Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.03
19:19
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.02.03
19:03
Немає поки що незамінимих на той світ,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
2026.02.03
16:59
Наснилася осінь посеред зими
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
2026.02.03
13:48
Сполохані ліси
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
2026.02.03
10:48
Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
2026.02.03
05:30
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:43
Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про нагідки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про нагідки
В той час, коли поляни ще жили
Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
Вони і Київ на Горі звели
Й ще кілька міст. Після важкої праці
Молилися всім племенем богам
Та землю навколишню обробляли.
Торговий шлях повз Київ пролягав,
Тож невеликий зиск і з цього мали.
А то жили, як інші племена,
Селилися понад річок навколо,
Збиралася для князя данина,
Бо ж, уважай, під боком Дике поле
І треба було спокій берегти
Та напади хозарські відбивати.
Щорічно князь їм данину́ платив,
Що не завжди могло порятувати.
Вже на межі полянської землі
Стояло місто Вітечів над бродом,
Хоча , як у великому селі
Жило у місті у то́му народу.
Жила у ньому і сім’я одна,
Вірніше, мати із маленьким сином.
Добрята-хлопчик батька і не знав,
Той у бою з хозарами загинув.
Тож ріс малий із мамою один,
Хоч в ті часи таких було багато,
Бо ж де було подітися від війн
Зі степом. Та й своїх сусідів клятих –
Древлян потрібно було стерегтись.
Відтоді, як прийшов був рід полянський
І над Дніпром на го́рах поселивсь
(А землі то колись були древлянські)
Ота вражда й постала поміж них.
А ще ж і ро́си не дають спокою.
Тож батько не один в боях поліг,
Дітей своїх лишивши сиротою.
І жив Добрята, як усі кругом,
Ріс потихеньку помічник для мами,
Вона любила хлопчика свого,
А він відповідав їй тим же самим.
Але яко́сь в них трапилась біда:
Важка хвороба маму з ніг звалила.
Добрята її добре доглядав,
Настільки у малого стало сили.
Але матусі ліпше не стає,
Лежить на лавці й дуже важко диха
І лихоманка тіло її б’є.
А чим було зарадить тому лиху?
Побіг він до бабусі, про яку
Усі казали, що вона все віда.
Та ледь ішла, спиралась на клюку́
За хлопчиком, швидким для неї, слідом.
Дивилася на хвору довго та
Лиш головою раз по раз хитала.
Мабуть, хвороба бу́ла не проста.
Над хворою щось довго так шептала,
А потім вийшла з хлопчиком надвір,
Сказала: «Жаль та помогти не можу.
Такого не стрічала до сих пір
Тож сподівайся лиш на поміч божу.
Був би дорослим, в Київ би сходив
Та Велесу у ноги поклонився,
Можливо б він порятував з біди…
Але, то вже як хочеш. Сам дивися».
Та і пішла. Зостався він один.
Не довго думав, попросив сусідів,
Поки ходити в Київ буде він,
За матір’ю доглянути. Та й слідом
Подався по дорозі вздовж Дніпра
До Києва – полянської столиці.
Уже осіння надійшла пора,
В полях зібрали жи́та та пшени́ці.
Тож на дорозі густо від людей:
Хто на возах, а хто на сво́їх пле́чах
Везли, несли такого, що знайде
Скрізь покупця – той хліб, а тому глечик,
А іншому потреба у мечі…
В юрбі Добрята в Київ і дістався.
На возі в дядька трохи відпочив,
Який його підвезти здогадався.
Ще й розказав, як Велеса знайти
Над Ручаєм, що до Почайни плине.
Від Торжища там зовсім поряд йти,
Тож заблукати хлопець не повинен.
Він, справді, швидко капище уздрів.
Та старий волхв спинив його, одначе,
Дивився строго з-під кошлатих брів:
- Сьогодні Велес зайнятий. Не бачиш
Он скільки понаїхало гостей
І кожен прагне привітати бога,
Принести жертви добрі. Через те
Дарма тобі чекати допомоги.
І, хоч Добрята плакав і прохав,
Та волхв був непохитним: «Не до тебе!
Іди, бо доведеш і до гріха.
А я повинен ще творити треби!»
Пішов Добрята, голову схилив,
Нічого і не чує, і не бачить.
Десь на горбочку край дороги сів,
Сидить нещасний і тихенько плаче.
Так, плачучи, вже скоро і заснув.
І сниться йому сон: Даждьбог по небу
У західну прямує сторону.
Такий яскравий, золотий із себе.
Спинивсь біля Добряти та й пита:
«Чому ти плачеш, хлопчику маленький?»
Послухав його, добре розпитав
Про те, як захворіла його ненька.
А далі витяг кілька золотих
І каже: «Ось, візьми багатство, хлопче!»
«Яку я користь матиму від них.
Я ж просто врятувати маму хочу!»
«Ти вже їй дуже добре допоміг.
Все буде добре! Жеть жени печалі!
Бери, бери!..» - І хлопчику до ніг
Поклав монети та й подався далі.
Прокинувсь хлопчик – справді, на землі
Якісь яскраві круглячки лежали.
Доволі дивні, схожих, взагалі
І найбагатші в місті в них не мали.
Узяв він їх, додому поспішив.
А раптом , справді, мамі допоможе!
Уже і Либідь тиху перебрів,
Уже і Віти чути плюскіт може,
Аж раптом бачить кінних на шляху.
Чи не хозари? На своїх не схожі.
І, вдачу зайд тих знаючи лиху,
Рішив сховатись,й швидко, як лиш може,
Помчав від шля́ху до кущів, які
Стіною аж на пагорку стояли,
Геть ду́мки відганяючи гіркі
Аж поки й листя від очей сховало.
Лиш там, нарешті, подих перевів,
Став прислухатись: не женуться, наче.
Мацнув рукою і заціпенів:
Нема монет, десь вилетіли, значить,
Поки він, наче заєць, утікав.
Як тупіт на шляху затих поволі,
Пішов він по своїх слідах, шукав,
Чи не лежать де ті монети долі.
Але нічого так і не знайшов,
Лиш якісь квіти виросли незнані,
На сонце схожі. Кілька раз пройшов,
Все обдивився у траві старанно.
Тоді тих квітів в розпачі нарвав
Та і пішов додому чимскоріше.
Матусю зовсім немічну застав,
Здавалося, їй стало, навіть, гірше.
Не думаючи, наче добре знав,
Узяв ті квітки, став відвар варити.
А ним уже матусю лікував.
І диво – таки злікува́ли квіти.
Не знаю я, як звалась квітка та.
Лиш відцвіла коли й насіння да́ла,
Що схожі геть на нігтики кота,
То й нагідками з того і назвали.
Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
Вони і Київ на Горі звели
Й ще кілька міст. Після важкої праці
Молилися всім племенем богам
Та землю навколишню обробляли.
Торговий шлях повз Київ пролягав,
Тож невеликий зиск і з цього мали.
А то жили, як інші племена,
Селилися понад річок навколо,
Збиралася для князя данина,
Бо ж, уважай, під боком Дике поле
І треба було спокій берегти
Та напади хозарські відбивати.
Щорічно князь їм данину́ платив,
Що не завжди могло порятувати.
Вже на межі полянської землі
Стояло місто Вітечів над бродом,
Хоча , як у великому селі
Жило у місті у то́му народу.
Жила у ньому і сім’я одна,
Вірніше, мати із маленьким сином.
Добрята-хлопчик батька і не знав,
Той у бою з хозарами загинув.
Тож ріс малий із мамою один,
Хоч в ті часи таких було багато,
Бо ж де було подітися від війн
Зі степом. Та й своїх сусідів клятих –
Древлян потрібно було стерегтись.
Відтоді, як прийшов був рід полянський
І над Дніпром на го́рах поселивсь
(А землі то колись були древлянські)
Ота вражда й постала поміж них.
А ще ж і ро́си не дають спокою.
Тож батько не один в боях поліг,
Дітей своїх лишивши сиротою.
І жив Добрята, як усі кругом,
Ріс потихеньку помічник для мами,
Вона любила хлопчика свого,
А він відповідав їй тим же самим.
Але яко́сь в них трапилась біда:
Важка хвороба маму з ніг звалила.
Добрята її добре доглядав,
Настільки у малого стало сили.
Але матусі ліпше не стає,
Лежить на лавці й дуже важко диха
І лихоманка тіло її б’є.
А чим було зарадить тому лиху?
Побіг він до бабусі, про яку
Усі казали, що вона все віда.
Та ледь ішла, спиралась на клюку́
За хлопчиком, швидким для неї, слідом.
Дивилася на хвору довго та
Лиш головою раз по раз хитала.
