
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.13
17:17
Передмова
Вітаю! Нещодавно я відкрив для себе нове хобі, в якому намагаюся поєднувати приємне з корисним, а саме написання есе психологічної тематики. Деякі стали підсумком багаторічних спостережень в ході роботи з пацієнтами, інші є інсайтами, що вини
Вітаю! Нещодавно я відкрив для себе нове хобі, в якому намагаюся поєднувати приємне з корисним, а саме написання есе психологічної тематики. Деякі стали підсумком багаторічних спостережень в ході роботи з пацієнтами, інші є інсайтами, що вини
2025.09.13
13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
2025.09.12
22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
2025.09.12
21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
2025.09.12
08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
2025.09.12
05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
2025.09.12
05:41
Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
2025.09.11
22:58
Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
2025.09.11
22:15
дива з вівса суха солома
різка токсин в гаю гриби
плуги чужі що страх узяти
якщо з воріт а вже заслаб
стіна товста панель основа
своя зігрій і на верстак
і квітку щоб на скотч узяти
one day однак
осот не квітка рак не риба
вона це фіш носій ік
2025.09.11
22:14
Спадають останні хвилини
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.
Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.
Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
2025.09.11
18:08
Перемога Ігоря Святославовича, князя Новгород-Сіверського над половцями біля річки Хирія в 1183 році
Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп
2025.09.11
17:51
Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!
Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!
Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
2025.09.11
17:08
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.
До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.
До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
2025.09.11
12:14
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
2025.09.11
07:57
Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про нагідки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про нагідки
В той час, коли поляни ще жили
Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
Вони і Київ на Горі звели
Й ще кілька міст. Після важкої праці
Молилися всім племенем богам
Та землю навколишню обробляли.
Торговий шлях повз Київ пролягав,
Тож невеликий зиск і з цього мали.
А то жили, як інші племена,
Селилися понад річок навколо,
Збиралася для князя данина,
Бо ж, уважай, під боком Дике поле
І треба було спокій берегти
Та напади хозарські відбивати.
Щорічно князь їм данину́ платив,
Що не завжди могло порятувати.
Вже на межі полянської землі
Стояло місто Вітечів над бродом,
Хоча , як у великому селі
Жило у місті у то́му народу.
Жила у ньому і сім’я одна,
Вірніше, мати із маленьким сином.
Добрята-хлопчик батька і не знав,
Той у бою з хозарами загинув.
Тож ріс малий із мамою один,
Хоч в ті часи таких було багато,
Бо ж де було подітися від війн
Зі степом. Та й своїх сусідів клятих –
Древлян потрібно було стерегтись.
Відтоді, як прийшов був рід полянський
І над Дніпром на го́рах поселивсь
(А землі то колись були древлянські)
Ота вражда й постала поміж них.
А ще ж і ро́си не дають спокою.
Тож батько не один в боях поліг,
Дітей своїх лишивши сиротою.
І жив Добрята, як усі кругом,
Ріс потихеньку помічник для мами,
Вона любила хлопчика свого,
А він відповідав їй тим же самим.
Але яко́сь в них трапилась біда:
Важка хвороба маму з ніг звалила.
Добрята її добре доглядав,
Настільки у малого стало сили.
Але матусі ліпше не стає,
Лежить на лавці й дуже важко диха
І лихоманка тіло її б’є.
А чим було зарадить тому лиху?
Побіг він до бабусі, про яку
Усі казали, що вона все віда.
Та ледь ішла, спиралась на клюку́
За хлопчиком, швидким для неї, слідом.
Дивилася на хвору довго та
Лиш головою раз по раз хитала.
Мабуть, хвороба бу́ла не проста.
Над хворою щось довго так шептала,
А потім вийшла з хлопчиком надвір,
Сказала: «Жаль та помогти не можу.
Такого не стрічала до сих пір
Тож сподівайся лиш на поміч божу.
Був би дорослим, в Київ би сходив
Та Велесу у ноги поклонився,
Можливо б він порятував з біди…
Але, то вже як хочеш. Сам дивися».
Та і пішла. Зостався він один.
Не довго думав, попросив сусідів,
Поки ходити в Київ буде він,
За матір’ю доглянути. Та й слідом
Подався по дорозі вздовж Дніпра
До Києва – полянської столиці.
Уже осіння надійшла пора,
В полях зібрали жи́та та пшени́ці.
Тож на дорозі густо від людей:
Хто на возах, а хто на сво́їх пле́чах
Везли, несли такого, що знайде
Скрізь покупця – той хліб, а тому глечик,
А іншому потреба у мечі…
В юрбі Добрята в Київ і дістався.
На возі в дядька трохи відпочив,
Який його підвезти здогадався.
Ще й розказав, як Велеса знайти
Над Ручаєм, що до Почайни плине.
