Зупинилися дні.
Ночей не суть.
У двері балкону вітри не дмуть.
Мир замуровано ще за війни
в цинкових межах твоєї труни.

А не вийде струни
із твоїх стрілянин,
що завме́рили море в полеглі льони,
що покаяли сутінь до самих хат
і прибрали того, хто не був винуват.

Так прибрав я тебе
у одежі лляні,
у долоні черстві клав чички́ вогняні,
щоб, зусиливши вихор безґлуздих втрат,
там ти стрінув того, хто не був винуват.

В териконах піску,
на завалах кісток
ви дасте нам урок, що, як завжди, не в строк.
Єреміє, не плач: – угорі на хресті
ми напишемо так – що то люди прості.

Крові смак пригадала і ця земля.
На таке не поллє води Ілля…

15 квітня 1992 р., 3 жовтня 1993 р., Київ

Вперше вірш опубліковано у розділі "Поэзия как философия"
часопису "Философская и социологическая мысль"
(№ 7–8, 1994 рік, с. 246–247).