Переклав Василь Білоцерківський

Ледве жовтіють берізки за вікном, безшумно струменіє дощ. Блискучі краплі ковзають по вузлуватих стеблах, затримуючись у чашечках листя, повільно набухають і з глухим шумом падають долу. Нитки дощу-мжички – немов ніжні ворсинки, що вкривають стебла берізки. Тут і там ще видніє соковите зелене листя, а де-не-де навіть зав’язалися бутони квітів.
Цього літа я почав вирощувати квіти. Саджав і троянди у видовженому вазоні, але вони не прийнялися, а берізки розрослися буйно і пишно, дотягнувшись до самих перил балкону. Настала осінь. Видно, пробудження інтересу до квітів – ознака старості, яка насувається... Невже це старість? Я ніколи не почувався старим. Хіба що, бувало, наздоганяючи автобус, задихнуся і не можу віддихатись, голова раптом піде обертом. Мені все здавалося, що це дрібниці – треба якось виспатися, і це мине. Та коли лікар написав у карті «гіпертонія, атеросклероз», серце раптом йойкнуло і немовби завмерло над краєм прірви. Не така-то страшна хвороба, але... видно, справді-бо старість підступає, від неї ліків не знайти. Наближається пора «білих рос», а на берізці, схоже, скоро розкриються бутони. Дивовижний спокій, жодних справ – сиди й дивися на імлистий осінній дощ, поки не знизиться тиск.
За десять днів мені виповниться п’ятдесят. Справжній ювілей – пів віку, далебі. Ти вже теж маєш п’ятдесят. Пишеш, що недавно тебе призначили головною інженеркою, а років за п’ять вже муситимеш іти на пенсію. Признаєшся, що твоє честолюбство давно охололо – напевне, і це ознака близької старості. Так, старіємо. Попереду ще роки й роки, але дорога стане рівнішою – видно, час подій і різких поворотів вже минув.
А там, диви, й онуки наспіють. Доведеться мити їм голі дупки, а вони, як заведено, капризуватимуть, не схочуть носити штанці з розрізом, а тоді надійде черга і дружби, і раптового дурного кохання. Перше кохання. Завжди невиразне і хистке, немов цей дрібний осінній дощик або сито весняної мжички.
Пам’ятаю, якось дощового дня ми з тобою зазирнули до суду. Якого ж року то було? Згадав: під час літніх канікул, якраз по закінченні середньої школи. Ми вже не були діти – не могли ходити взявшись за руки, просто собі гратися разом. У школі взагалі сливе не розмовляли, боячись кепкувань товаришів. А вдома й далі ходили одне до одного отак, без церемоній, і між нами не виникало сорому, як буває між хлопцями й дівчатами.
Того дня саме йшов дощ, не пам’ятаю, як ми опинилися в будівлі суду – чи то ховалися від дощу, чи зайшли через цікавість. Тоді всі цивільні справи провадилися відкрито, і нас ніхто не затримав при вході. У порожніх коридорах було тихо, пістрявіли таблички, вивішені на дверях. Ми прошмигнули в одні з напіввідчинених дверей. Там, як судити з усього, розбирали справу про спадщину. Позивачка і відповідач невиразно товкли щось своє, суддя ставив нудні питання. Їх заглушували збуджені голоси, які долинали з сусідньої зали. Нас потягло туди, ми прокралися в залу, тихенько сіли в останньому ряду біля самого входу. Пам’ятаю, як із твоєї парасольки, що лежала на бильці крісла, крапала вода, збираючись на підлозі маленькою калюжкою. Тут ішлося про розлучення, він і вона стояли заведені й напружені. Раптом поверх їхніх голів суддя звернувся до нас: «Ви чого? Теж на розлучення?»
Перелякані, ми вилетіли звідти прожогом, навіть забули про парасольку. Я мусив повернутися по неї. Ми дременули – мчали вулицею, не помічаючи ані промоклих туфель, ані заляпаних брудом брюк; потім загиналися від реготу, згадуючи розлючене обличчя судді й свій переляк. Але мені тоді було невтямки, чому ти так шарілася, що мочки вух палали вогнем.
Дитинство, ти відійшло і розтануло, немов полуда сну. Коли прокидаюся і лежу ще охоплений м’якою млістю, сон стоїть перед очима немов наяву.
Ми мешкали у великому старому дворі, який складався з кількох двориків, котрі зазвичай називали небесними криницями. Як знак дитинства залишився в пам’яті високий поріжок, через нього доводилося переступати, виходячи з низьких дверцят. За поріжком починався задній дворик, де мешкала ти. Там росла стара верба, яку одного разу розкололо під час грози від верхівки до самого коріння. Падаючи, вона обдерла черепицю з даху і простяглася на всю довжину двору. Казали, у ній напевне оселився дух змії, через те і вдарив її бог грому. Ти пам’ятаєш це дерево, Хуадоу? Я знову називаю тебе дитячим ім’ям, з ним ти залишилася в моїй пам’яті. Ох, Хуадоу, я й тепер живо пам’ятаю тебе в халаті з крамними ґудзиками й розстібнутим коміром. Скільки років ти мала в той час? Сім чи вісім? Не більше, ніж десять. Пам’ятаєш, як ти любила цей вилинялий від прань, колись пурпуровий халат, з блакитною облямівкою долі, дрібною жовтою квіткою. Носила його і влітку, не знімаючи в саму спеку. Дівчата носили тоді безрукавки з круглою горловиною, а ти не любила їх. Чомусь ти завжди видавалася мені дуже дорослою, хоча була старша всього на якісь місяці.
Коли ми ходили на ставок, ти, вийшовши з воріт, брала мене за руку, ніби старша сестра, мені чомусь щеміло у грудях. Ти пам’ятаєш наш ставок, який, вічно застелений ряскою, кишів пуголовками навесні? Нам тоді здавалося, немов ми відходимо страшенно далеко від дому.
Коли ти пішла до школи, зазвичай, повертаючись додому, проходила повз наші двері з ранцем на спині. Ні-ні, ранців ще не носили, ти загортала книжки в матерію. Я страшенно заздрив тобі, бо мене після хвороби тоді не пускали до школи: я займався вдома з мамою. Я не хотів, аби ти зрозуміла мій стан, і тому не гукнув тебе. Потім ти говорила, що я маю сильну волю, але то було звичайне хлопчаче самолюбство. А коли тобі ставало сумно або тужливо, ти приходила до мене виплакатись, і тобі мовби легшало на душі. Хуадоу, ти ніколи не була слабкою, ні. Ти знесла стільки горя, витримала такий тягар, який і не кожному чоловікові до снаги.
Відтоді вже минуло сорок років з лишком, обидва ми вже маємо по п’ятдесят, старіємо. Час поступатися дорогою молодим. Звичайно, ми здобули знання, досвід, готові рецепти на всі випадки життя, але мине років п’ять-десять, і муситимемо залишити справи. Подібно, я вже став жити спогадами, це ж бо напевне старість. Мабуть, я надто сентиментальний. Чи це через те, що – осінь, що за вікном сітка дощу, і ще – неймовірно багато вільного часу. Пригадую минуле, навіть те, що давно здавалося похованим на самому дні пам’яті; чому ж воно завдає болю?..

Тонка завіса дощу за вікном, тиша, яку порушує лише розмірене падання крапель. Усе змокло і знітилося, лише слабкі ворсинки на стеблах квітів не схилилися, витримуючи потоки дощу. Перлові краплі в чашечках листя розпалюються яскравим світлом, переливаючись, важко набухають і вже готові зірватися долу; не встигну вдихнути – і от вони вже стрімко летять...
Спокій і бездіяльність... Лихо не без добра: якби дружина не змусила показатися лікареві, коли ще б отак випало посидіти, згадати минуле? Та ось дивне і незбагненне – не вийшов на роботу, а Земля далі крутиться. Майже двадцять років я керую своїм відділом, певне, пора й заміну шукати. Звичайно, треба думати і про майбутнє дочки. Юань Юань закінчує університет і, схоже, завела вже собі кавалера. А вона має всього двадцять три. Ми в ці роки хіба думали про кохання? Нам було не до того, ми палали трудовим ентузіазмом. Ну та Бог з нею, хай живе як знає, цілий вік біля себе не протримаю. А проте які ж нетерплячі нині молоді: заледве щось не на їхній лад – грубіянять, огризаються. Ніколи не вникнуть, не дослухають до кінця: «Ну, тату, ти знову до свого, усе про минуле!» А воно, це минуле, ще таке близьке, ще не переболіло, ще тривожить...
Немов жива, стоїть перед очима стара верба, розколота грозою. Вона не хотіла помирати, на ній далі відростали молоді пагони. Після дощу в її напівзогнилому стовбурі кишіли личинки світляків. Одного разу я пожартував з тебе, кинув тобі за комір личинку – ти заверещала, закрутилася дзиґою, заплакала. Перелякавшись, витяг її назад, показав тобі, але ти продовжувала невтішно рюмсати, я просив вибачення, благав не казати батькам. Ти й справді не поскаржилася, відтоді я став довіряти тобі як близькому другові. Але... видно, кохання народжується не з довіри. А можливо, наша дружба була надто чистою і міцною і гасила пориви почуттів? Зате вона допомогла нам вистояти в ті дні, коли небо затягли темні хмари.

– Вони сказали, що я приховувала соціальне походження, – тихо мовила ти.
Вулиці загачені загонами червоних охоронців, мигтять автобуси, розфарбовані великими червоними ієрогліфами. У супроводі вантажівки, понуро тупає вулицею група людей з ганебними табличками на шиях. У повітрі кружляють листівки. Ми стоїмо біля входу до мого проєктного інституту, в очах рябіє від штовханини й метушні довкола.
– Тут не можна говорити.
Ти з’явилася зовсім раптово, зі страшенно змученим, виснаженим обличчям. Ти прийшла, аби поговорити зі мною, скориставшись галасом багатолюдного мітингу, але потік людей затягнув тебе у щільно напханий, наче банка сардин, кузов вантажівки, і ти мусила просидіти там у кутку навпочіпки ледве не цілий день.
Після мітингу я привів тебе до себе, ти помилася, поправила розкудлане волосся і почала свою розповідь: «Ну які ми капіталісти?! Щоправда, батько колись торгував з ятки, але ж він давно-давно покинув нас, ще після війни з японцями. Знаєш, я навіть ніколи не бачила його, який-бо він мені батько? Адже ти можеш це потвердити?»
Хоча ми жили довго сусідами, я чомусь ніколи не замислювався, де твій батько. Я направду ані разу не бачив його у вас. А жили ви тяжко, ледве перебуваючись. Свою єдину кімнату ви ділили навпіл, перегородивши дошкою. Передня частина стала вітальнею, водночас тут стояло ліжко бабусі, а в дальній половині спали ти й мама. Мені завжди здавалося, що у вас вдома немає жодної цілої чашки: усі вони були ретельно зібрані з уламків, скріплених спеціальними мідними дротинками.
Пам’ятаю, як часто плакала твоя бідна мати. А яке сум’яття почалося вдома, коли з’явився лисуватий чоловік у незмінній кепці, за модою тих років, – то було вже після визволення[1]. Мати й бабуся нервували, метушилися, непомітно витісняли тебе кудись у куток. Потім він став твоїм вітчимом, хоча мав троє своїх дітей від першого шлюбу, двоє з них – старші за тебе. Мати переїхала мешкати до нього, а тебе бабуся не відпустила, пожаліла, у чужій родині й скривдити можуть. Здається, усе це сталося того літа, по закінченні середньої школи, але тоді, звичайно, ти нічого не розповіла.
Старшокласницею ти, повертаючись зі школи, вже не проходила повз наші двері. А коли я випадково зустрічав тебе дорогою, ти балакала з подружками і вдавала, ніби не помічаєш мене. У той час ми вже навчалися окремо: хлопці й дівчата могли зустрічатися тільки на танцях і вечорах відпочинку. Але мене тоді не сильно туди тягло, набагато більше приваблював футбольний майданчик. Я грав правим нападником, гостро переживаючи кожен гол. Та мені було прикро, що дівчата зі старших класів не приходили на стадіон уболівати за нас, більше приходила малеча з класів молодших.
Одного разу ми зустрілися зовсім випадково. То було на травневі свята. Я повів сестру і малечу з нашого двору до парку: гуляли, веселилися, ходили стріляти з духових рушниць. Підійшли до гойдалки, а в цей час мимо, баскетбольним майданчиком, проходила зграйка дівчат. Серед них була і ти. У нарядних білих блузках і барвистих спідницях, з помадою на губах і красиво вкладеними косами, ви йшли з випускного балу.
– Сестричко Хуадоу! – кинулася до тебе моя сестра, і миттєво дітлахи з радісними криками обліпили тебе. Ти заговорила зі мною легко і невимушено, мовби й не було між нами відчуження. Ми стали разом хитати дітей, підкидаючи їх високо вгору, а ті верещали, захлинаючись від захвату.
Потім і ти сіла на гойдалку, попросила мене розгойдати. Я обережно підштовхував тебе за талію, відчуваючи її м’яку піддатливість. Ти розгойдувалася дедалі сильніше, здавалось, гойдалка злітає в самий зеніт. Розсипалося, переливаючись у промінні сонця, твоє волосся, надималася дзвоном спідниця, відкриваючи білі ноги, проступали обриси тоненької фігурки. Я не міг відвести очей од тебе, серце раптом завмерло, пересохло в роті. Перехопивши мій погляд, ти спробувала затиснути спідницю ногами, гойдалка уповільнила хід. Я хотів її зупинити, притримавши тебе за талію, але ти поглянула докірливо, і я, почервонівши, відвернувся. З парку ми йшли додому мовчки.