Від Торжища там зовсім поряд йти,
Тож заблукати хлопець не повинен.
Він, справді, швидко капище уздрів.
Та старий волхв спинив його, одначе,
Дивився строго з-під кошлатих брів:
- Сьогодні Велес зайнятий. Не бачиш
Он скільки понаїхало гостей
І кожен прагне привітати бога,
Принести жертви добрі. Через те
Дарма тобі чекати допомоги.
І, хоч Добрята плакав і прохав,
Та волхв був непохитним: «Не до тебе!
Іди, бо доведеш і до гріха.
А я повинен ще творити треби!»
Пішов Добрята, голову схилив,
Нічого і не чує, і не бачить.
Десь на горбочку край дороги сів,
Сидить нещасний і тихенько плаче.
Так, плачучи, вже скоро і заснув.
І сниться йому сон: Даждьбог по небу
У західну прямує сторону.
Такий яскравий, золотий із себе.
Спинивсь біля Добряти та й пита:
«Чому ти плачеш, хлопчику маленький?»
Послухав його, добре розпитав
Про те, як захворіла його ненька.
А далі витяг кілька золотих
І каже: «Ось, візьми багатство, хлопче!»
«Яку я користь матиму від них.
Я ж просто врятувати маму хочу!»
«Ти вже їй дуже добре допоміг.
Все буде добре! Жеть жени печалі!
Бери, бери!..» - І хлопчику до ніг
Поклав монети та й подався далі.
Прокинувсь хлопчик – справді, на землі
Якісь яскраві круглячки лежали.
Доволі дивні, схожих, взагалі
І найбагатші в місті в них не мали.
Узяв він їх, додому поспішив.
А раптом , справді, мамі допоможе!
Уже і Либідь тиху перебрів,
Уже і Віти чути плюскіт може,
Аж раптом бачить кінних на шляху.
Чи не хозари? На своїх не схожі.
І, вдачу зайд тих знаючи лиху,
Рішив сховатись,й швидко, як лиш може,
Помчав від шля́ху до кущів, які
Стіною аж на пагорку стояли,
Геть ду́мки відганяючи гіркі
Аж поки й листя від очей сховало.
Лиш там, нарешті, подих перевів,
Став прислухатись: не женуться, наче.
Мацнув рукою і заціпенів:
Нема монет, десь вилетіли, значить,
Поки він, наче заєць, утікав.
Як тупіт на шляху затих поволі,
Пішов він по своїх слідах, шукав,
Чи не лежать де ті монети долі.
Але нічого так і не знайшов,
Лиш якісь квіти виросли незнані,
На сонце схожі. Кілька раз пройшов,
Все обдивився у траві старанно.
Тоді тих квітів в розпачі нарвав
Та і пішов додому чимскоріше.
Матусю зовсім немічну застав,
Здавалося, їй стало, навіть, гірше.
Не думаючи, наче добре знав,
Узяв ті квітки, став відвар варити.
А ним уже матусю лікував.
І диво – таки злікува́ли квіти.
Не знаю я, як звалась квітка та.
Лиш відцвіла коли й насіння да́ла,
Що схожі геть на нігтики кота,
То й нагідками з того і назвали.
Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
Вони і Київ на Горі звели
Й ще кілька міст. Після важкої праці
Молилися всім племенем богам
Та землю навколишню обробляли.
Торговий шлях повз Київ пролягав,
Тож невеликий зиск і з цього мали.
А то жили, як інші племена,
Селилися понад річок навколо,
Збиралася для князя данина,
Бо ж, уважай, під боком Дике поле
І треба було спокій берегти
Та напади хозарські відбивати.
Щорічно князь їм данину́ платив,
Що не завжди могло порятувати.
Вже на межі полянської землі
Стояло місто Вітечів над бродом,
Хоча , як у великому селі
Жило у місті у то́му народу.
Жила у ньому і сім’я одна,
Вірніше, мати із маленьким сином.
Добрята-хлопчик батька і не знав,
Той у бою з хозарами загинув.
Тож ріс малий із мамою один,
Хоч в ті часи таких було багато,
Бо ж де було подітися від війн
Зі степом. Та й своїх сусідів клятих –
Древлян потрібно було стерегтись.
Відтоді, як прийшов був рід полянський
І над Дніпром на го́рах поселивсь
(А землі то колись були древлянські)
Ота вражда й постала поміж них.
А ще ж і ро́си не дають спокою.
Тож батько не один в боях поліг,
Дітей своїх лишивши сиротою.
І жив Добрята, як усі кругом,
Ріс потихеньку помічник для мами,
Вона любила хлопчика свого,
А він відповідав їй тим же самим.
Але яко́сь в них трапилась біда:
Важка хвороба маму з ніг звалила.
Добрята її добре доглядав,
Настільки у малого стало сили.
