
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про нагідки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про нагідки
В той час, коли поляни ще жили
Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
Вони і Київ на Горі звели
Й ще кілька міст. Після важкої праці
Молилися всім племенем богам
Та землю навколишню обробляли.
Торговий шлях повз Київ пролягав,
Тож невеликий зиск і з цього мали.
А то жили, як інші племена,
Селилися понад річок навколо,
Збиралася для князя данина,
Бо ж, уважай, під боком Дике поле
І треба було спокій берегти
Та напади хозарські відбивати.
Щорічно князь їм данину́ платив,
Що не завжди могло порятувати.
Вже на межі полянської землі
Стояло місто Вітечів над бродом,
Хоча , як у великому селі
Жило у місті у то́му народу.
Жила у ньому і сім’я одна,
Вірніше, мати із маленьким сином.
Добрята-хлопчик батька і не знав,
Той у бою з хозарами загинув.
Тож ріс малий із мамою один,
Хоч в ті часи таких було багато,
Бо ж де було подітися від війн
Зі степом. Та й своїх сусідів клятих –
Древлян потрібно було стерегтись.
Відтоді, як прийшов був рід полянський
І над Дніпром на го́рах поселивсь
(А землі то колись були древлянські)
Ота вражда й постала поміж них.
А ще ж і ро́си не дають спокою.
Тож батько не один в боях поліг,
Дітей своїх лишивши сиротою.
І жив Добрята, як усі кругом,
Ріс потихеньку помічник для мами,
Вона любила хлопчика свого,
А він відповідав їй тим же самим.
Але яко́сь в них трапилась біда:
Важка хвороба маму з ніг звалила.
Добрята її добре доглядав,
Настільки у малого стало сили.
Але матусі ліпше не стає,
Лежить на лавці й дуже важко диха
І лихоманка тіло її б’є.
А чим було зарадить тому лиху?
Побіг він до бабусі, про яку
Усі казали, що вона все віда.
Та ледь ішла, спиралась на клюку́
За хлопчиком, швидким для неї, слідом.
Дивилася на хвору довго та
Лиш головою раз по раз хитала.
Мабуть, хвороба бу́ла не проста.
Над хворою щось довго так шептала,
А потім вийшла з хлопчиком надвір,
Сказала: «Жаль та помогти не можу.
Такого не стрічала до сих пір
Тож сподівайся лиш на поміч божу.
Був би дорослим, в Київ би сходив
Та Велесу у ноги поклонився,
Можливо б він порятував з біди…
Але, то вже як хочеш. Сам дивися».
Та і пішла. Зостався він один.
Не довго думав, попросив сусідів,
Поки ходити в Київ буде він,
За матір’ю доглянути. Та й слідом
Подався по дорозі вздовж Дніпра
До Києва – полянської столиці.
Уже осіння надійшла пора,
В полях зібрали жи́та та пшени́ці.
Тож на дорозі густо від людей:
Хто на возах, а хто на сво́їх пле́чах
Везли, несли такого, що знайде
Скрізь покупця – той хліб, а тому глечик,
А іншому потреба у мечі…
В юрбі Добрята в Київ і дістався.
На возі в дядька трохи відпочив,
Який його підвезти здогадався.
Ще й розказав, як Велеса знайти
Над Ручаєм, що до Почайни плине.
Від Торжища там зовсім поряд йти,
Тож заблукати хлопець не повинен.
Він, справді, швидко капище уздрів.
Та старий волхв спинив його, одначе,
Дивився строго з-під кошлатих брів:
- Сьогодні Велес зайнятий. Не бачиш
Он скільки понаїхало гостей
І кожен прагне привітати бога,
Принести жертви добрі. Через те
Дарма тобі чекати допомоги.
І, хоч Добрята плакав і прохав,
Та волхв був непохитним: «Не до тебе!
Іди, бо доведеш і до гріха.
А я повинен ще творити треби!»
Пішов Добрята, голову схилив,
Нічого і не чує, і не бачить.
Десь на горбочку край дороги сів,
Сидить нещасний і тихенько плаче.
Так, плачучи, вже скоро і заснув.
І сниться йому сон: Даждьбог по небу
У західну прямує сторону.
Такий яскравий, золотий із себе.
Спинивсь біля Добряти та й пита:
«Чому ти плачеш, хлопчику маленький?»
