У Миргороді сотник один жив.
Козакував ще молодим на Січі,
Ходив супроти турка морем двічі,
Там славу за геройство заслужив
І прізвисько від козаків – Нетреба.
Бо у бою назад не озиравсь,
Шаблюкою із ворогом рубавсь,
Мов креслив смертне коло навкруг себе.
Ворожим трупом землю устеляв.
Як хто ж спішив йому на допомогу,
То лиш одне коротке чув від нього:
«Не треба!» Отож саме звідтіля
Й взялося в нього прізвище козаче.
Можливо, досі б він козакував,
Але на волость якось простував
Й в селі одному дівчину побачив.
І покохав. Та так, що не було
У нього сил хоч день без неї жити,
Аби в зелені очі не глядіти.
Весілля справив на усе село.
Та й залишився і служити став,
До сотника, нарешті, дослужився,
У Миргороді хатою розжився,
При ній і господарство гарне мав.
Кохана жінка, дім – чого іще?
Ну, звісно, ще хотів би мати сина.
Та народила лиш діво́к дружина.
Він їх любив, але…на серці щем
Від того, що це дочки, а не син,
Якого б він учив козакувати,
Учив би шаблю у руках тримати.
Міг батькові наслідувати він
І прізвище козацьке зберегти,
Що батькові далося не за очі.
О, як він дуже собі сина хоче!
Та як же мрії тої досягти?
Вже й по ворожках з жінкою ходив,
Настої різні трав’яні приймали,
І Господа вже по церквах благали
І слухались заїжджих лікарів.
Але нічого не допомогло:
Не може жінка сина народити.
А вже ж і скроні почали сивіти,
Йому ж за сорок, уважай, було.
Та якось їхав він селом одним
І завернув до двору, де криничка,
Самому щоб напитися водички
Та і коневі дати. Перед ним
Стояла лавка і на ній бабуся
Сиділа, поглядала з-під руки,
Бо ж сонечко у очі б’є-таки.
«Добридень, бабцю. Я води нап’юся?!»
«Та пий, чого там. Тож на те й вода!..»
Попив козак, коневі дав попити.
Сидить бабуся та й питає звідти,
Що той, мовляв, так сумно вигляда.
Хотів віджартуватись, а, проте,
Подумав: а чого йому втрачати?
Сказав бабусі: «Хочу сина мати
Та згоди Бог все не дає на те».
Бабуся мовить: «Синку, підійди,
Бо я здалеку так погано бачу…
Та руку дай мені свою козачу».
І довго щось на неї так глядить,
А далі мовить: «Буде в тебе син,
Але, на радість чи біду – не знаю,
Бо ти від нього берегтися маєш,
Інакше смерть прине́сти може він.
Як тільки ти до нього доторкнеш,
Ото одразу й смерть твоя наступить.
Ще хочеш сина?» Посміхнувся скупо
Й крізь зуби врешті вимовив: «Авжеж!»
Бабуся йому тра́ви принесла,
Сказала, як їх треба заварити…
І жінка змогла, й правда, народити
Йому синочка. Хоч сумна була.
І він сумний, бо ж не візьме на руки,
Не зможе пригорнути до грудей.
Ростиме син поміж чужих людей,
Яка для батька неймовірна мука.
Поки чекали сина, то вони
Домовилася, що вона із дітьми
До Києва поки поїде жити,
Бо ж він, хоча дожив до сивини
Та помирати поки що не хоче.
Отож, нехай подалі од гріха.
Можливо, доля зглянеться лиха
І сину він колись погляне в очі,
За плечі його міцно обійме
І до грудей по-батьківськи притисне.
Усе то лише мрії були, звісно…
Життя кудись котилося саме,
А він на службі душу і відводив,
Бо вдома, звісно, хто його чека.
Ходити від кутка і до кутка,
Таким вспокоїть душу було годі.
Десь там далеко жінка його з дітьми,
Десь там синок без нього вироста.
Воно, здавалось: що дорога та?
Та не здолаєш її, навіть, кіньми.
А час ішов, а час летів невпинно.
Вже в сотника і сива борода,
Вже з-під руки на світ він погляда,
Уже без нього десь ведуться війни…
Аж тут гонець із Києва примчав,
Повіддя кинув та ступив до хати.
Козаче серце вміло віщувати,
Він щось погане з ночі відчував.
Тож з ніг не збила новина його
Про те, що син в бою отримав рану
І що тепер лежить зовсім поганий,
Хоч біля ліжка лікарі кругом,
Але нічого вдіяти не можуть.
Вже смерть десь ходить, в вікна загляда,
Невтішна мати день і ніч рида.
І що там як, то все у волі Божій.
Можливо, уже досі і помер…
Тих слів останніх вже не слухав батько.
Саме життя, не те що якісь статки,
Для нього вже не важили тепер.
Він скочив на коня й помчав у Київ.
Загнав одного, на другого сів,
Розхристаний до хати залетів,
Упав на груди, обійняв за шию.
Упали сльози з батькових очей
На ті криваві незаживні рани,
Що лікували лікарі старанно,
З яких іще кривавиця тече.
І сталось диво – рани затяглись
І син, нарешті, зміг прийти до тями.
Прошепотів лише губами: «Мамо!
Хто це?» А та йому: «Дивись,
Бо це твій тато!» Посміхнувся син.
І то останнє, що козак побачив,
Не витримало серденько козаче,
Помер на грудях у синочка він.
Помер козак, а на його могилі
Зросла ця квітка - справжнє диво з див,
Що вилікує і без лікарів,
Яка в народі зветься дев’ясилом.

Бо, кажуть, має цілих дев’ять сил
Від дев’ятьох хвороб нам допоможе.
Яка рослина позмагатись може
Із нею, хоч і стільки їх навкіл?