Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.26
00:46
Солодке життя починалося з медового місяця, а закінчилося цукровим діабетом.
Де келих по вінця, там і море по коліна.
Той, хто ледве ворушить кінцівками, навряд чи здатний на порухи душі.
Там, де вхід безкоштовний, вихід проблемний.
Словесний
2026.03.25
20:51
Римовано буяють квіти
І не чекають на антракт.
Поезією треба жити,
І з нею дихати у такт!
Давати їй святу присягу,
Коли планета вся - чужа!
Поезія - це не розвага!
І не чекають на антракт.
Поезією треба жити,
І з нею дихати у такт!
Давати їй святу присягу,
Коли планета вся - чужа!
Поезія - це не розвага!
2026.03.25
12:27
І п’є весна солодкий сік берези,
Милується красою сон-трави.
Розквітло небо синє у мережі —
А ти мій погляд поглядом лови.
Моя любов — мов сонячна окраса,
Не знає смутку, тіней і жалів,
Цвіте вона, як первоцвіти рясно —
Милується красою сон-трави.
Розквітло небо синє у мережі —
А ти мій погляд поглядом лови.
Моя любов — мов сонячна окраса,
Не знає смутку, тіней і жалів,
Цвіте вона, як первоцвіти рясно —
2026.03.25
12:04
Так сон повільно, ніжно тане,
Як сніг у променях весни.
Мов первозданність океану,
Нахлинуть кольорові сни.
У сні, напевно, все можливо.
Там відбуваються дива.
Проллються, як щедротні зливи,
Як сніг у променях весни.
Мов первозданність океану,
Нахлинуть кольорові сни.
У сні, напевно, все можливо.
Там відбуваються дива.
Проллються, як щедротні зливи,
2026.03.25
05:33
Тиша стелиться в кімнаті,
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
2026.03.25
03:43
Незнану, невідому серцю тугу
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.
Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.
Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
2026.03.24
20:26
Як горить у небесних коморах
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
2026.03.24
18:05
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
2026.03.24
15:07
о шторм іде убити
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
2026.03.24
14:43
І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
2026.03.24
11:59
Я залишу усі двері навстіж
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
2026.03.24
06:25
Сонця подихи гарячі
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
2026.03.23
21:20
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2026.03.23
15:48
Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
2026.03.23
13:23
Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
2026.03.23
11:25
Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.19
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про папороть
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про папороть
У той, тепер далекий час, коли
Ліси тропічні покривали Землю
І панували лиш інстинкти темні,
Скрізь папороті зарості росли.
І не такі, як нині, а великі:
Могутній стовбур, величезний лист,
Такою була папороть колись,
Слона схова, не те, що чоловіка.
Блукали тоді в заростях густих
Якісь страшні, великі звірі люті,
Ревіння та гарчання було чути
Та клацання лихе зубів страшних.
Водилась в світі ще всіляка нечисть,
Яка ще й нині водиться, мабуть,
Шукала – де б зігнати свою лють
І як би кому вскочити на плечі.
І панувала нечисть у лісах,
Всьому живому завдавала шкоду:
То скаламутить раптом чисту воду,
То нажене неімовірній страх
І все жива кидається в провалля,
Чи то сторчма́ у море–океан,
То непроглядний нажене туман,
А то вогнем усе навкруг попалить.
Привільно було нечисті в той час,
Нічого на шляху їй не ставало,
Вона єдина в світі панувала,
Але на рік бувало один раз,
Одної ночі папороть цвіла,
По всій Землі вся разом зацвітала
І вся Земля тоді немов палала,
Бо квітка в неї вогняна була.
І, наче день, ставала темна ніч,
І темні хащі, де раніш, бувало,
Проміння сонячне не заглядало,
Вогнем палало, наче тобі піч.
В тих темних хащах нечисть і жила,
Плодилась там і звідти вилізала,
Туди ховалась, там і помирала.
Ті хащі були кублиськом для зла.
Як розгорався папороті цвіт,
Він заганяв всю нечисть в темні нори,
Звідкіль вона вилазила не скоро,
Щоб знову зло нести у білий світ.
Та ніч добряче сили підривала
Всім темним силам на Землі усій
І нечисті, і кволій, і сумній
Тоді, ой, непереливки бувало.
Доки вона у силу увійде,
Щоб знову світом без кінця гасати
І підлості всілякі учиняти,
Бува півроку, а то й більш пройде.
Тож зрозуміло, як та нечисть вся
І папороть, і цвіт її « любила »,
І все її топтала і губила,
По всій Землі, по всіх її лісах.
Та вигубити зовсім не могла,
Бо папороть від цвіту розсівалась,
А, якраз цвіту нечисть і боялась,
Від тої ночі немічна була.
А натравити всіх потвор отих
Аби вони всю папороть стоптали,
Та нечисть змоги все–таки не мала,
Бо скільки того розуму у них?
Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
Але ж не в листі попороті сила?
Ламати цвіт потвори не хотіли.
Нащо воно потрібне їм було?
Віки й віки війна між ними йшла:
Топтала нечисть попороті листя,
Та тільки та розпочала цві́сти,
Як знову відступали сили зла.