На другий рік по заміжжі (ні, ще на рік пізніше, а втім, неважливо) ти прийшла навідати бабусю і зазирнути до моїх. Ти хотіла побачитися зі мною, думаючи, що я приїхав на свята, але тоді я не зміг вибратися: у нас наближався термін здачі греблі, я не міг поїхати. Пам’ятаю, перед розподілом в інституті ти писала мені, що є змога залишитися в місті, але ти готова поїхати й на село. «Як чудово, коли струмки дощу заливають обличчя і ти відчуваєш на губах його солодкий смак» – чомусь мені запам’яталася ця фраза. Я відповів тобі: їдь туди, де потрібна своїй країні, і тоді тобі не будуть страшні ані вітри гір, ані холод півночі. Я відповів з ходу, не утруднюючись роздумами. Чому я не замислився тоді над тим, що було приховане між рядками твого листа? Важко сказати, я був захоплений роботою, а одружуватися, звичайно, ще не мав наміру. Але виявилося, що цей твій лист – останній. Невдовзі сестра повідомила, що ти вийшла заміж.
Ти приходила до нас після свята Весни; наші родини вже роз’їхалися зі старого двору. Оповідала сестрі, що розподілилася в північно-західний район, де під вітрами гір – ти використала саме ці слова – працювала на будівництві нового міста. Ти дуже любила сина, хвалила чоловіка, але хотіла побачити мене. Ти плакала, згадуючи ту нашу зустріч на травневі свята, і говорила, що не можеш її забути. Ти не бажала виходити заміж, але він благав, ходив слідом. Коли, одержавши мого листа, ти вирішила їхати на Північний Захід, він мовив, що попрямує за тобою. І ти погодилася: то було не так кохання, як жаль. А він кохав тебе пристрасно, самовіддано, ти була йому дбайливою дружиною, та не могла забути нашого дитинства і нашої юності. Сестра плакала, обійнявши тебе. Як тяжко згадувати… роз’ятрило душу… Між нами ніколи не було сильного почуття, ми не говорили одне одному слів кохання. Можливо, через те, що нас пов’язувала давня дружба? Від того травневого дня мучило і тривожило якесь невиразне почуття, ми самі себе не розуміли.
Пам’ятаю, якось ми ходили в кіно. Взагалі я купив квитка для сестри, але вона десь пропала, спізнювалась, і я запросив тебе. Коли ми, захекавшись, вбігли до зали, фільм вже йшов. У темряві я випадково торкнувся твого плеча, і ти не відсахнулася. Я сидів, оглушений стуканням власного серця, не тямлячи себе, не розуміючи, що відбувається на екрані. Так ми сиділи, дотикаючись плечима, поки не спалахнуло світло. Мовчки ми вийшли з кінотеатру і мовчали до самої домівки.
Пам’ятаєш, як одного разу я зайшов, коли ти прала в дальній кімнаті; бабусі не було вдома. Я хотів відразу піти, але ти крикнула, що скоро скінчиш.
- Візьми, погортай поки Пушкіна, там, на столі.
Трохи нервуючи, я пробіг очима рядки пронизливої пушкінської лірики, а з-за стіни долинав плюскіт води, стукіт мила. Я був зворушений твоєю довірою і боявся зробити зайвий рух. Невдовзі ти з’явилася розкудлана, з вогким волоссям. Виливши з ночов воду, сіла навпроти, почала зачісуватися. Набравшись сміливості, я зняв з гребінця твою волосину – тонку, майже прозору, якусь біляву, не таку, як решта в чорній косі. Я став накручувати волосину на палець, а ти зашарілася, ховаючи ледве помітну усмішку; очі твої променіли. Рвучко підвівшись, ти спитала раптом:
– Хочеш кукурудзи?
Я кивнув. Ти дістала з котла качан, який вилискував глянцем. Знявши з пальця волосину, я вклав її в томик Пушкіна. Ти вдала, що не помітила, але, звісно, бачила. Пересівши на бабусине ліжко, яке стояло віддалік, ти застигла, щільно обтягнувши коліна спідницею. Не пам’ятаю, що я говорив тоді, певно, молов якісь дурниці, та пам’ятаю, що, йдучи, прихопив з собою томик Пушкіна.
Я зберіг твою прозору волосину, але з нашої ніжності не виросло кохання. Можливо, тому, що я дорого цінував нашу дружбу, боячись опустити себе в твоїх очах необачним учинком? А можливо, наше кохання доспіло надто пізно? Чому ми не змогли вчасно розпізнати його?

Цок-цок. Я відчуваю, як невблаганно рухається час. Куди? Облягають спогади… Так, це старість. А серце ще таке молоде. Та не варто зневірюватись.