Послухав його, добре розпитав
Про те, як захворіла його ненька.
А далі витяг кілька золотих
І каже: «Ось, візьми багатство, хлопче!»
«Яку я користь матиму від них.
Я ж просто врятувати маму хочу!»
«Ти вже їй дуже добре допоміг.
Все буде добре! Жеть жени печалі!
Бери, бери!..» - І хлопчику до ніг
Поклав монети та й подався далі.
Прокинувсь хлопчик – справді, на землі
Якісь яскраві круглячки лежали.
Доволі дивні, схожих, взагалі
І найбагатші в місті в них не мали.
Узяв він їх, додому поспішив.
А раптом , справді, мамі допоможе!
Уже і Либідь тиху перебрів,
Уже і Віти чути плюскіт може,
Аж раптом бачить кінних на шляху.
Чи не хозари? На своїх не схожі.
І, вдачу зайд тих знаючи лиху,
Рішив сховатись,й швидко, як лиш може,
Помчав від шля́ху до кущів, які
Стіною аж на пагорку стояли,
Геть ду́мки відганяючи гіркі
Аж поки й листя від очей сховало.
Лиш там, нарешті, подих перевів,
Став прислухатись: не женуться, наче.
Мацнув рукою і заціпенів:
Нема монет, десь вилетіли, значить,
Поки він, наче заєць, утікав.
Як тупіт на шляху затих поволі,
Пішов він по своїх слідах, шукав,
Чи не лежать де ті монети долі.
Але нічого так і не знайшов,
Лиш якісь квіти виросли незнані,
На сонце схожі. Кілька раз пройшов,
Все обдивився у траві старанно.
Тоді тих квітів в розпачі нарвав
Та і пішов додому чимскоріше.
Матусю зовсім немічну застав,
Здавалося, їй стало, навіть, гірше.
Не думаючи, наче добре знав,
Узяв ті квітки, став відвар варити.
А ним уже матусю лікував.
І диво – таки злікува́ли квіти.
Не знаю я, як звалась квітка та.
Лиш відцвіла коли й насіння да́ла,
Що схожі геть на нігтики кота,
То й нагідками з того і назвали.
Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
Вони і Київ на Горі звели
Й ще кілька міст. Після важкої праці
Молилися всім племенем богам
Та землю навколишню обробляли.
Торговий шлях повз Київ пролягав,
Тож невеликий зиск і з цього мали.
А то жили, як інші племена,
Селилися понад річок навколо,
Збиралася для князя данина,
Бо ж, уважай, під боком Дике поле
І треба було спокій берегти
Та напади хозарські відбивати.
Щорічно князь їм данину́ платив,
Що не завжди могло порятувати.
Вже на межі полянської землі
Стояло місто Вітечів над бродом,
Хоча , як у великому селі
Жило у місті у то́му народу.
Жила у ньому і сім’я одна,
Вірніше, мати із маленьким сином.
Добрята-хлопчик батька і не знав,
Той у бою з хозарами загинув.
Тож ріс малий із мамою один,
Хоч в ті часи таких було багато,
Бо ж де було подітися від війн
Зі степом. Та й своїх сусідів клятих –
Древлян потрібно було стерегтись.
Відтоді, як прийшов був рід полянський
І над Дніпром на го́рах поселивсь
(А землі то колись були древлянські)
Ота вражда й постала поміж них.
А ще ж і ро́си не дають спокою.
Тож батько не один в боях поліг,
Дітей своїх лишивши сиротою.
І жив Добрята, як усі кругом,
Ріс потихеньку помічник для мами,
Вона любила хлопчика свого,
А він відповідав їй тим же самим.
Але яко́сь в них трапилась біда:
Важка хвороба маму з ніг звалила.
Добрята її добре доглядав,
Настільки у малого стало сили.
Але матусі ліпше не стає,
Лежить на лавці й дуже важко диха
І лихоманка тіло її б’є.
А чим було зарадить тому лиху?
Побіг він до бабусі, про яку
Усі казали, що вона все віда.
Та ледь ішла, спиралась на клюку́
За хлопчиком, швидким для неї, слідом.
Дивилася на хвору довго та
Лиш головою раз по раз хитала.
Мабуть, хвороба бу́ла не проста.
