Вночі пірати узяли на абордаж
Безпомічну супроти них бірему,
Побивши й пов’язавши екіпаж,
Зігнали всіх на палубу окремо.
Тут і купці, що у страху тряслись,
І жінка із дитиною малою,
І раб, що до господаря туливсь,
До юнака – єдиного в спокої.
Він поглядав презирливо на тих.
Хто, як господар, походжав по судну,
Бо не боявся – зневажав він їх
І ту зневагу не ховав нікуди.
Аж отаман помітив і рішив
Патриція примірно наказати,
Піратам підморгнув і «повелів»
Тому, неначе пану, слугувати.
Велів негайно тогу повернуть,
Сам власноручно надягнув сандалі.
Піратів смішки зсередини б’ють
Та стримуються – що ж то буде далі?
А отаман вже зовсім розійшовсь:
- Дивіться,- каже,- ось що є патрицій!
Йому й в підметки ми не годимось.
Гей, на коліна, невігласи ниці!
Потомок, бач, Ромула самого
Знаходиться сьогодні поміж нами!
А як ми зустрічаємо його?
Чи то не сором нам перед богами?
Гей, ви, негайно трапа опустіть,-
Велів пірат. І миттю те зробили.
Настала тиша. Та уже за мить
Усе пірати добре зрозуміли
І залилися сміхом. Отаман
До юнака звернувся зі словами:
- Іди собі, патрицій, в океан.
Тобі не місце, бачиш, поміж нами!
Йому схотілось аби цей гордяк
Почав у нього милості просити.
І у думках він уже бачив, як
Плазує той аби лишитись жити.
Та хлопець гордо голову підняв,
Знизав плечима і до борту рушив.
О, так лише патрицій крокував
Спокійний, трохи зблідлий, незворушний.
І сміх замовк. Лиш хлипав вірний раб.
А вже піратам було не до сміху.
Їх полонений вже ступив на трап
І не спинився. Про яку утіху?
Тепер про гроші думав отаман,
Які за мить підуть на дно морськеє.
Бо бачив – це не поза, не обман
І хлопець повен гідності своєї.
Не витримав: - Затримайте мерщій!
Він має жити! – Кинулись пірати…
Так Юлій Цезар, зовсім молодий
Навчив їх гідність свою поважати.