Коли подумки повертаюся в минуле, здається, ще й не жив по-справжньому, і так хочеться все розпочати наново, адже на моєму рахунку п’ять спроєктованих гідроелектростанцій. Та чого ж п’ять? Напевне, усі десять. І всі вони стоять безіменними пам’ятниками.
Гм, і слава Богу, що безіменними. Одна стоїть тільки для виду. На другій з трьох турбін струм дає лише одна, та й то не більш як пів року. Але ж я міг завадити будівництву; щоправда, це відразу зламало б мою кар’єру. Зате я став начальником відділу, маю друковані праці; єдина прикрість, що книжки так і не зробив. Видно, вже й не зберуся – час втрачено. І чому я завжди невдоволений собою? Але ж як би хотілося розпочати наново, усе від самого початку!..
З пожовклих стеблин за вікном ще стікають дощові цівки. Дощинки набухають у чашечках листочків, зриваються долу. А ворсинки на стеблах вже намокли й теж поникли. Блискучі краплини, зриваючись із листя, падають так стрімко, немов намагаються настигнути свою луну. Повітря неначе зіткане зі сплетінь найтонших шовкових і полотняних ниток. Сусідній будинок розплився невиразною плямою. Котра нині година? Третя чи вже четверта? Дружина прийде з роботи близько сьомої. Яка тиша…
Може, і ти пам’ятаєш таємничу кімнату на другому поверсі, якої ніколи не відмикали? Казали, там колись давно повісилася юна дочка старих господарів цього будинку, і тепер тут ночами з’являється дух сивобородого старого, чутно шурхотіння і звук кроків. Одного разу ми, набравшись сміливості, підкралися і зазирнули в замкову дірку, але, на своє розчарування, не побачили нічого, крім пилюки й павутиння. Скільки ходило всіляких історій про веселе розгульне життя колишнього господаря будинку, який мав численних слуг і наложниць, а тоді збанкрутував і деградував. Але його самого ніхто ніколи не бачив – плату за житло з нас отримував якийсь рябий хлопець, що приходив з міняльної крамниці. Тут мешкали різні люди, але все більше з числа бідних – учитель початкових класів, листоноша в зеленій куртці, дрібні службовці з пароплавної компанії на подобу мого батька, якийсь безталанний торговець, котрий мав купу дітей, але майже не бував вдома. Певний час оселилися студентки, вони хизувались у туфлях на високому каблуку, частували нас смачним печивом, співали захопливі незнайомі пісні.
Але, блиснувши яскравим промінчиком у нашому похмурому дворі, вони дуже скоро випурхнули. А в їхній кімнаті оселилася повія. Я чув, що дорослі називали її так між собою, одначе коли раз я надумав гукнути її цим прізвиськом, добряче дістав від матері й лише тоді я збагнув, щó воно означає. Коли вона мешкала в нашому дворі, жінки часто сварилися, і так, що доходило до бійки – летіли жмутки видраного волосся і тріщали латки. Та невдовзі вона переїхала, і двір якось спорожнів, стихнув, ніхто не скандалив, не хапав одне одного за волосся. А мені чомусь було вельми жаль тієї молодої жінки, яка постійно ходила з припухлими, наче від сліз, очима.
У нашому дворі подеколи оселялися й доволі заможні люди, але надовго не затримувалися, дуже швидко переїжджали. А пам’ятаєш, Хуадоу, поруч нас на задньому дворі жив якийсь мугир лютого виду, зазвичай він вже зрання був п’яний. Раз ти розповіла, як побачила на його руці наколку дракона – він почав пригощати тебе арахісом, а ти, нажахана, відскочила і накивала п’ятами. Мати заборонила мені туди ходити; вона сказала, він напевне з тих, хто краде і продає дітей. І я відразу попередив тебе. Усе наше дитинство тисячами ниток пов’язане з тим старим двором, і думалося: колись він забудеться, зітреться з пам’яті, наче давній сон, але ні: це повернулося, це пам’ятається…
Тут і там із даху стікають цівки дощу, немов тягнуться й уриваються довгі нитки. Тут і там канава надулася, у її каламутному потоці кружляють – опале листя, порожні коробки цигарок і всіляке сміття. Наше життя теж подібне до квапливого потоку, який мчить невідь куди. Буває, підійметься, сплесне бурхлива хвиля, і впаде лавина подій, облич – переплутаним клубком усе пролітає мимо, не встигаю вникнути, зрозуміти, усе мимо й мимо. А проте щось головне, найяскравіше залишається. Як знати, чи це було в дійсності чи існує лише в нашій уяві?
