Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.04
18:44
поет має звичку
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
2026.09.04
17:40
Запливає сонце-коло
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
2026.09.04
16:54
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
2026.09.04
14:41
Бажають пристрасті музеї,
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
2026.09.04
14:09
Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
2026.09.04
11:54
Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
2026.09.04
08:29
собі у вересневій порі. В день уродин)
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
2026.09.04
07:00
Спи, люба донечко, - спи, -
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
2026.09.03
21:40
війна воює із війною
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
2026.09.03
21:30
Забажали хлопчаки
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
2026.09.03
18:52
В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до ч
2026.09.03
16:35
Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили ме
2026.09.03
14:38
Я зрозумію тебе
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
2026.09.03
11:20
Зачепилося сонце за гілочку глоду,
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені
2026.09.03
08:39
Осінній вечір...Пнеться прохолода,
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.
Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.
Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
2026.09.03
07:57
ЦИКЛ IV: РИМ
«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про папороть
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про папороть
У той, тепер далекий час, коли
Ліси тропічні покривали Землю
І панували лиш інстинкти темні,
Скрізь папороті зарості росли.
І не такі, як нині, а великі:
Могутній стовбур, величезний лист,
Такою була папороть колись,
Слона схова, не те, що чоловіка.
Блукали тоді в заростях густих
Якісь страшні, великі звірі люті,
Ревіння та гарчання було чути
Та клацання лихе зубів страшних.
Водилась в світі ще всіляка нечисть,
Яка ще й нині водиться, мабуть,
Шукала – де б зігнати свою лють
І як би кому вскочити на плечі.
І панувала нечисть у лісах,
Всьому живому завдавала шкоду:
То скаламутить раптом чисту воду,
То нажене неімовірній страх
І все жива кидається в провалля,
Чи то сторчма́ у море–океан,
То непроглядний нажене туман,
А то вогнем усе навкруг попалить.
Привільно було нечисті в той час,
Нічого на шляху їй не ставало,
Вона єдина в світі панувала,
Але на рік бувало один раз,
Одної ночі папороть цвіла,
По всій Землі вся разом зацвітала
І вся Земля тоді немов палала,
Бо квітка в неї вогняна була.
І, наче день, ставала темна ніч,
І темні хащі, де раніш, бувало,
Проміння сонячне не заглядало,
Вогнем палало, наче тобі піч.
В тих темних хащах нечисть і жила,
Плодилась там і звідти вилізала,
Туди ховалась, там і помирала.
Ті хащі були кублиськом для зла.
Як розгорався папороті цвіт,
Він заганяв всю нечисть в темні нори,
Звідкіль вона вилазила не скоро,
Щоб знову зло нести у білий світ.
Та ніч добряче сили підривала
Всім темним силам на Землі усій
І нечисті, і кволій, і сумній
Тоді, ой, непереливки бувало.
Доки вона у силу увійде,
Щоб знову світом без кінця гасати
І підлості всілякі учиняти,
Бува півроку, а то й більш пройде.
Тож зрозуміло, як та нечисть вся
І папороть, і цвіт її « любила »,
І все її топтала і губила,
По всій Землі, по всіх її лісах.
Та вигубити зовсім не могла,
Бо папороть від цвіту розсівалась,
А, якраз цвіту нечисть і боялась,
Від тої ночі немічна була.
А натравити всіх потвор отих
Аби вони всю папороть стоптали,
Та нечисть змоги все–таки не мала,
Бо скільки того розуму у них?
Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
Але ж не в листі попороті сила?
Ламати цвіт потвори не хотіли.
Нащо воно потрібне їм було?
Віки й віки війна між ними йшла:
Топтала нечисть попороті листя,
Та тільки та розпочала цві́сти,
Як знову відступали сили зла.
І так аж доти, доки на Землі
Нарешті не з’явилася людина.
З живого всього лиш вона єдина
Могла бажання визначить свої.
Не лише за інстинктами, що ними
Уся природа до тоді жила.
Людина уже мислити могла
І керувати діями своїми.
Шатаючись поміж добром і злом,
Вона життєвий шлях свій обирала
Ішла по ньому і в кінці вмирала,
То Землю зігріваючи теплом,
То холодом остужуючи тіло,
Шукала в світі легшого життя,
Як мати все й нічого не робити?
Де віднайти легкого хліба в світі?
Такі в душі буяли почуття.
Для нечесті чи треба краще що,
Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
Яка людину на таке штовхає.
Що навіть не подумаєш. Ніщо
Таку людину зупинить не може:
Ніяка совість чи людські слова.
У ній інстинкт прадавній ожива,
Що пожирає плоть і душу Божу.
