У ті часи, як сонце було богом
І люди поклонялися йому ,
Несли пожертви до кумира свого,
І день, і ніч молилися на нього ,
А це було віки й віки тому.
В часи оті напівзабуті давні
В Америці, серед її степів
Жило одне велике плем’я славне
Серед других поважне, рівноправне
І звалось – Плем’я сонячних синів.
Вони вставали дуже – дуже рано
І сонце зустрічали геть усі
В святилищі. Чекали, доки встане
І променями першими прогляне
Народжене на світ в усій красі .
І весело прихід його вітали,
І сонечко всміхалося до них,
І радістю їх душі наповняло,
І сили їм, наснаги додавало,
І на роботу надихало їх.
Вони під сонцем цілий день трудились
На добре облаштованих полях
Без відпочинку – бо їм не хотілось,
І без обіду – в полі їм не їлось,
Мотики грали весело в руках.
І сміх лунав, веселі пісні лились,
Робота була радістю для них.
І непомітно, щоб вони втомились,
І не було таких, які б лінились,
Бо лінь у них була найбільший гріх.
І, доки сонце в небесах пливло
Їх світ, їх бог, їх віра і надія,
Щасливо плем’я у степах жило,
Завжди привітне до гостей було -
Зустріне, нагодує, обігріє.
Та заздро позирали вороги
На їхні землі на достаток їхній,
На їхні води, на гаї й луги
І лиш ковтали слину від зловтіхи,
Та все молились до своїх богів,
Криваві жертви їм щодня носили,
Щоб впав на плем’я їх нещасний гнів,
І їхнє щастя ураганом змів,
Позбавив його радості і сили.
А ті боги старались, як могли
І, врешті – решт, нагнали чорні хмари
І хмари ті все небо зайняли,
Вітри подули і дощі пішли,
І з блискавками грім страшний ударив.
А плем’я вийшло вранці, як завжди
Аби прихід вітати свого бога,
В багнюці залишаючи сліди,
В передчутті великої біди,
В святилище долаючи дорогу.
Але їх сонце так і не зійшло.
Вірніш, зійшло. Та з них ніхто не бачив,
Десь там собі за хмарами пройшло
І промінця до них не простягло.
Вони ж дивилися, як небо плаче
І слідом також плакали собі.
Весь день стояли і весь день чекали
Та дощ періщив, вітер не слабів
І не лунав уже веселий спів,
Тепла і сонця їм не вистачало .
Не вийшов їхній бог, не привітав,
Промінням їх ласкаво не пригладив,
Наснаги їм до праці не надав,
Своє тепло за хмарами сховав.
Тож день пройшов у племені не радо.
Сумні всі по оселях розбрелись,
Щоб вранці сонце зустрічати знову.
Та вранці вітри,хмари понеслись,
Дощі іще сильніші полились,
Щоб краєвид споганити чудовий.
І знов весь день простояли вони,
За небом увесь час спостерігали
Просили: ‘’ Боже, хмари розжени!
Ми тут стоїм – твої дочки й сини
І хочем, щоб ти нас не полишало!’’
Та все даремно. День за днем іде,
І день за днем негода налітає,
І сонце не з’являється ніде,
Розмов з своїми дітьми не веде,
Немов його на небі і немає.
Вони ж приходять і все рівно ждуть,
Весь день, стоять очима проводжають
Там, де лежав одвічний сонця путь,
Де у той час воно повинно буть
І все його з’явитися благають.
Пісні замовкли, сміху вже не чуть,
Поля всі бур’яном позаростали .
А люди сумно із осель ідуть,
Та про роботу й мови не ведуть,
Бо в них ні сили, ні бажань не стало.
А якось вранці хмари розійшлись
І раптом сонце землю освітило,
Пробіглося землею, як колись.
І знову тепло і спокійно стало.
Схотіло сонце діточок своїх
Як і раніше, радо привітати,
Але чомусь ніде не бачить їх,
Не чує їхній безтурботний сміх,
Стурбоване, взялось воно шукати.
І раптом бачить - купкою стоять
Якісь великі гарні жовті квіти.
Як сонечка малесенькі горять.
І зрозуміло – це ж бо його діти.
Не дочекались – квітом зацвіли
І схожими на Батька – Сонце стали.
А люди, що пізніш сюди прийшли,
Збирали їх, ростити почали
І соняшником, звісно що назвали.
З того часу вітають сонця схід
Великі жовті соняшника квіти.
Воно іде – вони за ним услід
Всі до одного повертають цвіт
Немов легенду хочуть оживити.