Ти сидиш навпроти вікна, і на обличчі, освітленому промінням сонця, ясно видні зморщечки в кутиках рота. Це було років десять-п’ятнадцять тому – ти прийшла до нас страшенно схудла, змарніла, неначе по тяжкій хворобі.
– Як ти?
– Та я нічого, от не знаю, що робити з донькою.
Ти говориш якимось сиплим, зловісно незнайомим голосом. Посилають на «передову» – ремонт залізничних шляхів, це зовсім не за фахом, але, як і багато людей, ти повинна пройти через «трудове перевиховання». Чоловік «злочинно наклав на себе руки», сина заслано в село, він працює у виробничій бригаді, бабуся померла, ти не маєш із ким залишити доньку. Працювати доведеться в горах, справжнього житла там немає, люди туляться в бараках, сплять на нарах. Але кому яке діло до твоєї дитини, вона й до школи там ходити не зможе. Ми сидимо з тобою самі: твоя Сяо Дун із нашою Юань Юань, пішли в кіно на стрічку, зняту за «взірцевою революційною виставою». А дружину навіть у вихідні викликали на роботу: терміново вивчали останні політичні постанови.
У твоїх очах, немов у закруті осінньої річки, застигли туга і втома. У волоссі поблискують сиві нитки – чи це відблиски сонячного проміння? А голос тьмяний і байдужий, неначе розповідаєш чужу і давню історію.
Твого чоловіка Чжипіна понизили на посаді й перевели з управління промисловості на завод. Уночі під час його чергування сталася аварія. Мало хто хотів виходити на нічну зміну, а він погоджувався, бо вночі менше треба стикатися з людьми, менше розмов. А він, потому як постраждав за помилку у виступі на політичному семінарі, постійно боявся знову сказати щось хибне і волів більше мовчати. Тієї ночі молодий робітник чергував біля печі, він задрімав – і сильно скалічився від вибуху. Здавалося б, хіба це не свідчення того, що сталася аварія? Але її визнали диверсією. А Чжипіна вже викрили у «перекрученні генеральної лінії», а крім того, ще й тітка з Гонконґа, яка мовчала багато років, раптово далася знати, зовсім недоречно надіславши кілька банок консервів. Узяли до уваги й те, що вибух стався наступного дня після утворення нового революційного комітету. Так звичайний нещасний випадок перетворився на велику контрреволюційну акцію. Арештували його відразу, а ввечері прийшли обшукувати. За три тижні він помер у в’язниці; того дня ти прийшла з передачею, але її не прийняли.
– Ох, Боже мій, але ж чим завинила дитина, чому вона повинна страждати! Не зберу дýмки, що робити, – зітхала ти.
– Знаєш, лиши її в нас, – запропонував я.
– А ви… – вона підвела очі, а її губи сіпнулися.
– Ми поки гаразд, видно, черга ще не дійшла, – я відвернувся і додав твердо: – Упевнений, дружина не буде проти.

Треба допомогти. Як залишити її в таку хвилину без підтримки? Чого тоді вартує наша дружба?
Тобі раптом перехопило горло, ти закрилася руками, аби стримати приступ ридань, але сльози потекли крізь пальці. Я розгублено шукав і не знаходив рушника, не знаючи, що зробити, що сказати, – вперше бачив тебе такою… Ткнувшись у коліна, ти марно намагалася стриматись, але плечі здригалися в непогамовному плачу. Може, ти виплачешся, і стане легше…
Скажи, Хуадоу, ти колись милувалася сходом сонця з гори Хуаншань? Я був на вершині Шибі, недалеко від неї. Там, на швидкій і повноводній річці, ми планували збудувати гідростанцію, створити водосховище. Гора Шиба ще вища і крутіша за Хуаншань, недарма її звуть вершиною сміливих. Того дня, коли я піднімався на неї, шпарив дощ, і ноги роз’їжджалися у слизькій глині; якщо спиняємося – відразу починаємо сповзати долу. Провідник вже пішов далеко вперед, а я, вичерпавши сили, відстав і спинився, здавалось, більше неспроможний зробити ані кроку. Озирнувшись, я побачив далеко внизу долину, яка таємничо манила до себе, – там віяв тихий вітерець. Я завагався: може, повернутись? Куди ж бо рушити – далі дертися вгору чи спуститися? І я таки дістався вершини.
