Троянда – квітка ніжна, запашна,
Закоханим найкращий подарунок.
Водночас і колючая вона
Й пестлива, ніжна, наче поцілунок.
Звідкіль взялась квітка дивна ця?
З яких часів, з яких земель прибу́ла
Людськії завойовувать серця ?
Я хочу, щоб легенду ви почули .
Жила, говорять, в давнину сім’я
В однім селі – великім чи малому –
Дочку єдину мала на ім’я
Троянда. Не було в селі у тому
Гарніш дівчи́ни. І лице, і стан
Всім парубкам спокою не давали.
Що парубки? Підстаркуватий пан
І той за нею упадав бувало.
Але вона,як пізнєє дитя
Ні в чим відмови у батьків не мала.
Навкруг її крутилося життя,
Лише для неї сонечко вставало.
А при красі, що Бог їй наділив,
Постійна ще увага парубоча…
То ж виростала з неї диво з див –
Якась єхидна в образі дівочим.
Розпещене любовію батьків,
Розбещене зітханням парубочим,
Вона єхидних не жаліла слів
І говорила всім підряд у очі.
Здавалось, їй що саме так і слід,
Її краса дає їй таке право
Кидати людям у обличчя лід
І гострим словом душі їм кривавить.
На вечорницях парубок, бува
Підійде, щоб до танцю запросити,
Вона ж завжди знайде якісь слова
Аби при всіх сильніше зачепити.
Почервоніє парубок умить
Та у юрбі сховається одразу.
З гіркого болю серце защемить
І затаїть на дівчину образу.
Подруг у неї зроду не було
Іще маленька всіх порозганяла
Із хлопцями водилася селом,
Крутила ними,як сама бажала.
Та хлопців усе меншало при ній,
Ну хто ж захоче довго це терпіти?
І все частіше дівчині самій
Доводилось кинутій сидіти.
Одружуватись стали парубки
І, чомусь, інших заміж собі брати,
Хай не гарніших неї, та таких
З якими щастя можна відчувати.
Аж ось останній врешті підійшов,
Поглянув дивно, щось хотів сказати,
Та, може, слів потрібних не знайшов,
Махнув рукою та й пішов від хати.
Ось так вона лишилася одна.
Батьки на той час вже були померли.
Єдина співрозмовниця стіна
Вислухувала мовчки її перли.
До неї сміх веселий долітав
Життя буяло у сусідських хатах.
А в неї хата тиха і пуста.
Хіба самій від злості реготати?
Ще не стара, покинута всіма,
Вона самітньо вік свій доживала.
Ще вроди не торкнулася зима
Та серце, як раніше, не співало.
Хотілось часом вийти до людей
Та гордість, що лишилась, заважає.
А час невпинно мимо неї йде
І їй все менше вибору лишає.
Урешті – решт не втрималась вона
Перед ікону впала на коліна
Зігнулась горда до землі спина,
Таки зігнули ненависні стіни.
Благальний голос вирвався з грудей
І сльози навернулися на очі:
- Я знову хочу буть серед людей!
Я ще комусь потрібна бути хочу!
Зроби, о Боже, милістю своєй,
Щоб люди знову мною милувались
Але сприймали отаку, як є.
Не хочу, Боже, аби я мінялась!
І зглянувсь Бог, і квіткою зробив,
Якою ми милуємося нині.
І колючки її їй залишив
Аби пелю́стки захищали дивні.
Несе ця квітка радість і печаль.
І сміх, і сльози разом викликає.
Дивлюсь на неї і легенький жаль
Десь у душі глибинах виникає.