитих років, а разом з ним -- і радість. Скільки їм обом залишилось? Чи не стане жаль за втраченою можливістю зробити щось хороше гіркотою, яка отруїть решту його життя?
Він написав їй, але чомусь перестав про неї говорити. Я довго чекала, а потім прямо запитала, чи він одержав відповідь. Знехотя, з холоднуватістю, він пробурмотів щось невиразне і поспішив змінити тему. Видно було, що йому неприємна ціла історія. З його слів я зрозуміла, що вона йому одразу ж відповіла, і її лист був – суцільний крик вдячності і зворушеної радості. Вона, зокрема, писала, що, якби могла, вона би «птахом полетіла до нього», щоб тільки його побачити, вона би все на світі віддала, щоб побути з ним хоч хвильку...
Він уже байдуже говорив про щось інше, зібраний і діловий, як завжди, а в мене ще у вухах бриніли слова з її листа, які він випадково, з досадою, зронив, і видно було, що вони йому були неприємні, що він би хотів скоріше про них забути. Можливо, він був незадоволений з того, що колись послухався моєї поради і написав їй. Те, що він одержав у відповідь, було для нього забагато. Цей образ розпачливої, без міри вдячної йому жінки так не в’язався із обличчям напівдитини-красуні з обкладинки престижного журналу, недосяжної й успішної жительки столиці, яка так багато обіцяла своєму обранцеві! Не те, щоб він хотів її з розрахунку, але все це якось було пов’язане в його уяві: її краса, невинний усміх, чарівливість – і щастя красивого, вишуканого життя, їхня спільна нев’януча молодість, успіх, мистецтво, Київ... Тепер цього не було. Вона сама вже -- тільки тінь себе, минулої, стражденна тінь, яка втратила стриманість, гордість, загадковість. Вона є старою немічною жінкою, яка рада кожному теплому слову, чіпляється за найменший знак уваги чи приязні...
Я часом думаю про неї, про те, як вона так і не діждалась від нього відповіді на свій лист, і це завдало їй, зболеній, ще більшої рани. Як часто наші найкращі наміри обертаються додатковими бідами, розчаруваннями, гіркотою для нас самих або інших! Воістину, не знаєш, чим відгукнеться твоє слово чи порада. Та відповідь, яка накочується на людину із Всесвіту, мов хвиля океану – чи не зіб’є її з ніг, чи вистачить в людини душевного простору прийняти її в себе, усю – із намулом і піском – і вистояти? Чи зможе людина сміливо дивитись в обличчя зміненої реальності , приймаючи її, якою вона є, і намагаючись додати в неї трохи людяності? Не усім це під силу. Тепер я краще розумію людей, які остерігаються давати життєві поради. Це -- не від байдужості, вони просто краще знають...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію