Сорок літ пройшло, наче сотні літ.
Скільки недоїв, скількми недоспав.
З Перекопу брів сивий-сивий дід,
Волі дух п’янкий степовий вдихав.
Сорок років як став ясиром він.
Завели його у проклятий Крим.
Сорок років чув лиш кайданів дзвін
І в коротких снах бачив рідний дім.
Скільки смерті раз в Бога він просив,
Але Бог не чув його слів гірких.
Мабуть, нагрішив дуже Божий син,
Замолить гріхи мав у муках тих.
І остання вже вмерла із надій,
А він все ще жив і не сподівавсь,
Що побачить ще дім далекий свій.
Жив, хоч за життя зовсім не чіплявсь.
А коли й рабом вже не годен буть,
Викликав мурза, подививсь, скрививсь :
- Відправляйся, раб, у далеку путь
Та із викупом повернись дивись.
Ти дворянський син, тож кладу на тя
За свободу я сорока рублів.
А порукою не твоє життя,
А оцих п’яти , як і ти рабів..
Богом присягни, що повернеш ти,
Бо інакше мук не минути їм.
І нещасний раб мусив присягти
У надії, що ще побачить дім.
Застилала шлях йому сліз стіна.
Йшов, не знаючи чи туди, чи ні.
І пекла йому та його ціна
Добавляючи снігу сивині.
Серце куди слід його привело.
Ось і рідний дім, хоч чужий зовсім.
Не сказати б, що радими були
Гостеві оті, що жили у нім.
- Та ж я прадід ваш, із полону йду.
А вони мовчать , тільки дивляться.
І не хочуть чуть про його біду.
- То ти прадід наш? Слабо віриться.
Може ти варнак чи то тать який.
Хто ж тобі грошей таку купу дасть?
На тобі на хліб, діду, мідяки.
Йди собі. Таких, як і ти напасть.
Подивився дід й мідяки не взяв.
Повернувся та і пішов, побрів
По дорозі в Крим. Адже слово дав.
А не звик кидать він на вітер слів.