От нечисть враз і скористалась цим,
Нашіптувати потихеньку стала,
Що у житті людині дано мало,
Ніж треба було б дати. А між тим
Все дуже просто: треба ніч одну,
Всього одну – єдину не поспати,
Як папороть візьметься розцвітати,
Піти у ліс, в саму гущавину,
Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
Тоді вже буде мати геть усе,
Земля сама багатство піднесе
І зможеш ворожити й чарувати,
І будеш знати мову всіх тварин,
Дощем, вітрами, громом керувати.
Коротше, все, що лиш захочеш мати,
То будеш мати лише ти один.
І ринулися люди у ліси
У літню ніч, одну єдину в році,
Де папороть росла на кожнім кроці:
Бери, зривай і куди хоч неси.
Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
Чи то туману нечисть напускала.
Та люди цвіт увесь пообривали
В надії підкорити собі світ.
Все менше й менше папороть цвіла
Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
Щоб не змогла знайти її людина.
А нечисть з того часу ожила
І зло творила, і гріхи плодила,
Людей збивала зі шляху добра.
Нарешті надійшла її пора.
Коли уже не спинить жодна сила.
І тільки в ніч едину на Купала,
А нечисть дати добре пам’ята,
Вона нараз принишкне, не літа,
Бо ж папороть раніше розцвітала,
То, може, й зараз візьме й розцвіте
Їй на погибель, на догоду світу.
Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
Знайдіть той цвіт і матимете те,
Чого би вам хотілося найбільше.”
І хтось іде, шукає. Та дарма.
У папороті цвіту – бо нема,
Самі себе невдахи потім тішать.
Те ж саме каже різний вчений люд:
У папороті цвіту не буває,
Вона по світу спори розсіває,
Нема про що і говорити тут.
Але я вірю – папороть цвіте
Десь там далеко, в хащах непрохідних.
Де і не було ще людського сліду
Один таки єдиний кущ росте,
Який у ту одну купальську ніч
Вогненним цвітом раптом розцвітає
І темряву навколо розметає
І з нею нечисть всяку навсібіч.
Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
Хай не дарує легкого життя,
Не обіцяє гори золотії,
Але в душі народжує надію,
А то уже велике почуття.
І хай що хоче вчений люд кричить
І книжками розмахує товстими,
Все рівно в лісі папороть цвістиме.
Ми будем вірить, доки будем жить.
А значить, зло не візьме гору в нас
І нечисть нами правити не буде,
Бо ми таки розумні, добрі люди.
І вірю я – настане скоро час,
Коли у ніч, як завжди, на Купала
Вся папороть розквітне в лісі враз
І шлях добра відкриється для нас,
Якого нам завжди не вистачало.
А нечисть вся, що нас збива з путі
У хащах зникне, у лісах загине
І справжньою людиною людина
Ітиме вільно далі по житті.
Ліси тропічні покривали Землю
І панували лиш інстинкти темні,
Скрізь папороті зарості росли.
І не такі, як нині, а великі:
Могутній стовбур, величезний лист,
Такою була папороть колись,
Слона схова, не те, що чоловіка.
Блукали тоді в заростях густих
Якісь страшні, великі звірі люті,
Ревіння та гарчання було чути
Та клацання лихе зубів страшних.
Водилась в світі ще всіляка нечисть,
Яка ще й нині водиться, мабуть,
Шукала – де б зігнати свою лють
І як би кому вскочити на плечі.
І панувала нечисть у лісах,
Всьому живому завдавала шкоду:
То скаламутить раптом чисту воду,
То нажене неімовірній страх
І все жива кидається в провалля,
Чи то сторчма́ у море–океан,
То непроглядний нажене туман,
А то вогнем усе навкруг попалить.
Привільно було нечисті в той час,
Нічого на шляху їй не ставало,
Вона єдина в світі панувала,
Але на рік бувало один раз,
Одної ночі папороть цвіла,
По всій Землі вся разом зацвітала
І вся Земля тоді немов палала,
Бо квітка в неї вогняна була.
І, наче день, ставала темна ніч,
І темні хащі, де раніш, бувало,
Проміння сонячне не заглядало,
Вогнем палало, наче тобі піч.
В тих темних хащах нечисть і жила,
Плодилась там і звідти вилізала,
Туди ховалась, там і помирала.
Ті хащі були кублиськом для зла.
Як розгорався папороті цвіт,
Він заганяв всю нечисть в темні нори,
Звідкіль вона вилазила не скоро,
Щоб знову зло нести у білий світ.
Та ніч добряче сили підривала
Всім темним силам на Землі усій
І нечисті, і кволій, і сумній
Тоді, ой, непереливки бувало.
Доки вона у силу увійде,
Щоб знову світом без кінця гасати
І підлості всілякі учиняти,
Бува півроку, а то й більш пройде.
Тож зрозуміло, як та нечисть вся
І папороть, і цвіт її « любила »,
І все її топтала і губила,
По всій Землі, по всіх її лісах.
Та вигубити зовсім не могла,
Бо папороть від цвіту розсівалась,
А, якраз цвіту нечисть і боялась,
Від тої ночі немічна була.
А натравити всіх потвор отих
Аби вони всю папороть стоптали,
Та нечисть змоги все–таки не мала,
Бо скільки того розуму у них?
Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
Але ж не в листі попороті сила?
Ламати цвіт потвори не хотіли.
Нащо воно потрібне їм було?
Віки й віки війна між ними йшла:
Топтала нечисть попороті листя,
Та тільки та розпочала цві́сти,
Як знову відступали сили зла.
І так аж доти, доки на Землі
Нарешті не з’явилася людина.
З живого всього лиш вона єдина
Могла бажання визначить свої.
Не лише за інстинктами, що ними
Уся природа до тоді жила.
Людина уже мислити могла
І керувати діями своїми.
Шатаючись поміж добром і злом,
Вона життєвий шлях свій обирала
Ішла по ньому і в кінці вмирала,
То Землю зігріваючи теплом,
То холодом остужуючи тіло,
Шукала в світі легшого життя,
Як мати все й нічого не робити?
Де віднайти легкого хліба в світі?
Такі в душі буяли почуття.
Для нечесті чи треба краще що,
Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
Яка людину на таке штовхає.
Що навіть не подумаєш. Ніщо
Таку людину зупинить не може:
Ніяка совість чи людські слова.
У ній інстинкт прадавній ожива,
Що пожирає плоть і душу Божу.
От нечисть враз і скористалась цим,
Нашіптувати потихеньку стала,
Що у житті людині дано мало,
Ніж треба було б дати. А між тим
Все дуже просто: треба ніч одну,
Всього одну – єдину не поспати,
Як папороть візьметься розцвітати,
Піти у ліс, в саму гущавину,
Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
Тоді вже буде мати геть усе,
Земля сама багатство піднесе
І зможеш ворожити й чарувати,
І будеш знати мову всіх тварин,
Дощем, вітрами, громом керувати.
Коротше, все, що лиш захочеш мати,
То будеш мати лише ти один.
І ринулися люди у ліси
У літню ніч, одну єдину в році,
Де папороть росла на кожнім кроці:
Бери, зривай і куди хоч неси.
Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
Чи то туману нечисть напускала.
Та люди цвіт увесь пообривали
В надії підкорити собі світ.
Все менше й менше папороть цвіла
Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
Щоб не змогла знайти її людина.
А нечисть з того часу ожила
І зло творила, і гріхи плодила,
Людей збивала зі шляху добра.
Нарешті надійшла її пора.
Коли уже не спинить жодна сила.
І тільки в ніч едину на Купала,
А нечисть дати добре пам’ята,
Вона нараз принишкне, не літа,
Бо ж папороть раніше розцвітала,
То, може, й зараз візьме й розцвіте
Їй на погибель, на догоду світу.
Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
Знайдіть той цвіт і матимете те,
Чого би вам хотілося найбільше.”
І хтось іде, шукає. Та дарма.
У папороті цвіту – бо нема,
Самі себе невдахи потім тішать.
Те ж саме каже різний вчений люд:
У папороті цвіту не буває,
Вона по світу спори розсіває,
Нема про що і говорити тут.
Але я вірю – папороть цвіте
Десь там далеко, в хащах непрохідних.
Де і не було ще людського сліду
Один таки єдиний кущ росте,
Який у ту одну купальську ніч
Вогненним цвітом раптом розцвітає
І темряву навколо розметає
І з нею нечисть всяку навсібіч.
Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
Хай не дарує легкого життя,
Не обіцяє гори золотії,
Але в душі народжує надію,
А то уже велике почуття.
І хай що хоче вчений люд кричить
І книжками розмахує товстими,
Все рівно в лісі папороть цвістиме.
Ми будем вірить, доки будем жить.
А значить, зло не візьме гору в нас
І нечисть нами правити не буде,
Бо ми таки розумні, добрі люди.
І вірю я – настане скоро час,
Коли у ніч, як завжди, на Купала
Вся папороть розквітне в лісі враз
І шлях добра відкриється для нас,
Якого нам завжди не вистачало.
А нечисть вся, що нас збива з путі
У хащах зникне, у лісах загине
І справжньою людиною людина
Ітиме вільно далі по житті.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
