У сотника Григорія Кандиби
Так склалося, була одна дочка.
Але така вже гарна – квітка ніби,
Зеленоока ,ставна та гнучка.
З дитинства батько в ній душі не чаяв,
Як не в поході , не спускав із рук,
Ніколи ні за що її не лаяв ,
Учив усіх, що лише знав, наук.
Отож росла і гарна , і розумна,
І щаблю вміла в руці тримать,
Та вже коли чого собі надума.
Її нікому не переконать.
Від парубків відбою теж не мала.
Хоч мала надто гострий язичок
І так зачепить парубка , бувало,
Що він мерщій за спини і мовчок
Серед дівчат була за верховоду.
А як співала ?! Замовкали всі,
Як тільки пісню дівчина заводить.
А вже пісні душевні, голосні.
Батьки , доречі, Мальва її звали
І у селі багато парубків
Із цим ім’ям півночі засинали
І бачили серед рожевих снів.
Та все змінилось однієї ночі.
Дівчину крик якиїсь розбудив .
Розплющила зелені свої очі
Іще в полоні кольорових снів.
Та знову крик : «Рятуйте , люди, турки!»
Схопилася . Вже батько на дворі .
Не одягнувся , але шаблю в руки
Вхопив і вибіг миттю на поріг.
Вона й собі за шаблю ухопилася ,
Та батько двері спиною підпер
І чутно , як із турками зчепились.
І материне: «Боже , що ж тепер?»
Поглянула , а за вікном валує
З сусіда хати полум’я і дим.
І зойк страшенний звідусюди чує:
«Пустіть ! Рятуйте ! Боженко , горим !»
І раптом двері з тріском розчинились,
Із шаблями кривавими в руках
У хату турки з гамором ввалились.
І , нумо зразу шнирить по кутках.
Дівчина сміло матір заступила,
В очах зелених полум’я пала.
Та , що вона, коли у турок сила,
Утриматися довго не змогла.
Забрали шаблю, руки їй скрутили
І з матір’ю на двір поволокли.
В крові коло порогу батька тіло
Шаблями турки люто посікли.
Село пала. Ясир зганяють турки.
То там , то тут порубані лежать.
Ще б’ється хтось, бо долинають звуки
І турки ще стривожено галдять.
Ось і ясир в оточенні сторожі:
Жінки і діти, та чоловіки,
Які ще до роботи будуть гожі,
А у очах питань полин гіркий.
І Мальву штурхонули теж докупи.
Ще й шаблею якиїсь пригрозив.
Що їй тепер? Якиїсь турок купить
І відвезе десь до чужих країв.
Ні, утече, - сама собі рішила,
Хай лиш нагода випаде яка.
Яка її утримать може сила?
А ні – то смерть, ніж доля отака.
Аж тут паша, як видно, під’їжджає
Оглянути здобутий вже ясир.
З коня бундючно, нехотя злізає,
І щось сторожі каже:»Гир-гир-гир.»
І бачить Мальва: шанс її єдиний.
Всміхнулась і до нього підійшла.
Сторожа списи тикає з-за спини,
Та вона їх руками відвела.
Паша й собі до неї посміхнувся
«Якши! Якши! – поцокав язиком,
Та ледве від дівчини відвернувся,
Як в нього шаблю вирвала бігом
І устромила туркові у груди,
А далі миттю на його коня
І, хоча турки бігли звідусюди,
Але ніхто її не перейняв.
Добрячий кінь! Погоня десь відстала.
А далі в ліс, там туркам не знайти
І лише в лісі впала й заридала
Та поклялася туркам відомстить.
Зустріла в лісі втікачів чимало,
Зібрала добрих хлопців-молодців
І ними верховодити почала,
Тримала добре зброю у руці.
Гнів її впав на голови турецькі.
То на чамбул зненацька налетить.
Ясир відіб’є. В місто увірветься
І на шматки всіх турок покришить.
А турки упіймать її не в силах.
Вони сюди – вона їх звідтіля.
І нагороду вже оголосили,
Та їй , неначе, помага земля.
І все ж знайшлась якась душа паскудна
На гроші спокусилася –таки,
Сказала де та ночувати буде
Шляхом туди дістатися яким.
Напали турки уночі на сонних.
Ну хто ж на зраду сподіватись міг?
Хоч дехто встиг заскочити на коней.
Та дехто так беззбройний і поліг.
А Мальва встигла шаблю ухопити
І у тій балці тихій степовій
Кривава січа почала кипіти,
Не просто січа, а смертельний бій.
Услала Мальва трупом степ навколо.
І підступитись туркам не дає.
Немов у зачарованому колі,
Чи, наче, сто життів у неї є.
Тоді дістали турки свої луки
І стріли пісню смерті завели.
Впустили шабельку дівочі руки,
Як вони тіло жалить почали.
В нестямі турки кинулись до тіла
І на шматки зі злості посікли.
Мабуть,свій страх розвіяти хотіли?!
Ще й по степу шматочки рознесли.
Аби від неї й сліду не лишилось.
Але дарма. Із кожного шматка
На ранок квітка гарна розпустилась
Уся в червоних ніжних пелюстках.
Великі квіти. Як дівоче серце,
Що у неволі не схотіло жить.
І у народі мальва вона зветься,
Та квітка. Ви її дарма не рвіть.