"В полдневный зной в долине Дагестана..."

М. Ю. Лермонтов

I
Швидкість кулі з падінням температури
дуже залежить від рис мішені,
від бажання зігрітись в мускулатурі
торсу, в пітканні судин яремнім.
Брили лежать, як обози війська.
Тінь заглибилась в суглинок мимоволі.
Звисока осипається не марка побілка.
І літак розчиняється, ніби цята молі.
І пружиною споротого матрацу
гору пірвав розрив. Сповняючи горі вирву,
начебто збігла пінка, кров збіга не одразу
в ґрунт, а береться у тверду кірку.

II
Північ, пастух і ратай, жахає стадом
Аравію, ширячи псячий холод.
Ясна морозна днина стоїть над Чучмекистаном.
Панцирований слон задирає хобот –
пріч подалі чорної миші
міни в снігу – відригнути горлу
глевтяка зі утроби кивком, рішивши,
як Магомет, посувати гору.
Сніг заліг на вершинах; небесні комірники їм
покривають нестачі, собі не в збиток.
Непоступна, гора відступає спіхом
свою нерухомість тілам убитих.

III
О, начувані піснею слов'янина
вечори Азії. Видубіла, сира і
не потравна людська свинина
на долівці у караван-сараї.
Тліє кізяк, клякнуть холодні ноги;
пахне шматтям, вільгим духом лазні.
Сни одинакові, теж вологі.
Більше патронів, чим ради у споминанні,
і заціпив гортані "ура" осадок.
Слава жінкам – долівіч зі учину
у абортаріях в шістдесятих,
від ганьби рятуючи батьківщину!

IV
В чім напучання дзижчання трутня?
В чім – гвинтокрилого апарата?
Вижити – річ, не в примір марудна,
чим огороди, горож заради
чи які карткові ансамблі.
Все нестійке, на поталу дулу:
сім'ї, звивин сусіки, саклі.
Над розвалинами аулу
ніч. Ллючи під себе мазутом,
стигне залізо. Місяць-нетяга,
чобіт здибуючи невзутим,
вкутавсь у хмару, як у чалму Аллаха.

V
Святні, висотні настоянки на озоні.
Привізна буцім, звалена як попало
бéзгомінь. Збухла, мовби опара,
пустота. Розродися зорі
життям, лунали б аплодисменти
маестро-артилеристу, акордам фуги.
Убивство – безхитрісна форма смерти,
тавтологія, арія від попуги,
справа рук, либонь, та брови дугою
проти мухи житечної у прицілах
молоді, що знайома з кров’ю
тільки з чуток та ламання цілок.

VI
Натягни укривало, вирий углиб матраца
ямку, заляж і слухай "у-у" сирени.
Наступне обледеніння – обледеніння рабства
наповзає на глобус. Його морени
підминають держави, розумування, блузки.
Бубнячи, вирячуючи орбіти,
ми плющимося майбутнім, як оті молюски,
бо ніхто нас не чує, наче ми трилобіти.
Протяги з коридору, зі свердловин, зі вікон.
Перемкни вмикача, скрутись у калачик.
У хребта в шані вічність. В примір повікам.
Годі звестися з розкарячок.

VII
В стратосфері, кинута всіма, сучка
лає, слинить ілюмінатор.
"Шарик! Шарик! Прийом. Я – Жучка".
Шарик під нею, на нім екватор.
Як ошийник. Згірки, поля з ярами,
що у віспі падкі до білила скули.
Стид їхній всотаний прапорами.
І сполотнілі несучки-кури
в кліті підвалу, після побудки
відкладають білі, як цнота, яйця.
Коли що і чорніє, то тільки букви.
Як сліди уцілілого дивом зайця.

---------------

И.Бродский

"Стихи о зимней кампании 1980-го года"

"В полдневный зной в долине Дагестана..."
М. Ю. Лермонтов

I
Скорость пули при низкой температуре
сильно зависит от свойств мишени,
от стремленья согреться в мускулатуре
торса, в сложных переплетеньях шеи.
Камни лежат, как второе войско.
Тень вжимается в суглинок поневоле.
Небо – как осыпающаяся известка.
Самолет растворяется в нем наподобье моли.
И пружиной из вспоротого матраса
поднимается взрыв. Брызгающая воронкой,
как сбежавшая пенка, кровь, не успев впитаться
в грунт, покрывается твердой пленкой.
II
Север, пастух и сеятель, гонит стадо
к морю, на Юг, распространяя холод.
Ясный морозный полдень в долине Чучмекистана.
Механический слон, задирая хобот
в ужасе перед черной мышью
мины в снегу, изрыгает к горлу
подступивший комок, одержимый мыслью,
как Магомет, сдвинуть с места гору.
Снег лежит на вершинах; небесная кладовая
отпускает им в полдень сухой избыток.
Горы не двигаются, передавая
свою неподвижность телам убитых.
III
Заунывное пение славянина
вечером в Азии. Мерзнущая, сырая
человеческая свинина
лежит на полу караван-сарая.
Тлеет кизяк, ноги окоченели;
пахнет тряпьем, позабытой баней.
Сны одинаковы, как шинели.
Больше патронов, нежели воспоминаний,
и во рту от многих "ура" осадок.
Слава тем, кто, не поднимая взора,
шли в абортарий в шестидесятых,
спасая отечество от позора!
IV
В чем содержанье жужжанья трутня?
В чем – летательного аппарата?
Жить становится так же трудно,
как строить домик из винограда
или – карточные ансамбли.
Все неустойчиво (раз – и сдуло):
семьи, частные мысли, сакли.
Над развалинами аула
ночь. Ходя под себя мазутом,
стынет железо. Луна от страха
потонуть в сапоге разутом
прячется в тучи, точно в чалму Аллаха.
V
Праздный, никем не вдыхаемый больше воздух.
Ввезенная, сваленная как попало
тишина. Растущая, как опара,
пустота. Существуй на звездах
жизнь, раздались бы аплодисменты,
к рампе бы выбежал артиллерист, мигая.
Убийство – наивная форма смерти,
тавтология, ария попугая,
дело рук, как правило, цепкой бровью
муху жизни ловящей в своих прицелах
молодежи, знакомой с кровью
понаслышке или по ломке целок.
VI
Натяни одеяло, вырой в трухе матраса
ямку, заляг и слушай "уу" сирены.
Новое оледененье – оледененье рабства
наползает на глобус. Его морены
подминают державы, воспоминанья, блузки.
Бормоча, выкатывая орбиты,
мы превращаемся в будущие моллюски,
бо никто нас не слышит, точно мы трилобиты.
Дует из коридора, скважин, квадратных окон.
Поверни выключатель, свернись в калачик.
Позвоночник чтит вечность. Не то что локон.
Утром уже не встать с карачек.
VII
В стратосфере, всеми забыта, сучка
лает, глядя в иллюминатор.
"Шарик! Шарик! Прием. Я – Жучка".
Шарик внизу, и на нем экватор.
Как ошейник. Склоны, поля, овраги
повторяют своей белизною скулы.
Краска стыда вся ушла на флаги.
И в занесенной подклети куры
тоже, вздрагивая от побудки,
кладут непорочного цвета яйца.
Если что-то чернеет, то только буквы.
Как следы уцелевшего чудом зайца.
(1980)