Незворушний, як скеля, він стояв і дививсь,
Як вони його долю суєтливо рішали,
Наче право від Бога на таке вони мали.
Він, хоч знав їхній присуд та від того не зливсь.
Просив прощення в Бога за гріхи свої, наче,
Йому більше не було що у нього просить,
А йому ж залишалось зовсім мізер прожить
І покине навіки душа тіло козаче.
Для своєї Вітчизни все, що міг, він зробив,
Хай його товариство добрим словом згадає.
Онде сонце криваве вже востаннє сідає
У житті його. Хлопець наче тому зрадів.
І посмішка розбиті його губи скривила,
Бісенята веселі застрибали в очах.
Аж заціпило ляхам. І, долаючи страх,
Вони вбити коза́ка своїм слугам веліли.