Над хворою щось довго так шептала,
А потім вийшла з хлопчиком надвір,
Сказала: «Жаль та помогти не можу.
Такого не стрічала до сих пір
Тож сподівайся лиш на поміч божу.
Був би дорослим, в Київ би сходив
Та Велесу у ноги поклонився,
Можливо б він порятував з біди…
Але, то вже як хочеш. Сам дивися».
Та і пішла. Зостався він один.
Не довго думав, попросив сусідів,
Поки ходити в Київ буде він,
За матір’ю доглянути. Та й слідом
Подався по дорозі вздовж Дніпра
До Києва – полянської столиці.
Уже осіння надійшла пора,
В полях зібрали жи́та та пшени́ці.
Тож на дорозі густо від людей:
Хто на возах, а хто на сво́їх пле́чах
Везли, несли такого, що знайде
Скрізь покупця – той хліб, а тому глечик,
А іншому потреба у мечі…
В юрбі Добрята в Київ і дістався.
На возі в дядька трохи відпочив,
Який його підвезти здогадався.
Ще й розказав, як Велеса знайти
Над Ручаєм, що до Почайни плине.
Від Торжища там зовсім поряд йти,
Тож заблукати хлопець не повинен.
Він, справді, швидко капище уздрів.
Та старий волхв спинив його, одначе,
Дивився строго з-під кошлатих брів:
- Сьогодні Велес зайнятий. Не бачиш
Он скільки понаїхало гостей
І кожен прагне привітати бога,
Принести жертви добрі. Через те
Дарма тобі чекати допомоги.
І, хоч Добрята плакав і прохав,
Та волхв був непохитним: «Не до тебе!
Іди, бо доведеш і до гріха.
А я повинен ще творити треби!»
Пішов Добрята, голову схилив,
Нічого і не чує, і не бачить.
Десь на горбочку край дороги сів,
Сидить нещасний і тихенько плаче.
Так, плачучи, вже скоро і заснув.
І сниться йому сон: Даждьбог по небу
У західну прямує сторону.
Такий яскравий, золотий із себе.
Спинивсь біля Добряти та й пита:
«Чому ти плачеш, хлопчику маленький?»
Послухав його, добре розпитав
Про те, як захворіла його ненька.
А далі витяг кілька золотих
І каже: «Ось, візьми багатство, хлопче!»
«Яку я користь матиму від них.
Я ж просто врятувати маму хочу!»
«Ти вже їй дуже добре допоміг.
Все буде добре! Жеть жени печалі!
Бери, бери!..» - І хлопчику до ніг
Поклав монети та й подався далі.
Прокинувсь хлопчик – справді, на землі
Якісь яскраві круглячки лежали.
Доволі дивні, схожих, взагалі
І найбагатші в місті в них не мали.
Узяв він їх, додому поспішив.
А раптом , справді, мамі допоможе!
Уже і Либідь тиху перебрів,
Уже і Віти чути плюскіт може,
Аж раптом бачить кінних на шляху.
Чи не хозари? На своїх не схожі.
І, вдачу зайд тих знаючи лиху,
Рішив сховатись,й швидко, як лиш може,
Помчав від шля́ху до кущів, які
Стіною аж на пагорку стояли,
Геть ду́мки відганяючи гіркі
Аж поки й листя від очей сховало.
Лиш там, нарешті, подих перевів,
Став прислухатись: не женуться, наче.
Мацнув рукою і заціпенів:
Нема монет, десь вилетіли, значить,
Поки він, наче заєць, утікав.
Як тупіт на шляху затих поволі,
Пішов він по своїх слідах, шукав,
Чи не лежать де ті монети долі.
Але нічого так і не знайшов,
Лиш якісь квіти виросли незнані,
На сонце схожі. Кілька раз пройшов,
Все обдивився у траві старанно.
Тоді тих квітів в розпачі нарвав
Та і пішов додому чимскоріше.
Матусю зовсім немічну застав,
Здавалося, їй стало, навіть, гірше.
Не думаючи, наче добре знав,
Узяв ті квітки, став відвар варити.
А ним уже матусю лікував.
І диво – таки злікува́ли квіти.
Не знаю я, як звалась квітка та.
Лиш відцвіла коли й насіння да́ла,
Що схожі геть на нігтики кота,
То й нагідками з того і назвали.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію