Творчі почубеньки на сайті інколи викликають зачудування навіть у мене – сатирика з тридцятилітнім стажем написання та читання поетичних опусів.
І все б нічого, але вигуки «Ти ніц не розумієш в прекрасному!», «Тобі ще рости та рости до глибини моєї творчості!», «Я вищий на три порядки за цього підлого графомана, який дає вказівки знаному майстру пера!», «Я не беру до уваги критичних зауваг пана Сушка, бо вони поверхові та неграмотні!» - викликають у мене гомеричний сміх. Аж до гикавки. І в моїх колег також. Дмитро Васильович Павличко, після того як я йому прочитав останній твір генія, реготав годину, Ліна Василівна Костенко сором’язливо прикривала білозубу посмішку рукою, а я, дивлячись на них, від розчулення пустив сльозу.
Всі ми не без гріха, в усіх нас – писунів із замріяними взорами святенниць, є і шкелети в шафах, і дулі в кишенях, і колоддя в очах. І талантом, звісно Бог не обділив. Але особливо багато – глупства.
Питаю у знаного лірика, який має багатотомну віршографію:
- Ти нащо на фейсбуці поставив лайк під віршем нашого спільного знайомця?
- Яким саме?
- А під оцим? – і показую вірш Сави Бусляковича. Там ідеться про плато чола, кущі брів, кирпи носиків та запахи нарцисів у вушних раковинах.
- Ой,- відповідає,- промашка вийшла! Лайкнув автоматично. Зараз зніму.
І таки зняв хутенько, аби не ганьбитися. А я кажу:
- Дарма. Постав назад.
- А чому?
- Автор вельми гоноровий. Може розізлитися і підступно цапнути заду за штани зубиськами.
- І справді! - і бац! – лайк знову стоїть під віршем.
Випили ми тоді добряче. Я квасу, а безпробудний лірик - шнапсу на ананасових шкоринках. Його потім трохи розвезло, бо тринькаючи на моїй гітарі він умудрився порвати басову струну (я з таких струн повідки для ловитви щук майструю).
Уранці прокинувся, а голова з похмілля тріщить так, що і світ немилий. Ввімкнув комп, зайшов на «Поетичні майстерні», аби розвіялася мряка перед очима, а там…
А там Сава Буслякович накатав на мою рецензію віршовану кляузу! І таку моторошну, що аж волосся на мошонці від страху посивіло. Чесно кажу. Хто не вірить – покажу якось при нагоді.
А під його кляузою - десятки підбадьорливих коментарів! Сотні схвальних відгуків! Тисячі лайків! Всі в один голос скандують: « Чави Сушка! Чави кровопивцю-невігласа!».
Чхнув я, почухав макітру і пішов вареники їсти. А як добряче попоїв, сів писати розлогу рецензію на ще одне нетлінне творіння майстра. Там тема набагато складніша – про природу. А вона, самі розумієте, спонукає до неабиякої уважності та акуратизму, бо нікому не дозволено полоскати брудні онучі власного поетичного невігластва у чистій воді пейзажної лірики.
Зізнаюся чесно – довго довелося працювати, тяжко. Півгодини часу вирвав з власного життя, аби дати належну оцінку описам дубів, кущів, трави та моху. Але сьогодні показувати цю роботу не маю права, оскільки на сайті діє правило: один анонс протягом доби. Менше можна, більше – ніззя! Навіть мені, безпринципному типсусу без ураженого самолюбством его.
Нині стало модним навіть на сайтах з підрощування майстерності вказувати не на огріхи віршоманів, а захвалювати їх, як це прийнято на фейсбуці. Один я не здався на догоду цим новим віянням сучасності. Гризу і пиляю, пиляю і гризу. Правда не усіх, бо є люди совісні, які дбають про красне письмо, як про власне здоров'я.
Свої обурливі коментарі можете залишати прямо під цією сповіддю. І не варто жаліти автора, оскільки він уже давно заслужив як мінімум кастрації. А то й гільйотини.
Парнусем лехайм!
12.01.2020 р.