Не встиг і ложку донести до рота,
Як стук у двері: «Відчиняй, бігом!»
І він, хоч вже давно чекав тогó,
Здригнувсь.
Принишкли діточки – дрібнота.
На батька перелякано глядять.
А тут і голос: «Жерете, сволото!
Ач, куркульня! Немає їм роботи.
Одно сидять, їдять коли не сплять!
Де хліб поділи?» « Я ж усе віддав!»
«Віддав не все!
Сховав, напевно, клятий.
От перевернем зараз двір і хату.
Як знайдемо, щоб потім не кричав
І не просився. Милості не буде!»
І почалося. Миттю розійшлись
Все розкидати, стукати взялись.
Досвідчені уже, напевно, люди.
Але окрім одного казанка,
Що на столі із кашею холонув,
Відра картоплі та в’язанки хрону
І збіжжя ледве-ледве півмішка,
Більш не знайшли нічого. І тоді
Забрали батька, вивели із хати.
Веліли дітям в скриню залізати.
А хлопці – лобуряки молоді,
Вхопили скриню й подалися в поле
Та й серед поля кинули в траву,
Нагримали й лишили ледь живу
Малечу в полі. Так пожартували
Та й подались зі сміхом у село.
Та не до сміху дітворі було.
Вона до ночі рѝдма проридала.
Боялась, навіть, визирнути в світ.
Аж, як почули – батько їх шукає,
Іде по полю й голосно гукає,
Тоді лиш закричали у отвіт.
Стояв надворі тридцять другий рік.
Вже людям голод зазирав у очі.
Хто вижив, не забув тієї ночі,
Хоча з тих пір позаду цілий вік.