Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Грушевський
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Грушевський
А він лежав, хоч і не звик лежати,
Душа із цим змиритись не могла,
Бо не хотіла ні за що вмирати,
Як всі не перероблені діла.
Вона іще боролася зі смертю,
Яка вхопила і не відпуска.
Зійшлись удвох – затяті і уперті,
Йому лишивши вірить і чекать.
Хоча він знав: чекання то даремне.
У цій державі, де панує зло,
Де всім керують його слуги ревні,
Йому не жити. Не дадуть. Пройшло
Всього три роки, як із казематів
«ЧеКа» на волю вирватись вдалось.
Його ламали – не змогли зламати,
З другого боку узялись і ось
Невірна доля чи рука невірна
Хірурга в операції простій…
І він лежить, чекає смерть покірно.
А що він може протиставить їй?
Хотіли вбити і таки убили,
Боялись, мабуть, правди його слів.
Думки у далеч по життю летіли
Аж до дитячих незабутніх снів.
У Холм далекий, зовсім вже забутий,
Де народився й перші роки жив.
Владикавказ, Тифліс…Де лишень бути
Не довелось йому…Але любив
Він більше всього в діда гостювати
На Україні. І любов ота
На все життя зосталась…А вмирати
На чужині доводиться…Літа
Пройшли в роботі для одної неї –
Для України рідної його.
В вікні Кавказ громадою своєю
Знов нависає. Все чуже кругом.
Його, як Прометея прикували
В чужому краї. Як би він хотів,
Щоб рідні землі прах його прийняли!
Заради того знявся б й полетів.
Але не годен…Може лиш думками
Торкнутися до рідної землі.
Він не жаліє зовсім за роками.
Ні, не жаліє. На його столі
Те, чим він жив усі ці роки довгі –
«Історія України – Русі».
У ній усі надії і тривоги,
І почуття, і сподівання всі.
Його куточок, де душа ховалася
Від світу, що навколо вирував.
Вона так не закінчена й зосталась.
Він вже ні часу, а ні сил не мав.
Згадався Львів і златоглавий Київ,
Буремнії революційні дні.
Пече душа і досі серце мліє.
Що він не так зробив на тій війні?
У тій кривавій лютій колотнечі,
Де всі зійшлися на його землі:
Червоні, білі…Чи на свóї плечі
Звалив багато? Як би він волів
Свою Вітчизну вільною побачить,
Поклав для того стільки своїх сил.
Але нічого не досяг, одначе.
Лежить вона, розчахнута навпіл
І кровію червоною спливає,
Від голоду нестерпного вмира.
Як помогти їй – він того не знає.
Та вже й не зможе. Бо прийшла пора
Піти услід мільйонам і мільйонам,
Яких скосив червоний серп оцей.
Хто кров його помітить на червонім?
Хто пригада поміж стількох смертей?
І гірко-гірко на душі у нього,
Яка усе ще б’ється за життя.
Один в чужині, навкруги нікого,
Лише думки, що в рідний край летять.
Душа із цим змиритись не могла,
Бо не хотіла ні за що вмирати,
Як всі не перероблені діла.
Вона іще боролася зі смертю,
Яка вхопила і не відпуска.
Зійшлись удвох – затяті і уперті,
Йому лишивши вірить і чекать.
Хоча він знав: чекання то даремне.
У цій державі, де панує зло,
Де всім керують його слуги ревні,
Йому не жити. Не дадуть. Пройшло
Всього три роки, як із казематів
«ЧеКа» на волю вирватись вдалось.
Його ламали – не змогли зламати,
З другого боку узялись і ось
Невірна доля чи рука невірна
Хірурга в операції простій…
І він лежить, чекає смерть покірно.
А що він може протиставить їй?
Хотіли вбити і таки убили,
Боялись, мабуть, правди його слів.
Думки у далеч по життю летіли
Аж до дитячих незабутніх снів.
У Холм далекий, зовсім вже забутий,
Де народився й перші роки жив.
Владикавказ, Тифліс…Де лишень бути
Не довелось йому…Але любив
Він більше всього в діда гостювати
На Україні. І любов ота
На все життя зосталась…А вмирати
На чужині доводиться…Літа
Пройшли в роботі для одної неї –
Для України рідної його.
В вікні Кавказ громадою своєю
Знов нависає. Все чуже кругом.
Його, як Прометея прикували
В чужому краї. Як би він хотів,
Щоб рідні землі прах його прийняли!
Заради того знявся б й полетів.
Але не годен…Може лиш думками
Торкнутися до рідної землі.
Він не жаліє зовсім за роками.
Ні, не жаліє. На його столі
Те, чим він жив усі ці роки довгі –
«Історія України – Русі».
У ній усі надії і тривоги,
І почуття, і сподівання всі.
Його куточок, де душа ховалася
Від світу, що навколо вирував.
Вона так не закінчена й зосталась.
Він вже ні часу, а ні сил не мав.
Згадався Львів і златоглавий Київ,
Буремнії революційні дні.
Пече душа і досі серце мліє.
Що він не так зробив на тій війні?
У тій кривавій лютій колотнечі,
Де всі зійшлися на його землі:
Червоні, білі…Чи на свóї плечі
Звалив багато? Як би він волів
Свою Вітчизну вільною побачить,
Поклав для того стільки своїх сил.
Але нічого не досяг, одначе.
Лежить вона, розчахнута навпіл
І кровію червоною спливає,
Від голоду нестерпного вмира.
Як помогти їй – він того не знає.
Та вже й не зможе. Бо прийшла пора
Піти услід мільйонам і мільйонам,
Яких скосив червоний серп оцей.
Хто кров його помітить на червонім?
Хто пригада поміж стількох смертей?
І гірко-гірко на душі у нього,
Яка усе ще б’ється за життя.
Один в чужині, навкруги нікого,
Лише думки, що в рідний край летять.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
