Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
2026.05.01
12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
2026.04.30
14:06
Витоки свідомості – це ті джерела,
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
2026.04.30
11:17
березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного м
2026.04.30
11:15
Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про ластівку і не тільки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про ластівку і не тільки
Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновки - то вже самі робіть.
Було то, кажуть, у часи потопу,
Який Господь наслав нам за гріхи.
Аби людей позбавитись лихих
Рішив, що, мабуть, у воді їх втопить.
Крім праведного Ноя, бо його
Господь Ковчега будувать призначив
І наказав тварин зібрати, значить,
По парі виду кожного всього.
І от пливе той Ноїв корабель,
На нім усі врятовані ним тварі.
Лютує буря, дощ скажений шкварить,
Не видно ані неба, ні земель.
А тут диявол, взнавши Божий план,
Рішив той Ноїв корабель втопити
Аби душі живої не лишити.
Отож хутенько вдався на обман:
Перетворився на маленьку мишу,
Спустився тихо аж на самий низ
І хутко дірку в дереві прогриз.
Вода одразу залила все днище
І прибувати швидко почала.
Змія тут саме у кутку дрімала.
Вода одразу її сон прогнала.
Побачивши, як кепсько йдуть діла,
Змія хвостом ту дірку затулила
Так, що вода вже далі не текла
І всіх живих від смерті вберегла.
Та в поміч стала кликати щосили.
Найперша кішка той почула крик.
Вона мерщій десь ізгори примчала
І хутко кляту мишу упіймала
Та й з’їла. Отакий-то вийшов пшик
З диявольського того злого плану.
Тут нагодився Ной. Все зрозумів.
Змії яко́сь віддячити схотів.
Сказав: «Коли до берега дістанусь,
Віддам тобі в поживу я того,
У кого найсолодша кров для тебе.
Хай буде так! Беру у свідки небо!»
Змія: « А як я визначу його?
Я ж маю кляту дірку затуляти!»
Подумав Ной: «Нехай комар летить,
Він зможе крові в кожного попить,
Тоді і донесе нам результати!
Чи згодна ти покластися на нього?»
«Ну, звісно ж, згодна,- мовила змія,-
Та не бариться хай, бо змерзла я,
Уже не відчуваю й тіла сво́го!»
І полетів комар. Літав, літав,
А на Ковчегу живності багато.
Ти спробуй лише всіх перекусати?
Уже Ковчег і до гори пристав.
До Арарату. Аж комар летить.
Своє завдання виконав нарешті.
Змії уже нете́рпиться: «Та де ж ти?
Ну, скільки часу маю тут сидіть?»
Та ж комару назустріч Сім іде,
Син Ноя. І комар на нього всівся,
І крові Сімової досхочу напився.
Солодшої не зустрічав ніде.
Отож, летить він до змії якраз
Та ластівку стрічає і говорить:
«Нема солодше від людської крові!»
Та, як почула ці слова, ураз
Пів язика йому і відкусила.
Тож він з тих пір донині лиш пищить
Та полюбляє з нас крові́ попить.
А ластівка до Ноя прилетіла
Та й каже, що комар передавав
До того, як пропала в нього мова,
Що лиш в одної жаби кров чудова.
І жабу Ной змії в поживу дав.
І з того часу ластівка для нас
Священна птаха, ми їй догоджаєм,
Ні гнізд її, ні діток не чіпаєм
І з радістю стрічаєм кожен раз.
Історії ж, ще не кінець поки́.
Змія відтоді жаб лише і їла,
Та свою кров від того не зігріла.
Отож хотіла відомстить-таки.
І, якось була ластівку піймала,
Вчепилася зубами в горло їй,
Аж виступила, бу́ло, кров на ній.
Та тут лелека мимо пролітала,
Вхопила ту зміюку й понесла.
Та ластівку від ляку відпустила,
Все ж, наостанок за хвоста вхопила
І пір’я з нього видерти змогла.
Червоне горло в ластівки з тих пір
І хвіст, немов розділений надвоє.
От звідки стала ластівка такою.
Тут вже, як хочеш: вір або не вір.
Ет, ще про кішку ледве не забув.
З тих пір, як з’їла вона мишу кляту
(Диявола – ми ж маєм пам’ятати)
Уже віків і не один минув.
