«Вам легко говорити, адже ви
В житті не мали вибору такого.
І гроші ці – то подарунок Бога.
Я викинув нарешті з голови
Усю дурню про вільну Україну.
Я вільний нині. Що таке народ,
Не хочу знати. Жити без турбот
Тепер я можу в будь-якій країні.
А ви б хотіли, аби я дурний
Віддав ті гроші на олтар свободи,
Заради щастя вільного народу?
Та від такого Боже борони!
Я ж не украв їх, маю по закону.
Чому я мав би їх комусь віддать?
Ті хлопи гроші миттю проїдять,
А на одного стачить їх до скону.
Ви такі мудрі, бо не вам вони
Попали в руки. Якби вам давали,
То ви б, напевно, іншої співали.
І я ні перед ким не завинив.
Я стільки літ за той народ боровся,
Урешті Бог мене нагородив
За всі мої старання і труди,
За кров і піт, пролиті мною досі.
Тепер хай інші зроблять те, що я
Не встиг зробити. Дяку хай здобудуть.
І їм від Бога нагорода буде
Така ж, а, може й більша, ніж моя.
Чому я маю тільки віддавать -
Старання, сили, гроші? А для себе
Чекати маю щастя лиш на небі?
Я хочу щастя на землі спізнать.
Народ хай сам свободу здобуває.
Чому за нього маю я вмирать?
Щоб добрим словом міг лише згадать?
Та хай ніколи зовсім не згадає!»
Так Войнаровський сам себе втішав,
Узявши скарб покійного гетьмана.
Хоч будував неімовірні плани
Та сам від себе світом утікав.