Живе біля річок у нас в степах
Орлан, що прозивають білохвостим.
Відлю́дькуватий він доволі птах
І свої гнізда на деревах мостить
Завжди подалі від людських осель.
Полює він на рибу, птахів ловить,
Дрібних тваринок до гнізда несе.
Хижак такий звичайний, одним словом.
Цікаво: звідки в нього білий хвіст?
(До речі, в молодих хвости ще бурі)

Є у селі у нас «спеціаліст».
Що не спитай : наука чи культура,
Політика… Він все на світі зна.
Звуть цього «академіка» - дід Сава.
Сидить на призьбі з ранку до темна
Та смалить люльку. Але в нього слава
Всевідника… Отож спитав його
Про тую птицю. Дід поглянув скоса,
Кахикнув та і каже : - Ти, того,
Сідай. – Чи то наказує, чи просить.
А сам чомусь у небо задививсь,
Неначе в ньому відповідь шукає…
Я сів, бо ж сам на теє напросивсь.
Сиджу, мовчу собі, не підганяю.
Дід, витримавши паузу, почав:
- Мені мій дід розповідав, що, наче,
Колись наш предок у цей степ попав,
Спочатку, як і водиться, козачив.
Під старість вже зимівника завів,
Поставив хату в балці біля річки.
Мав в господарстві коней і волів,
Завів таку собі домашню птичку.
Зорав земельки шмат, косив траву
На сіножатях гарних над рікою.
Жив, як і всі в зимівниках живуть,
Доки татари не вчиня́ть розбою.
По балці осокори де-не-де
І на однім орлан такий гніздився.
Літа над степом, ховраха знайде,
Чи зайця, то над річкою крутився,
Ловив там рибу… З прадідом у них
Була, немов, домовленість чи згода:
Орлан із птиць домашніх ніяких
Не зачіпав, не завдавав їм шкоди.
А дід гнізда орлана не чіпав,
М’ясцем іноді балував, як часом,
Орлан нічого не наполював.
А в прадіда проблем не бу́ло з м’ясом.
Так і жили. Та якось у гнізді
З’явилися маленькі орленята.
Турбот орлану додалось тоді,
Адже малих потрібно годувати.
Тож він літав, мотався по степах,
Ловив лящів та карасів у річці.
З орлицею носили у дзьобах
По ховраху, лящу чи по плотвичці.
І скоро орленята підросли.
Вже почали випробувати крила.
Батьки літати вчити почали,
Побачивши, що в них достатньо сили.
І от вже молодь виліта з гнізда,
Хоч недалеко, але все ж літає.
А прадід на усе те погляда,
Коли сидить на лавці, спочиває,
Бо ж осокір вважай понад двором…
Сидів якось він у обідню пору.
На стіл поставив молока цебро.
Здоїв корівок. Вечір ще не скоро.
Тож взяв шмат хліба, кухоль молока,
Щоб черв’ячка, як кажуть, заморити.
Дощем погода, наче не ляка,
Тож можна трохи і перепочити.
І раптом бачить: птах із молодих,
Що ледь устиг розправить свої крила,
Качок побачив й кинувся на них,
На прадідових, що в дворі сиділи.
Схопив одну у кігті і гайда.
Тут прадід підхопився, став кричати:
- Ах ти ж, паскудник! Ані руш! Віддай!
А той не дума, навіть, відпускати.
А прадід кухля з молоком тримав,
Тож і пошпурив ним що було сили.
В самого птаха кухлем не попав,
Лиш молоком хвоста йому скропило.
Той з переляку качку відпустив
Та і подався до гнізда. Одначе,
Хвіст його раптом на очах збілів,
Немов злодюгу міткою позначив.
Знялись відтоді птахи із гнізда
І від оселі подались подалі.
А прадід потім довго ще гадав
Чому: чи, може, соромно їм стало,
Чи то злякались, що помститься він
За вибрик того дурня молодого?
З тих пір хіба що здалеку один
Десь пролетить до річки мимо нього.
І бачив прадід білого хвоста
У птаха, що кружля у високості.
Мабуть, навік лишилась мітка та.
Тож і назвав орланом-білохвостим.
Дід наостанок здивував мене:
- Отак,- говорить,- у житті буває:
Хтось в молодості щось дурне утне
А мітку на усе життя лишає.