О.Я.Буденко

Весна стояла. Квітень квітував
Уздовж шляху все зеленню буяло.
Радіти б їм. Та радості не дав
Той квітень сорок п’ятого. Бо гнали
Їх в безвість. Їх – невільників, рабів
Із усієї зігнаних Європи,
Тих, хто роками в їх заводах гнив
За баланду з шпинату. Землю кропить
Їх піт і кров. Есесівці навкруг,
Собаки рвуться з повідків, неначе
Накинуться, аби останній дух
З людини вирвать. Вже ніхто й не плаче,
Всі мовчки йдуть, понуро. А куди?
Чи в Бухенвальд, що поряд? Де диміли,
Злочинні замітаючи сліди,
Страшні ті печі. Навіть, щоб могили
Не залишилось на землі від них.
Чи то до Ельби? Бо чутки ходили,
Що печі ті, хоч день і ніч димлять,
Працюючи на всю можливу силу,
Та неспроможні всі сліди сховать.
Тож багатьох до Ельби просто гнали,
Щоб там топити, наче кошенят.
А навкруги така весна буяла,
Що тільки б жити. Та шляху назад
Уже немає. Із усіх сторін
Лунає гуркіт. То надія їхня.
О, Боже, як далеко іще він
І, мабуть, вже наблизитись не встигне.
Надія тільки-тільки ожила
І разом з ними знову їй вмирати.
Вона в колоні тій похмурій йшла.
Куди ішла? Ні в кого і спитати.
А далі все мов у казковім сні:
Американські літаки кружляли,
Розбіглись німці і у метушні
Про своїх в’язнів враз позабували…
Чужі солдати…Незнайома річ…
Щось джеркотіли радо, обіймали.
Невже скінчилась та трьохлітня ніч?
Боялися. Очам не довіряли.
Не вірили, що смерть їх обійшла.
Американці м’ясом пригощали.
Боялися, не брали зі стола,
Щоб гірше після баланди не стало.
Боялися лягати на постіль
На білосніжну. Бо ж брудні, немиті.
А у очах застиг пекельний біль
З ним все життя їм доведеться жити.