І знову я зустрів тебе в нашому дворі; ти була, як завжди, в полинялому халаті з облямівкою й жовтими квітками. Тримала мене за руку, як старша сестра, а довкола цвіла гречка, кудись зникла верба, зламана грозою. Сліпило сонце, над рожевуватими суцвіттями гречки пурхали метелики й дзижчали бджоли. Усе це відбувається в якомусь фіалковому сні. Чому саме фіалковому – не знаю. А в голові звучить і повторюється твоє ім’я: Хуадоу, Хуадоу… і напливає хвиля теплої ніжності. Раптом ми опинилися на якомусь пагорбі – ну звісно, адже гречка зазвичай росте десь на височині…
Прокинувшись, я розповів дружині, що бачив сон про дівчинку Хуадоу – з двома косичками, овальним личком і ясними очима. Мені хотілося поговорити про наше дитинство, а ввечері дружина сама спитала:
– Де ж тепер та дівчинка Хуадоу?
Я відповів, що насправді такої немає, це всього лише сон. Але жінки так просто не одурити, вона не повірила.
– Розкажи, – наполягала вона, – обіцяю тобі, що не розсерджуся.
У той час ми були ще недавно одружені, я боявся викликати її ревнощі. Але почав розповідати про дитинство, про тебе, дружина слухала мовчки, прилігши на подушку. І раптом задумливо мовила:
– Мені здається, вона має не овальне обличчя.
Я ще раз пригадав і прокрутив у свідомості свій сон – мабуть, та дівчинка й справді була надто схожа на тебе. Я не міг згадати її обличчя, але вдягнена вона була докладно як ти.
– Ти знаєш, я пам’ятаю її.
– Не може бути! – здивувавсь я. – Ти, певно, з кимось плутаєш.
– Вона носила коротку зачіску, як у спортсменок.
Я заперечливо похитав головою, але потім згадав: так-так, ти обстригла волосся, коли вчилася на першому курсі. Тоді ви ходили на заводи практикуватись, і ти боялася, що косу закрутить у маховик. Отже, Хуачунь була знайома з тобою?
Вона спитала, пильно дивлячись на мене:
– Вона мала на шиї велику родимку?
– Де ж ти могла бачити її?
– У вас.
Що ж бо, це цілком імовірно, адже Хуачунь була найкращою подругою моєї сестри. Звичайно, ви напевне зустрічалися в нас удома; просто я тоді ще не помічав Хуачунь – вона була зовсім дитиною.
З тієї пори ми час од часу говорили про тебе, я не приховував від неї й тих рідкісних листів, що, бувало, приходили від тебе. Одного разу ти приїжджала у службових справах і зайшла до нас. Пам’ятаєш? Хуачунь заклопоталася, поїхала на ринок по свіжу рибу, накрила стіл.
За вечерею ти підняла тост за наше щастя, а ми привітали тебе з народженням дочки. Скажи, тебе це не бентежило? Ми сиділи до пізнього вечора, і ти поїхала в готель останнім автобусом. Ми вийшли провести тебе, потім Хуачунь повернулась, а я пішов з тобою до зупинки. Та чомусь ми не мали особливо про що говорити, ти хвалила чесноти моєї дружини, радила не відкладати з дитиною. Коли я повернувся додому, дружина розгорнула твій подарунок – то були дві подушечки, вишиті квітами. Питально глянувши в очі, вона, мовби виправдовуючись, заговорила про те, що треба було залишити тебе в нас, але в такий пізній час незручно було турбувати сусідів, позичаючи розкладачку. .. Я зупинив її, навіть не дослухавши.
Того дня ти була весела і жвава, багато розповідала про свою роботу. З тебе виривалася назовні радість життя, я відчував, що й у твоїй родині все гаразд. Ти розповніла і вже була зовсім не схожа на колишню дівчинку Хуадоу, зате мала поважний вигляд, справжня інженерка, достоту господиня нового життя.
Усе минуло, усе відійшло…
– Скільки можна згадувати минуле? – досадливо морщиться Юань Юань. – Набридло!
– Ми нині ввійшли у вік електроніки, – додає її друг.
Відрослі патли волосся, брюки з широкими холошами… ну й видовище! Хоча це мене не стосується. Вони йдуть нам на зміну, а ми вже старіємо. Невже це старість?
Усе життя я мріяв побувати в Гімалаях, побачити вершину Джомолунґми: видно, не судилося. Бодай би здалеку поглянути, про сходження тепер, звісно, і думати смішно. Та все ж декотрі мої однокласники таки змогли її подолати, я ж бо принаймні мав бажання…
Клятий дощ, не видно йому кінця-краю, ллє та ллє. Цівки води, що стікає по даху, зливаються в суцільний потік. Усе довкола затягло сірою вогкою млою. Краплі дощу падають на вологу землю майже без звуку. Пригадую, як вони тарабанили по бляшаному даху, коли ми мешкали на будівництві водосховища. А минулого року в цей час сипав град; він розлючено бив по віконних шибках, білою хусткою вкрив двір. Та що зі мною? Певне, просто втомився.