Уже домашня вона, наче, стала,
А, все ж, лукавство досі в ній сидить
І часом може нам таке вчудить…
То, щоб ви знали – то усе диявол.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновки - то вже самі робіть.
Було то, кажуть, у часи потопу,
Який Господь наслав нам за гріхи.
Аби людей позбавитись лихих
Рішив, що, мабуть, у воді їх втопить.
Крім праведного Ноя, бо його
Господь Ковчега будувать призначив
І наказав тварин зібрати, значить,
По парі виду кожного всього.
І от пливе той Ноїв корабель,
На нім усі врятовані ним тварі.
Лютує буря, дощ скажений шкварить,
Не видно ані неба, ні земель.
А тут диявол, взнавши Божий план,
Рішив той Ноїв корабель втопити
Аби душі живої не лишити.
Отож хутенько вдався на обман:
Перетворився на маленьку мишу,
Спустився тихо аж на самий низ
І хутко дірку в дереві прогриз.
Вода одразу залила все днище
І прибувати швидко почала.
Змія тут саме у кутку дрімала.
Вода одразу її сон прогнала.
Побачивши, як кепсько йдуть діла,
Змія хвостом ту дірку затулила
Так, що вода вже далі не текла
І всіх живих від смерті вберегла.
Та в поміч стала кликати щосили.
Найперша кішка той почула крик.
Вона мерщій десь ізгори примчала
І хутко кляту мишу упіймала
Та й з’їла. Отакий-то вийшов пшик
З диявольського того злого плану.
Тут нагодився Ной. Все зрозумів.
Змії яко́сь віддячити схотів.
Сказав: «Коли до берега дістанусь,
Віддам тобі в поживу я того,
У кого найсолодша кров для тебе.
Хай буде так! Беру у свідки небо!»
Змія: « А як я визначу його?
Я ж маю кляту дірку затуляти!»
Подумав Ной: «Нехай комар летить,
Він зможе крові в кожного попить,
Тоді і донесе нам результати!
Чи згодна ти покластися на нього?»
«Ну, звісно ж, згодна,- мовила змія,-
Та не бариться хай, бо змерзла я,
Уже не відчуваю й тіла сво́го!»
І полетів комар. Літав, літав,
А на Ковчегу живності багато.
Ти спробуй лише всіх перекусати?
Уже Ковчег і до гори пристав.
До Арарату. Аж комар летить.
Своє завдання виконав нарешті.
Змії уже нете́рпиться: «Та де ж ти?
Ну, скільки часу маю тут сидіть?»
Та ж комару назустріч Сім іде,
Син Ноя. І комар на нього всівся,
І крові Сімової досхочу напився.
Солодшої не зустрічав ніде.
Отож, летить він до змії якраз
Та ластівку стрічає і говорить:
«Нема солодше від людської крові!»
Та, як почула ці слова, ураз
Пів язика йому і відкусила.
Тож він з тих пір донині лиш пищить
Та полюбляє з нас крові́ попить.
А ластівка до Ноя прилетіла
Та й каже, що комар передавав
До того, як пропала в нього мова,
Що лиш в одної жаби кров чудова.
І жабу Ной змії в поживу дав.
І з того часу ластівка для нас
Священна птаха, ми їй догоджаєм,
Ні гнізд її, ні діток не чіпаєм
І з радістю стрічаєм кожен раз.
Історії ж, ще не кінець поки́.
Змія відтоді жаб лише і їла,
Та свою кров від того не зігріла.
Отож хотіла відомстить-таки.
І, якось була ластівку піймала,
Вчепилася зубами в горло їй,
Аж виступила, бу́ло, кров на ній.
Та тут лелека мимо пролітала,
Вхопила ту зміюку й понесла.
Та ластівку від ляку відпустила,
Все ж, наостанок за хвоста вхопила
І пір’я з нього видерти змогла.
Червоне горло в ластівки з тих пір
І хвіст, немов розділений надвоє.
От звідки стала ластівка такою.
Тут вже, як хочеш: вір або не вір.
Ет, ще про кішку ледве не забув.
З тих пір, як з’їла вона мишу кляту
(Диявола – ми ж маєм пам’ятати)
Уже віків і не один минув.
Уже домашня вона, наче, стала,
А, все ж, лукавство досі в ній сидить
І часом може нам таке вчудить…
То, щоб ви знали – то усе диявол.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
