Було це в ті часи, як на Русі
Роди князівські без кінця плодились,
Князівства їхні між синів ділились
Та, все одно, не стачило на всіх.
Безперестанку чубились вони
Поміж собою, аби брат у брата
Міг шмат землі для себе відібрати.
Ще й кликали собі зі сторони
Когось у поміч: угрів або ляхів,
А то якусь ще степову орду.
Війна у край приносила біду,
Міста і села повнилися страхом.
Жила тоді в селі сім’я одна,
Такі собі прості трудящі люди,
Яких чимало на Русі усюди.
І от селом пробігла новина,
Що жінка трійню хлопців народила,
Три сокола. Як із води росли.
Всі троє дуже схожими були,
Буяла в них і молодість, і сила.
Їх карі очі, наче мед гречаний,
І чорні брови дивували всіх,
Що, хоч ім’я своє мав кожен з них
Та Чорнобривці всі їх величали.
Як виросли, на ноги стали діти,
То кожен своїм ділом зайнялись.
В одного був до золотарства хист,
Тож став прикраси з золота робити.
Другий в гончарстві свій талант знайшов,
Прекрасний посуд з рук його виходив.
А третього в різьбярстві було годі
Комусь здолати. Рік, другий пройшов,
На всю округу стали вони знані.
Усяк в село приїхати хотів,
Товар умить розходився в братів.
Отож вони трудилися старанно
Та набирались досвіду, аби
Все кращі й кращі витвори зробити.
Заможно скоро стали вони жити.
А чому ні? Живи собі, роби…
Та доля завжди добра не бува.
Війна село обходила до часу,
Хоча сусіди й позирали ласо…
Та якось, вже закінчились жнива,
Чужинське військо у село ввірвалось,
Якась орда, яку сусід позвав.
А степовик пощади не давав
Нікому. Аби здобичі дісталось.
З усіх кінців враз запалали хати,
Хто меч схопив, той у борні поліг,
В сириці опинився, хто не встиг.
Усіх чужинці кинулись в’язати,
Бо ж за морями гарний то товар-
Раби слов’янські. Нащо убивати,
Як можна гарні гроші вторгувати.
Лише встигай і матимеш «навар».
Чужинці пов’язали і братів.
І весь товар, який знайшли, забрали,
Бо гарні речі також цінували,
Теж маючи продати на меті.
Тут, правда, князь із військом підоспів,
Отож чужинці мусили втікати.
Та встигли досі півсела забрати
Й погнати десь у глибину степів.
Тужили довго по синам батьки.
Та де шукати, де про них питати?
Уже і доньку народила мати,
Щоб було горе не таким гірким.
Уже з роками й виросла вона
І бачить, що батьки за чимось тужать.
Розпитувати не хотіла дуже,
Бо раптом гірше стане…Хто там зна?
Та якось бабця у селі одна
Їй про братів, розповіла, що знала.
І дівчина тоді батькам сказала,
Що піде їх розшукувать вона.
Батьки її просили та вмовляли,
Страхали, як могли, не помогло –
Зібралась та й покинула село
І по краях чужих блукати стала,
Розпитуючи про своїх братів,
Таких високих, гарних, чорнобрових.
Питала, перепитувала знову,
Сходила вже неміряно світів,
Аж поки не зустріла дідуся,
Який повідав: бачив він у хана
Трьох парубків однакових і гарних,
І чорнобрових. Дівчина уся
Аж затремтіла з радості: знайшлися!
- А що ж, скажіть, із ними, де вони?
Дідусь зітхнув: - Ці жадібні хани́…
Коли б вони наїлись, напилися?!
Від хлопців хан роботи вимагав,
Бо, бачте, награбованого мало.
Та хлопці дружно, як один стояли.
Уже і умовляв їх, і шмагав.
Вони одне: - На чужині не здатні
Зробити так, як дома би змогли!..
І хан урешті став настільки злий,
Що наказав їх бити-убивати.
Кати до смерті хлопців засікли…
- Скажіть, дідуню, де ж їх поховали?
- Та ж не ховали, винесли у степ
Та й кинули. – Де ж саме місце те?
Хоч покажіть! – дівча його благало.
Повів дідусь і місце показав,
Де досі лише кісточки біліли.
Зібрала їх сестра, в ріці обмила,
В торбину склала та й пішла назад.
Змарніла, схудла, але, все ж, дійшла.
Батьки, що й сподіватися лишили,
Доньку свою із радістю зустріли,
Хоч новину й погану принесла.
Поплакали, поплакали батьки
Над долею синів своїх нещасних
Та й поховали у саду, де рясно
Розсіялися маки й нагідки.
Ходили часто на могилку ту…
Сестра, напевно, і щодня ходила.
Одного разу бачить: на могилі
Якісь незнані квіточки ростуть.
Покликала батьків. Ті в один голос:
- Це ж чорнобривці! – З того і пішло…
Де в Україні знайдеться село,
Щоб чорнобривців не було у когось.
Отак вернулись хлопці в рідний край
Нетлінною красою. Гарно дуже,
Коли розквітнуть у садочку. Друже,
Поглянь на квіти і братів згадай.