А він лежав, хоч і не звик лежати,
Душа із цим змиритись не могла,
Бо не хотіла ні за що вмирати,
Як всі не перероблені діла.
Вона іще боролася зі смертю,
Яка вхопила і не відпуска.
Зійшлись удвох – затяті і уперті,
Йому лишивши вірить і чекать.
Хоча він знав: чекання то даремне.
У цій державі, де панує зло,
Де всім керують його слуги ревні,
Йому не жити. Не дадуть. Пройшло
Всього три роки, як із казематів
«ЧеКа» на волю вирватись вдалось.
Його ламали – не змогли зламати,
З другого боку узялись і ось
Невірна доля чи рука невірна
Хірурга в операції простій…
І він лежить, чекає смерть покірно.
А що він може протиставить їй?
Хотіли вбити і таки убили,
Боялись, мабуть, правди його слів.
Думки у далеч по життю летіли
Аж до дитячих незабутніх снів.
У Холм далекий, зовсім вже забутий,
Де народився й перші роки жив.
Владикавказ, Тифліс…Де лишень бути
Не довелось йому…Але любив
Він більше всього в діда гостювати
На Україні. І любов ота
На все життя зосталась…А вмирати
На чужині доводиться…Літа
Пройшли в роботі для одної неї –
Для України рідної його.
В вікні Кавказ громадою своєю
Знов нависає. Все чуже кругом.
Його, як Прометея прикували
В чужому краї. Як би він хотів,
Щоб рідні землі прах його прийняли!
Заради того знявся б й полетів.
Але не годен…Може лиш думками
Торкнутися до рідної землі.
Він не жаліє зовсім за роками.
Ні, не жаліє. На його столі
Те, чим він жив усі ці роки довгі –
«Історія України – Русі».
У ній усі надії і тривоги,
І почуття, і сподівання всі.
Його куточок, де душа ховалася
Від світу, що навколо вирував.
Вона так не закінчена й зосталась.
Він вже ні часу, а ні сил не мав.
Згадався Львів і златоглавий Київ,
Буремнії революційні дні.
Пече душа і досі серце мліє.
Що він не так зробив на тій війні?
У тій кривавій лютій колотнечі,
Де всі зійшлися на його землі:
Червоні, білі…Чи на свóї плечі
Звалив багато? Як би він волів
Свою Вітчизну вільною побачить,
Поклав для того стільки своїх сил.
Але нічого не досяг, одначе.
Лежить вона, розчахнута навпіл
І кровію червоною спливає,
Від голоду нестерпного вмира.
Як помогти їй – він того не знає.
Та вже й не зможе. Бо прийшла пора
Піти услід мільйонам і мільйонам,
Яких скосив червоний серп оцей.
Хто кров його помітить на червонім?
Хто пригада поміж стількох смертей?
І гірко-гірко на душі у нього,
Яка усе ще б’ється за життя.
Один в чужині, навкруги нікого,
Лише думки, що в рідний край летять.