І так аж доти, доки на Землі
Нарешті не з’явилася людина.
З живого всього лиш вона єдина
Могла бажання визначить свої.
Не лише за інстинктами, що ними
Уся природа до тоді жила.
Людина уже мислити могла
І керувати діями своїми.
Шатаючись поміж добром і злом,
Вона життєвий шлях свій обирала
Ішла по ньому і в кінці вмирала,
То Землю зігріваючи теплом,
То холодом остужуючи тіло,
Шукала в світі легшого життя,
Як мати все й нічого не робити?
Де віднайти легкого хліба в світі?
Такі в душі буяли почуття.
Для нечесті чи треба краще що,
Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
Яка людину на таке штовхає.
Що навіть не подумаєш. Ніщо
Таку людину зупинить не може:
Ніяка совість чи людські слова.
У ній інстинкт прадавній ожива,
Що пожирає плоть і душу Божу.
От нечисть враз і скористалась цим,
Нашіптувати потихеньку стала,
Що у житті людині дано мало,
Ніж треба було б дати. А між тим
Все дуже просто: треба ніч одну,
Всього одну – єдину не поспати,
Як папороть візьметься розцвітати,
Піти у ліс, в саму гущавину,
Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
Тоді вже буде мати геть усе,
Земля сама багатство піднесе
І зможеш ворожити й чарувати,
І будеш знати мову всіх тварин,
Дощем, вітрами, громом керувати.
Коротше, все, що лиш захочеш мати,
То будеш мати лише ти один.
І ринулися люди у ліси
У літню ніч, одну єдину в році,
Де папороть росла на кожнім кроці:
Бери, зривай і куди хоч неси.
Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
Чи то туману нечисть напускала.
Та люди цвіт увесь пообривали
В надії підкорити собі світ.
Все менше й менше папороть цвіла
Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
Щоб не змогла знайти її людина.
А нечисть з того часу ожила
І зло творила, і гріхи плодила,
Людей збивала зі шляху добра.
Нарешті надійшла її пора.
Коли уже не спинить жодна сила.
І тільки в ніч едину на Купала,
А нечисть дати добре пам’ята,
Вона нараз принишкне, не літа,
Бо ж папороть раніше розцвітала,
То, може, й зараз візьме й розцвіте
Їй на погибель, на догоду світу.
Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
Знайдіть той цвіт і матимете те,
Чого би вам хотілося найбільше.”
І хтось іде, шукає. Та дарма.
У папороті цвіту – бо нема,
Самі себе невдахи потім тішать.
Те ж саме каже різний вчений люд:
У папороті цвіту не буває,
Вона по світу спори розсіває,
Нема про що і говорити тут.
Але я вірю – папороть цвіте
Десь там далеко, в хащах непрохідних.
Де і не було ще людського сліду
Один таки єдиний кущ росте,
Який у ту одну купальську ніч
Вогненним цвітом раптом розцвітає
І темряву навколо розметає
І з нею нечисть всяку навсібіч.
Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
Хай не дарує легкого життя,
Не обіцяє гори золотії,
Але в душі народжує надію,
А то уже велике почуття.
І хай що хоче вчений люд кричить
І книжками розмахує товстими,
Все рівно в лісі папороть цвістиме.
Ми будем вірить, доки будем жить.
А значить, зло не візьме гору в нас
І нечисть нами правити не буде,
Бо ми таки розумні, добрі люди.
І вірю я – настане скоро час,
Коли у ніч, як завжди, на Купала
Вся папороть розквітне в лісі враз
І шлях добра відкриється для нас,
Якого нам завжди не вистачало.
А нечисть вся, що нас збива з путі
У хащах зникне, у лісах загине
І справжньою людиною людина
Ітиме вільно далі по житті.
Ліси тропічні покривали Землю
І панували лиш інстинкти темні,
Скрізь папороті зарості росли.
І не такі, як нині, а великі:
Могутній стовбур, величезний лист,
Такою була папороть колись,
Слона схова, не те, що чоловіка.
Блукали тоді в заростях густих
Якісь страшні, великі звірі люті,
Ревіння та гарчання було чути
Та клацання лихе зубів страшних.
Водилась в світі ще всіляка нечисть,
Яка ще й нині водиться, мабуть,
Шукала – де б зігнати свою лють
І як би кому вскочити на плечі.
І панувала нечисть у лісах,
Всьому живому завдавала шкоду:
То скаламутить раптом чисту воду,
То нажене неімовірній страх
І все жива кидається в провалля,
Чи то сторчма́ у море–океан,
То непроглядний нажене туман,
А то вогнем усе навкруг попалить.
Привільно було нечисті в той час,
Нічого на шляху їй не ставало,
Вона єдина в світі панувала,
Але на рік бувало один раз,
Одної ночі папороть цвіла,
По всій Землі вся разом зацвітала
І вся Земля тоді немов палала,
Бо квітка в неї вогняна була.
І, наче день, ставала темна ніч,
І темні хащі, де раніш, бувало,
Проміння сонячне не заглядало,
Вогнем палало, наче тобі піч.
В тих темних хащах нечисть і жила,
Плодилась там і звідти вилізала,
Туди ховалась, там і помирала.
Ті хащі були кублиськом для зла.
Як розгорався папороті цвіт,
Він заганяв всю нечисть в темні нори,
Звідкіль вона вилазила не скоро,
Щоб знову зло нести у білий світ.
Та ніч добряче сили підривала
Всім темним силам на Землі усій
І нечисті, і кволій, і сумній
Тоді, ой, непереливки бувало.
Доки вона у силу увійде,
Щоб знову світом без кінця гасати
І підлості всілякі учиняти,
Бува півроку, а то й більш пройде.
Тож зрозуміло, як та нечисть вся
І папороть, і цвіт її « любила »,
І все її топтала і губила,
По всій Землі, по всіх її лісах.
Та вигубити зовсім не могла,
Бо папороть від цвіту розсівалась,
А, якраз цвіту нечисть і боялась,
Від тої ночі немічна була.
А натравити всіх потвор отих
Аби вони всю папороть стоптали,
Та нечисть змоги все–таки не мала,
Бо скільки того розуму у них?
Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
Але ж не в листі попороті сила?
Ламати цвіт потвори не хотіли.
Нащо воно потрібне їм було?
Віки й віки війна між ними йшла:
Топтала нечисть попороті листя,
Та тільки та розпочала цві́сти,
Як знову відступали сили зла.
І так аж доти, доки на Землі
Нарешті не з’явилася людина.
З живого всього лиш вона єдина
Могла бажання визначить свої.
Не лише за інстинктами, що ними
Уся природа до тоді жила.
Людина уже мислити могла
І керувати діями своїми.
Шатаючись поміж добром і злом,
Вона життєвий шлях свій обирала
Ішла по ньому і в кінці вмирала,
То Землю зігріваючи теплом,
То холодом остужуючи тіло,
Шукала в світі легшого життя,
Як мати все й нічого не робити?
Де віднайти легкого хліба в світі?
Такі в душі буяли почуття.
Для нечесті чи треба краще що,
Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
Яка людину на таке штовхає.
Що навіть не подумаєш. Ніщо
Таку людину зупинить не може:
Ніяка совість чи людські слова.
У ній інстинкт прадавній ожива,
Що пожирає плоть і душу Божу.
От нечисть враз і скористалась цим,
Нашіптувати потихеньку стала,
Що у житті людині дано мало,
Ніж треба було б дати. А між тим
Все дуже просто: треба ніч одну,
Всього одну – єдину не поспати,
Як папороть візьметься розцвітати,
Піти у ліс, в саму гущавину,
Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
Тоді вже буде мати геть усе,
Земля сама багатство піднесе
І зможеш ворожити й чарувати,
І будеш знати мову всіх тварин,
Дощем, вітрами, громом керувати.
Коротше, все, що лиш захочеш мати,
То будеш мати лише ти один.
І ринулися люди у ліси
У літню ніч, одну єдину в році,
Де папороть росла на кожнім кроці:
Бери, зривай і куди хоч неси.
Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
Чи то туману нечисть напускала.
Та люди цвіт увесь пообривали
В надії підкорити собі світ.
Все менше й менше папороть цвіла
Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
Щоб не змогла знайти її людина.
А нечисть з того часу ожила
І зло творила, і гріхи плодила,
Людей збивала зі шляху добра.
Нарешті надійшла її пора.
Коли уже не спинить жодна сила.
І тільки в ніч едину на Купала,
А нечисть дати добре пам’ята,
Вона нараз принишкне, не літа,
Бо ж папороть раніше розцвітала,
То, може, й зараз візьме й розцвіте
Їй на погибель, на догоду світу.
Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
Знайдіть той цвіт і матимете те,
Чого би вам хотілося найбільше.”
І хтось іде, шукає. Та дарма.
У папороті цвіту – бо нема,
Самі себе невдахи потім тішать.
Те ж саме каже різний вчений люд:
У папороті цвіту не буває,
Вона по світу спори розсіває,
Нема про що і говорити тут.
Але я вірю – папороть цвіте
Десь там далеко, в хащах непрохідних.
Де і не було ще людського сліду
Один таки єдиний кущ росте,
Який у ту одну купальську ніч
Вогненним цвітом раптом розцвітає
І темряву навколо розметає
І з нею нечисть всяку навсібіч.
Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
Хай не дарує легкого життя,
Не обіцяє гори золотії,
Але в душі народжує надію,
А то уже велике почуття.
І хай що хоче вчений люд кричить
І книжками розмахує товстими,
Все рівно в лісі папороть цвістиме.
Ми будем вірить, доки будем жить.
А значить, зло не візьме гору в нас
І нечисть нами правити не буде,
Бо ми таки розумні, добрі люди.
І вірю я – настане скоро час,
Коли у ніч, як завжди, на Купала
Вся папороть розквітне в лісі враз
І шлях добра відкриється для нас,
Якого нам завжди не вистачало.
А нечисть вся, що нас збива з путі
У хащах зникне, у лісах загине
І справжньою людиною людина
Ітиме вільно далі по житті.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
