Я думаю, у пам’яті у нас
У кожного історія біблійна,
Як Бог для світу сотворив людину,
Коли настав для цього саме час.
Зліпив із глини, душу удихнув
Аби вона над світом панувала…
Чи так було? Мені розповідали,
Що той сюжет інакший трохи був.
Мені збрехали, то збрешу і я.
Та, що почув, те й вам розповідаю.
Підправте, може, як хто краще знає,
Повніша буде розповідь моя.
Так от, надумав Бог створити світ.
П’ять днів трудився, доки все постало
Так, як у планах його бути мало.
Поглянув Бог – і гарний лад, і вид.
Зрадів із того всього, що створив.
Але здалось – чогось не вистачає.
Хтось же в цім світі панувати має.
Отож людину сотворить рішив.
Як бачте, все, як в Біблії було:
Зліпив із глини…Далі зупинився.
Тут Змій-спокусник саме підкотився,
В якім зібралось все прадавнє зло.
- Про що, Господь, задумався? – пита.
- Та от створив. Поглянь лише на неї,
За образом й подобою моєю,-
І головою схвально так хита,-
Вона в цім світі буде панувати.
- А що ж ти їй даси?- питає Змій.-
Адже, щоб панувати, треба їй
Багато вміти і багато знати.
- Я в неї дух свій Божий удихну.
Порядність, чесність,
доброту, привітність.
І радість буде панувати в світі…
Хіба це мало? – Кажеш дивину.-
Озвався Змій: - Хіба з таким набором
Спроможний хтось у світі панувать?
Щоб панувати, треба всіх лякать,
Дурить, вбивать. На суші і на морі,
Щоб всі боялись, як людина йде.
От що потрібно, аби править світом.
- Але ж то будуть вже не Божі діти!?
- А, ну ж, давай-но дослід проведем.
Створи й мені іще одну людину.
Та у свою свій Божий дух вдихни.
А я в свою. І хай живуть вони.
Побачим, хто з них лишиться єдиний
Над світом править. – Ні,- говорить Бог,-
Не хочу я подібного чинити.
А Змій ніяк не хоче відступити:
- Ну, Боже, добре. Як не хочеш двох,
Давай з одним. Вдихнем ти свій, я свій
І хай сама людина обирає,
Якою саме вона бути має.
Нехай життя розсудить нас: якій
Людині саме в світі панувати.
Як ти гадаєш, дух сильніший твій,
То буть людині чесній і прямій,
І добрій…а як мій, то буде мати
Жорстокість, підлість,
ненависть, брехню.
Чи згоден, Боже, спробувати? – Згоден.
Нехай людська вирішує природа.
І я експеримент тоді спиню,
Коли людина остаточно скаже,
Чий саме дух до серця більше їй.
Тоді їй вже довіку буть такій.
Та передчасно не радій. Не раджу.
З тих пір в людині дві душі живуть.
Одна весь час нашіптує: «Не бійся!
Хапай, бреши, над горем чужим смійся!
Про себе думай, про других забудь!»
А інша шепче: «Не роби! Не смій!
Врятуй, підтримай, поможи, всміхнися.
На світ навкруг з любов’ю подивися.
Віддай себе – тоді він буде твій!»
Хто з нас не слухав голосу того?
Хто між двох рішень часом не метався
І шлях обрати правильний старався?
Хоча й не знав, в чім правильність його.
Той голос Божий, що звучить весь час
І нас від злого умислу спиняє,
Ми поміж себе «совість» називаєм.
І, доки чуєм – Божий дух у нас.