Ти ще плакала, коли повернулася дружина. Я вийшов слідом за Хуачунь на кухню, розповів про тебе, про те, що запропонував залишити в нас твою Сяо Дун. «Мені досить і нашої Юань Юань!» – різко заперечила вона. Я не зміг осуджувати її, дружина була заморочена і змучена, вона мала рацію. Немовби намагаючись відробити свою провину, я безглуздо метушився на кухні, подаючи їй то ножа, то тарілку.
– Чого ти плутаєшся під ногами, не заважай! – прикрикнула вона, і я зрозумів, що отримав вибачення. Вона погодилася, вона не могла змусити мене червоніти перед тобою.
Після вечері вона веліла мені мити посуд, а сама залишилася з тобою в кімнаті. Я поплентався на кухню, старанно перемив весь посуд, двічі перемив з милом ганчірку. Повернувшись до кімнати, мовчки сів у кутку. Взагалі-то я не палю, цигарки купую виключно для гостей, але тут не стерпів, запалив цигарку. Я сидів, час від часу затягуючись, дивлячись на цівку диму, і слухав, як ти знову розповідаєш про свої поневіряння, цього разу плутано, безладно і схвильовано.
Цього разу Хуачунь не відпустила тебе, залишила ночувати. Сяо Дун влаштувалася з Юань Юань на її вузенькій постелі, ти лягла з Хуачунь на ліжку. За вікном віяв вітер і шелестіло листя, ввижалося, що плюскають краплі дощу. Ти ворочалася вві сні, тяжко зітхала, скрипіла зубами. Нелегкий був твій шлях, і головне було – не втратити віри в себе; звичайно, ми мало чим могли допомогти тобі.
Сяо Дун лишилася в нас, вона не завдавала особливих клопотів, росла тямущою і слухняною, допомагала по господарству, на відміну од нашої розпещеної Юань Юань. Але потім мене стало тривожити, що вона часто потайки тікає надвір. Я написав тобі, й невдовзі ти забрала доньку.
Тепер вона вже закінчує університет; якось улітку навідала нас, приїхала з другом. Та сама рання пташина, що й наша Юань Юань. Вони збиралися піти в гори, піднятися на гору Хуаньшань, і звісно – укупі з кавалерами.
– Хочете підкорити свою Джомолунґму? – Видно, я взяв хибний тон.
– А чом би й ні? – виклично відбила Юань Юань, яка ніколи не пропускала нагоди нагрубіянити.
– Дядьку, – втрутилася Сяо Дун, тактовно переводячи розмову на інше, – ви не читали книжки про Данкан?
– Ти, певне, маєш на увазі книжку про Лінкольна, американського президента?
– Та ні, – м’яко усміхнулася вона, – про славетну танцівницю Айседору Данкан.
Що вдіяти, вони мають свої книжки й своїх кумирів.
Темніє в очах – то на блакитному, то на синяво-чорному тлі танцюють золоті іскорки. Як я втомився. Варто заплющити очі, починають мерехтіти зеленим світлом золотаві зірочки. Ось повільно попливла перед очима яскраво-червона пляма, завмерла, рушила кудись долу, а згори виникла нова пляма. Замигтіли, немов на екрані, химерні фігурки. Людина – складний і примхливий апарат, легко псується і майже не піддається полагодженню. Спрацьований, вже непридатний, але ще на щось сподівається, про щось мріє. Плутаються думки, глухо калатає серце в грудях. Котра зараз година? П’ята чи шоста? Густішають сутінки, скоро прийде Хуачунь.
Я відчуваю, як відходить час… І я вкупі з ним… Куди? До своєї Джомолунґми?
Бачу снігове царство, потоки щонайбілішої, блискучої криги – застиглі буруни, химерно скручені спіралі, брижі, які набігають. Та ось вони, грюкочучи, падають долу, неначе враз злетіли в повітря тони вибухівки. Здійнята пилюка затуляє сонячне світло; коли вона осідає, бачу, що вершини вже немає, але замість неї відкрилася смуга ущелини. Ти квапишся, і це відбиває твій переривчастий подих, – зупинятися не можна. До дідька цілющі дихальні вправи, життя – це рух! Дядьку, ви читали книжку про Данкан? Смієтеся? Мав рацію старий Айнштайн: усе на світі відносне, особливо час. Як живеш, Хуадоу? Відчуваю, ти підходиш дедалі ближче, але чомусь мовчиш… Куди ти йдеш? Напевне, теж до Джомолунґми?
– Чого це ти сидиш у темряві?
Повернулася дружина.
– Тобі погано?
– Усе гаразд. Скінчився дощ?

1. Йдеться про утворення Китайської Народної Республіки 1949 р.