Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
ЯК ПРО НАС
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
2026.01.29
05:37
То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
2026.01.28
13:37
Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
2026.01.28
11:13
Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
2026.01.28
09:49
Це так просто —
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
2026.01.27
20:27
Підвіконня високе і ковані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
2026.01.27
18:04
січневий день і вітер зимний
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
2026.01.27
13:35
якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
2026.01.27
11:23
знаєш що там похитується
на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси
коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси
коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ластівку і не тільки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ластівку і не тільки
Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновки - то вже самі робіть.
Було то, кажуть, у часи потопу,
Який Господь наслав нам за гріхи.
Аби людей позбавитись лихих
Рішив, що, мабуть, у воді їх втопить.
Крім праведного Ноя, бо його
Господь Ковчега будувать призначив
І наказав тварин зібрати, значить,
По парі виду кожного всього.
І от пливе той Ноїв корабель,
На нім усі врятовані ним тварі.
Лютує буря, дощ скажений шкварить,
Не видно ані неба, ні земель.
А тут диявол, взнавши Божий план,
Рішив той Ноїв корабель втопити
Аби душі живої не лишити.
Отож хутенько вдався на обман:
Перетворився на маленьку мишу,
Спустився тихо аж на самий низ
І хутко дірку в дереві прогриз.
Вода одразу залила все днище
І прибувати швидко почала.
Змія тут саме у кутку дрімала.
Вода одразу її сон прогнала.
Побачивши, як кепсько йдуть діла,
Змія хвостом ту дірку затулила
Так, що вода вже далі не текла
І всіх живих від смерті вберегла.
Та в поміч стала кликати щосили.
Найперша кішка той почула крик.
Вона мерщій десь ізгори примчала
І хутко кляту мишу упіймала
Та й з’їла. Отакий-то вийшов пшик
З диявольського того злого плану.
Тут нагодився Ной. Все зрозумів.
Змії яко́сь віддячити схотів.
Сказав: «Коли до берега дістанусь,
Віддам тобі в поживу я того,
У кого найсолодша кров для тебе.
Хай буде так! Беру у свідки небо!»
Змія: « А як я визначу його?
Я ж маю кляту дірку затуляти!»
Подумав Ной: «Нехай комар летить,
Він зможе крові в кожного попить,
Тоді і донесе нам результати!
Чи згодна ти покластися на нього?»
«Ну, звісно ж, згодна,- мовила змія,-
Та не бариться хай, бо змерзла я,
Уже не відчуваю й тіла сво́го!»
І полетів комар. Літав, літав,
А на Ковчегу живності багато.
Ти спробуй лише всіх перекусати?
Уже Ковчег і до гори пристав.
До Арарату. Аж комар летить.
Своє завдання виконав нарешті.
Змії уже нете́рпиться: «Та де ж ти?
Ну, скільки часу маю тут сидіть?»
Та ж комару назустріч Сім іде,
Син Ноя. І комар на нього всівся,
І крові Сімової досхочу напився.
Солодшої не зустрічав ніде.
Отож, летить він до змії якраз
Та ластівку стрічає і говорить:
«Нема солодше від людської крові!»
Та, як почула ці слова, ураз
Пів язика йому і відкусила.
Тож він з тих пір донині лиш пищить
Та полюбляє з нас крові́ попить.
А ластівка до Ноя прилетіла
Та й каже, що комар передавав
До того, як пропала в нього мова,
Що лиш в одної жаби кров чудова.
І жабу Ной змії в поживу дав.
І з того часу ластівка для нас
Священна птаха, ми їй догоджаєм,
Ні гнізд її, ні діток не чіпаєм
І з радістю стрічаєм кожен раз.
Історії ж, ще не кінець поки́.
Змія відтоді жаб лише і їла,
Та свою кров від того не зігріла.
Отож хотіла відомстить-таки.
І, якось була ластівку піймала,
Вчепилася зубами в горло їй,
Аж виступила, бу́ло, кров на ній.
Та тут лелека мимо пролітала,
Вхопила ту зміюку й понесла.
Та ластівку від ляку відпустила,
Все ж, наостанок за хвоста вхопила
І пір’я з нього видерти змогла.
Червоне горло в ластівки з тих пір
І хвіст, немов розділений надвоє.
От звідки стала ластівка такою.
Тут вже, як хочеш: вір або не вір.
Ет, ще про кішку ледве не забув.
З тих пір, як з’їла вона мишу кляту
(Диявола – ми ж маєм пам’ятати)
Уже віків і не один минув.
Уже домашня вона, наче, стала,
А, все ж, лукавство досі в ній сидить
І часом може нам таке вчудить…
То, щоб ви знали – то усе диявол.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновки - то вже самі робіть.
Було то, кажуть, у часи потопу,
Який Господь наслав нам за гріхи.
Аби людей позбавитись лихих
Рішив, що, мабуть, у воді їх втопить.
Крім праведного Ноя, бо його
Господь Ковчега будувать призначив
І наказав тварин зібрати, значить,
По парі виду кожного всього.
І от пливе той Ноїв корабель,
На нім усі врятовані ним тварі.
Лютує буря, дощ скажений шкварить,
Не видно ані неба, ні земель.
А тут диявол, взнавши Божий план,
Рішив той Ноїв корабель втопити
Аби душі живої не лишити.
Отож хутенько вдався на обман:
Перетворився на маленьку мишу,
Спустився тихо аж на самий низ
І хутко дірку в дереві прогриз.
Вода одразу залила все днище
І прибувати швидко почала.
Змія тут саме у кутку дрімала.
Вода одразу її сон прогнала.
Побачивши, як кепсько йдуть діла,
Змія хвостом ту дірку затулила
Так, що вода вже далі не текла
І всіх живих від смерті вберегла.
Та в поміч стала кликати щосили.
Найперша кішка той почула крик.
Вона мерщій десь ізгори примчала
І хутко кляту мишу упіймала
Та й з’їла. Отакий-то вийшов пшик
З диявольського того злого плану.
Тут нагодився Ной. Все зрозумів.
Змії яко́сь віддячити схотів.
Сказав: «Коли до берега дістанусь,
Віддам тобі в поживу я того,
У кого найсолодша кров для тебе.
Хай буде так! Беру у свідки небо!»
Змія: « А як я визначу його?
Я ж маю кляту дірку затуляти!»
Подумав Ной: «Нехай комар летить,
Він зможе крові в кожного попить,
Тоді і донесе нам результати!
Чи згодна ти покластися на нього?»
«Ну, звісно ж, згодна,- мовила змія,-
Та не бариться хай, бо змерзла я,
Уже не відчуваю й тіла сво́го!»
І полетів комар. Літав, літав,
А на Ковчегу живності багато.
Ти спробуй лише всіх перекусати?
Уже Ковчег і до гори пристав.
До Арарату. Аж комар летить.
Своє завдання виконав нарешті.
Змії уже нете́рпиться: «Та де ж ти?
Ну, скільки часу маю тут сидіть?»
Та ж комару назустріч Сім іде,
Син Ноя. І комар на нього всівся,
І крові Сімової досхочу напився.
Солодшої не зустрічав ніде.
Отож, летить він до змії якраз
Та ластівку стрічає і говорить:
«Нема солодше від людської крові!»
Та, як почула ці слова, ураз
Пів язика йому і відкусила.
Тож він з тих пір донині лиш пищить
Та полюбляє з нас крові́ попить.
А ластівка до Ноя прилетіла
Та й каже, що комар передавав
До того, як пропала в нього мова,
Що лиш в одної жаби кров чудова.
І жабу Ной змії в поживу дав.
І з того часу ластівка для нас
Священна птаха, ми їй догоджаєм,
Ні гнізд її, ні діток не чіпаєм
І з радістю стрічаєм кожен раз.
Історії ж, ще не кінець поки́.
Змія відтоді жаб лише і їла,
Та свою кров від того не зігріла.
Отож хотіла відомстить-таки.
І, якось була ластівку піймала,
Вчепилася зубами в горло їй,
Аж виступила, бу́ло, кров на ній.
Та тут лелека мимо пролітала,
Вхопила ту зміюку й понесла.
Та ластівку від ляку відпустила,
Все ж, наостанок за хвоста вхопила
І пір’я з нього видерти змогла.
Червоне горло в ластівки з тих пір
І хвіст, немов розділений надвоє.
От звідки стала ластівка такою.
Тут вже, як хочеш: вір або не вір.
Ет, ще про кішку ледве не забув.
З тих пір, як з’їла вона мишу кляту
(Диявола – ми ж маєм пам’ятати)
Уже віків і не один минув.
Уже домашня вона, наче, стала,
А, все ж, лукавство досі в ній сидить
І часом може нам таке вчудить…
То, щоб ви знали – то усе диявол.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
