Давно – давно. Уже й не знать коли.
Про час відомо точно лиш єдине:
Що не було тоді іще людини
І лиш тварини на землі жили .
Іще був юним степ прадавній цей,
Річки текли з прозорою водою.
Ще мамонти неспішною ходою
Брели, траву скубали похапцем.
А та трава. Хіба така як нині?
В ній легко б мамонт заблукати міг.
І тільки чуть, як біга носоріг,
Чи рохкають сердито дикі свині .
Промчить стрілою боязка сайга
Від хижаків рятуючись, непевно.
Бізонів стадо попростує чемно,
Хоч може й лева зняти на рогах.
У той далекий від сьогодні час
Прабатько – Тур з’явився в нашім краї.
Звідкіль прийшов того ніхто не знає,
То все віки приховують від нас.
Сподобались йому степи широкі,
Пахучі трави і п’янка вода.
І скоро вже безчи́сленні стада
По степу розбрелися в усі боки.
Пройшли віки й за ними вслід пішли
І мамонти, й шерстисті носороги,
Бізонів не спасли великі роги,
Теж зникли, наче й зовсім не були.
І лише турів стада чималі,
Як і раніше, по степах ходили
І не було їм рівного по силі
На цій безмежній степовій землі.
Прабатько-Тур, могутній, гордовитий
На рід великий ревно поглядав.
Здавалось, миті тої він діждав,
Коли спокійно можна відпочити.
Тож і приліг на пагорку в траву,
Підставив сонцю посивілі боки.
Заснув на хвильку – пролетіли роки.
А дні його століттями пливуть.
Поки ж Прабатько –Тур спокійно спав,
В його степах з’явилася людина,
Сказала: «Я господар тут єдиний!
Час мого царювання вже настав!»
Здавалось би: людина проти тура?
Та тур сильніший двох десятків їх,
З конем підніме на рогах своїх
І у траву безпомічних пожбурить.
Та у людини зброя у руках,
Та ще підступність, хитрість за спиною.
Готовий тур до чесного двобою.
А люди б’ють по дітях, по жінках,
Все менше й менше їх лишалось жить.
Лиш де-не-де по одному, по двоє
І тільки рабства гіркою ціною
Життя вдалося декому купить.
Прабатько-Тур прокинувся якраз
І бачить ту нерадісну картину,
Як його рід від рук людини гине
І настає для них останній час.
Як врятувати тих, хто ще лишився?
По всьому світу розселився люд
І скрізь тварин калічать, нищать, б’ють,
Але найбільше – хто не приручився.
І не сховатись від біди ніяк.
Лишалось сподіватись на єдине.
Що з часом подобрішає людина
І зрозуміє, що не можна так.
Сильніші мають бути справедливі,
Розумним слід розумно поступать.
Якщо вже закортіло царювать,
То піддані повинні жить щасливо.
Хто кривдить слабших – не герой зовсім.
Бо справжня сила у хороших вчинках,
Хто ж сіє зло з причини, без причини.
Не має права царювать над всім.
І заревів Тур голосом гучним.
І ратицею землю вгріб щосили.
Перетворились тури на могили,
Що по степу розкидані усім.
Беззахисні перед нещадним злом,
Мовча́зні свідки людського безумства,
Чекають, доки люди схаменуться,
Аби на турів обернутись знов.