Кум віршата плете, я ж плекаю чуттєву жагу,
Півстоліття проходжу в Амура еротики вишкіл.
А коли стану дідом - тоді про любов ні гу-гу,
Ну, а нині звиняйте - в коханок аж трусяться жижки.

Не уявне кохання, а справжнє - мрійливо-жарке,
Кров гаряча ні вдень, ні вночі не холоне в судинах.
А погаслим зайти сил нема у чуттєве піке,
Мнихам сонним - обійми красунь - остогидла рутина.

Пізно, куме! У висей благай, не благай -
Не почуєш до смерті від милої ахів та охів!
Ти і винен у тому, що жінка не жінка - яга,
Спав, а нива свята заростала травою і мохом.

Люто блимає пень і бурчить від безсилля й злобИ,
Що обходить його стороною жіноцтво опукле.
А в моєму алькові богиня шепоче: -
Люби!
Колихається грудь, на подушці розсипались буклі.

Колотнеча в сусіда, щодня безкінечне гав-гав!
Трусять душу як грушу і Бога доводять до сказу.
У дружини яріє під оком зелений фінгал,
Сльози всушені злом, а на серці пекуча образа.

Пеньюар у дірках, пил на дзеркалі, тріснув трильяж,
Шлюб не шлюб, а із ґлуздом війна, із полином причастя.
Я ж піду й согрішу, щоб не плакала доля моя,
І лежала тихенько в долонях, утішена щастям.

02.2.2020 р.