Але матусі ліпше не стає,
Лежить на лавці й дуже важко диха
І лихоманка тіло її б’є.
А чим було зарадить тому лиху?
Побіг він до бабусі, про яку
Усі казали, що вона все віда.
Та ледь ішла, спиралась на клюку́
За хлопчиком, швидким для неї, слідом.
Дивилася на хвору довго та
Лиш головою раз по раз хитала.
Мабуть, хвороба бу́ла не проста.
Над хворою щось довго так шептала,
А потім вийшла з хлопчиком надвір,
Сказала: «Жаль та помогти не можу.
Такого не стрічала до сих пір
Тож сподівайся лиш на поміч божу.
Був би дорослим, в Київ би сходив
Та Велесу у ноги поклонився,
Можливо б він порятував з біди…
Але, то вже як хочеш. Сам дивися».
Та і пішла. Зостався він один.
Не довго думав, попросив сусідів,
Поки ходити в Київ буде він,
За матір’ю доглянути. Та й слідом
Подався по дорозі вздовж Дніпра
До Києва – полянської столиці.
Уже осіння надійшла пора,
В полях зібрали жи́та та пшени́ці.
Тож на дорозі густо від людей:
Хто на возах, а хто на сво́їх пле́чах
Везли, несли такого, що знайде
Скрізь покупця – той хліб, а тому глечик,
А іншому потреба у мечі…
В юрбі Добрята в Київ і дістався.
На возі в дядька трохи відпочив,
Який його підвезти здогадався.
Ще й розказав, як Велеса знайти
Над Ручаєм, що до Почайни плине.
Від Торжища там зовсім поряд йти,
Тож заблукати хлопець не повинен.
Він, справді, швидко капище уздрів.
Та старий волхв спинив його, одначе,
Дивився строго з-під кошлатих брів:
- Сьогодні Велес зайнятий. Не бачиш
Он скільки понаїхало гостей
І кожен прагне привітати бога,
Принести жертви добрі. Через те
Дарма тобі чекати допомоги.
І, хоч Добрята плакав і прохав,
Та волхв був непохитним: «Не до тебе!
Іди, бо доведеш і до гріха.
А я повинен ще творити треби!»
Пішов Добрята, голову схилив,
Нічого і не чує, і не бачить.
Десь на горбочку край дороги сів,
Сидить нещасний і тихенько плаче.
Так, плачучи, вже скоро і заснув.
І сниться йому сон: Даждьбог по небу
У західну прямує сторону.
Такий яскравий, золотий із себе.
Спинивсь біля Добряти та й пита:
«Чому ти плачеш, хлопчику маленький?»
Послухав його, добре розпитав
Про те, як захворіла його ненька.
А далі витяг кілька золотих
І каже: «Ось, візьми багатство, хлопче!»
«Яку я користь матиму від них.
Я ж просто врятувати маму хочу!»
«Ти вже їй дуже добре допоміг.
Все буде добре! Жеть жени печалі!
Бери, бери!..» - І хлопчику до ніг
Поклав монети та й подався далі.
Прокинувсь хлопчик – справді, на землі
Якісь яскраві круглячки лежали.
Доволі дивні, схожих, взагалі
І найбагатші в місті в них не мали.
Узяв він їх, додому поспішив.
А раптом , справді, мамі допоможе!
Уже і Либідь тиху перебрів,
Уже і Віти чути плюскіт може,
Аж раптом бачить кінних на шляху.
Чи не хозари? На своїх не схожі.
І, вдачу зайд тих знаючи лиху,
Рішив сховатись,й швидко, як лиш може,
Помчав від шля́ху до кущів, які
Стіною аж на пагорку стояли,
Геть ду́мки відганяючи гіркі
Аж поки й листя від очей сховало.
Лиш там, нарешті, подих перевів,
Став прислухатись: не женуться, наче.
Мацнув рукою і заціпенів:
Нема монет, десь вилетіли, значить,
Поки він, наче заєць, утікав.
Як тупіт на шляху затих поволі,
Пішов він по своїх слідах, шукав,
Чи не лежать де ті монети долі.
Але нічого так і не знайшов,
Лиш якісь квіти виросли незнані,
На сонце схожі. Кілька раз пройшов,
Все обдивився у траві старанно.
Тоді тих квітів в розпачі нарвав
Та і пішов додому чимскоріше.
Матусю зовсім немічну застав,
Здавалося, їй стало, навіть, гірше.
Не думаючи, наче добре знав,
Узяв ті квітки, став відвар варити.
А ним уже матусю лікував.
І диво – таки злікува́ли квіти.
Не знаю я, як звалась квітка та.
Лиш відцвіла коли й насіння да́ла,
Що схожі геть на нігтики кота,
То й нагідками з того і назвали.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію