Було це в той далекий час, як татарва проклята
Унадилась ледь не щорік вчащати в Україну.
І лише попіл залишавсь там, де стояли хати.
І не жалів татарин злий ні жінку, ні дитину.
Коли приходила орда, здіймався плач до неба,
Лилася кров і море сліз по всьому її сліду.
І голосили матері. Дітей своїх до себе
Ховали, аби захистить, від них відвести біди.
Та тіло матері, на жаль, не захисток від шабель.
Татарину ясир давай , щоб сім’ї годувати.
Хто ж чинив опір, чи старий, чи від хвороб заслаблий -
Тих смерть чекала. Інших всіх цупка сириця клята.
І гнали той страшний полон в неві́домі країни,
Де всіх чекала доля зла без дому, без рідні,
Де закривавлять канчуки і таволга їх спини
І будуть аж до скону літ на чужині одні.
Так от, у той далекий час в селі одному жили
Дівчата гарні, та такі – очей не відведеш.
І чорні очі, врода, стан - Бог дав і душі й тілу.
А працьовиті, більш таких ніколи не знайдеш.
І непорочними були, як білий цвіт лілеї.
Та якось татарва лиха знайшла в село те путь
І, щоб татарам не віддать життя й краси своєї
Дівчата краще у ріці рішили потонуть.
У білих вишитих платтях у течію ступили
І так одною по одній пішли у глиб вони.
І швидкоплинная ріка тіла їх підхопила
Сховала десь у товщі вод, в поте́мках глибини .
Та в тому місці, де вода їх темна поховала
На ранок білі пуп’янки неві́домі зійшли
І над руїнами села ледь сонце засіяло,
Як квіти ті небачені яскраво розцвіли.
Здавалось, ніжні руки то дівочі тягнуть в небо,
Вітають сонце: світлий день із бистрини ріки,
А ввечері від темноти ховаються у себе
Складають білі ніжнії яскраві пелюстки.
Із того часу квіти ці лілеями прозвали,
Що Бог дівчатам сотворив, мов пам’ятник живий.
Щоб вранці сонечко вони пелюстками вітали
І засинали кожен раз з приходом темряви.