- Ти, Хлодвігу, злопам’ятний такий.
Ти в Суассоні чашу пам’ятаєш?.
Хіба тоді був воїн не правий,
Сказавши, що своє ти все вже маєш?
А ти його, як чашу, розрубав,
Бо не в порядку зброю він тримав.
-Я не злопам’ятний, як може хтось казати,
Ще й «Суассонську чашу» пригадати.
Той воїн був у всьому винен сам.
Чого він чашу не схотів віддати?
- Ти, Хлодвіг, найпідступніший на світі.
Вбив Хлодеріка. Хоча сам же ти
Його підмовив батька свого вбити.
Що можеш ти на це відповісти?
Хіба не твої люди його вбили,
Як скарби Сігібертові ділили?
- Я не підступний. Сігіберта вбили,
То за велінням сина учинили,
А я до цього непричетним був.
Ми синові за батька відомстили.
- Ти – віроломний. Ти намовив слуг,
Щоб короля вони свого зв’язали.
І вбив його. Слідом братів ще двух,
Бо короля вони не захищали.
А слугам дав не золоті предмети,
А з бронзи позолочені браслети.
- І віроломства у мені немає.
Як хто себе зв’язати дозволяє,
Чи не ганьбить він королівський рід?
Та й на братів також вина лягає.
- Жорстокий ти. Ти сина разом з батьком
Підступністю і хитрістю схопив,
Поставив батька молитви читати,
А сина ти дияконом зробив.
А потім наказав їх зарубати,
Щоб їхні землі теж собі забрати.
- Я не жорстокий. Я ж не зразу вбив,
Я, навіть, з них священиків зробив.
Вони ж збирались змову учинити.
Лише тому я їх не пожалів.
- Ти – лицемір, як за ріднею плачеш.
Хіба ж не ти зі світу її звів?
Не відгукнеться вже ніхто, побачиш,
Бо всі вже знають ціну твоїх слів.
Ти, мабуть, хочеш, аби хтось озвався,
Щоб тої ж миті із життям розстався?
- Я лицемір? Того не може буть!
Я, справді, хочу родичів почуть,
Бо без підтримки зовсім залишився.
Немає в кого на плечі сплакнуть.
Так мовив Хлодвіг і сльозу змахнув,
Палаючи від праведного гніву.
Чи, може, справді трапилося диво
І він докори совісті відчув?