Мабуть, хвороба бу́ла не проста.
Над хворою щось довго так шептала,
А потім вийшла з хлопчиком надвір,
Сказала: «Жаль та помогти не можу.
Такого не стрічала до сих пір
Тож сподівайся лиш на поміч божу.
Був би дорослим, в Київ би сходив
Та Велесу у ноги поклонився,
Можливо б він порятував з біди…
Але, то вже як хочеш. Сам дивися».
Та і пішла. Зостався він один.
Не довго думав, попросив сусідів,
Поки ходити в Київ буде він,
За матір’ю доглянути. Та й слідом
Подався по дорозі вздовж Дніпра
До Києва – полянської столиці.
Уже осіння надійшла пора,
В полях зібрали жи́та та пшени́ці.
Тож на дорозі густо від людей:
Хто на возах, а хто на сво́їх пле́чах
Везли, несли такого, що знайде
Скрізь покупця – той хліб, а тому глечик,
А іншому потреба у мечі…
В юрбі Добрята в Київ і дістався.
На возі в дядька трохи відпочив,
Який його підвезти здогадався.
Ще й розказав, як Велеса знайти
Над Ручаєм, що до Почайни плине.
Від Торжища там зовсім поряд йти,
Тож заблукати хлопець не повинен.
Він, справді, швидко капище уздрів.
Та старий волхв спинив його, одначе,
Дивився строго з-під кошлатих брів:
- Сьогодні Велес зайнятий. Не бачиш
Он скільки понаїхало гостей
І кожен прагне привітати бога,
Принести жертви добрі. Через те
Дарма тобі чекати допомоги.
І, хоч Добрята плакав і прохав,
Та волхв був непохитним: «Не до тебе!
Іди, бо доведеш і до гріха.
А я повинен ще творити треби!»
Пішов Добрята, голову схилив,
Нічого і не чує, і не бачить.
Десь на горбочку край дороги сів,
Сидить нещасний і тихенько плаче.
Так, плачучи, вже скоро і заснув.
І сниться йому сон: Даждьбог по небу
У західну прямує сторону.
Такий яскравий, золотий із себе.
Спинивсь біля Добряти та й пита:
«Чому ти плачеш, хлопчику маленький?»
Послухав його, добре розпитав
Про те, як захворіла його ненька.
А далі витяг кілька золотих
І каже: «Ось, візьми багатство, хлопче!»
«Яку я користь матиму від них.
Я ж просто врятувати маму хочу!»
«Ти вже їй дуже добре допоміг.
Все буде добре! Жеть жени печалі!
Бери, бери!..» - І хлопчику до ніг
Поклав монети та й подався далі.
Прокинувсь хлопчик – справді, на землі
Якісь яскраві круглячки лежали.
Доволі дивні, схожих, взагалі
І найбагатші в місті в них не мали.
Узяв він їх, додому поспішив.
А раптом , справді, мамі допоможе!
Уже і Либідь тиху перебрів,
Уже і Віти чути плюскіт може,
Аж раптом бачить кінних на шляху.
Чи не хозари? На своїх не схожі.
І, вдачу зайд тих знаючи лиху,
Рішив сховатись,й швидко, як лиш може,
Помчав від шля́ху до кущів, які
Стіною аж на пагорку стояли,
Геть ду́мки відганяючи гіркі
Аж поки й листя від очей сховало.
Лиш там, нарешті, подих перевів,
Став прислухатись: не женуться, наче.
Мацнув рукою і заціпенів:
Нема монет, десь вилетіли, значить,
Поки він, наче заєць, утікав.
Як тупіт на шляху затих поволі,
Пішов він по своїх слідах, шукав,
Чи не лежать де ті монети долі.
Але нічого так і не знайшов,
Лиш якісь квіти виросли незнані,
На сонце схожі. Кілька раз пройшов,
Все обдивився у траві старанно.
Тоді тих квітів в розпачі нарвав
Та і пішов додому чимскоріше.
Матусю зовсім немічну застав,
Здавалося, їй стало, навіть, гірше.
Не думаючи, наче добре знав,
Узяв ті квітки, став відвар варити.
А ним уже матусю лікував.
І диво – таки злікува́ли квіти.
Не знаю я, як звалась квітка та.
Лиш відцвіла коли й насіння да́ла,
Що схожі геть на нігтики кота,
То й нагідками з того і назвали.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
