Тривожна звістка: «Половці ідуть!»
Вже скоро й до Чернігова дісталась.
Дружина Мономахова збиралась
На поміч брату у нелегку путь.
Дружинникам дано́ часу́ до ранку,
Щоб зготуватись добре у похід.
З ріднею попрощатися, як слід
Й чекати вранці князя біля ганку.
Іван – дружинник княжий, молодий,
Ще ледь пушок пробився над губою,
Швиденько зготувавши речі сво́ї,
Побіг мерщій до ве́рби, при якій
З коханою своєю зустрічався
Щовечора, як випаде лиш час.
Сватів збирався засилать якраз,
Аж князь неждано у похід зібрався.
Прибіг, Оксана вже його чека,
Стоїть, а сльози котяться гарячі.
Хто ж витримає, як кохана плаче?
Обняв. Затріпотіла у руках:
«Куди ж ти, Ладо? Як же я без тебе?»
«Все буде добре. Тільки ти не плач.
Така вона – князівська служба, бач:
Як князь іде, то й нам, звичайно, треба!
Але не плач, я скоро повернусь.
Чи ж половців нам вперше в полі бити?
Іще не встигне розпочатись літо
І я отут стоятиму, клянусь!»
«Якби ж то так?! Та ж, Ладо – то війна.
На ратнім полі спробуй вберегтися?!»
«А ти за мене, Ладонько, молися
Й мене не візьме шабля ні одна.
Щовечора запалюй на вікні
Для мене свічку, щоб далеко видно
І я на вогник той вернуся, рідна,
В якій би не знаходивсь стороні!»
Під ранок аж розсталися вони.
Він поспішив до князя. Час рушати.
Оксана повернулася до хати,
Чекати свого милого з війни.
Минає час. Вістей поки нема.
Щодень вона виходить на дорогу,
Чекає, доки і не стерпнуть ноги,
А на ніч свічку на вікні трима.
Горить червоний вогник цілу ніч.
Вона то спить, то, часом лиш дрімає,
Кидається спросоння: ще немає?
Та вибіга, як чує чиюсь річ.
Уже і літо, врешті, надійшло,
А з ним і вісті, краще б їх не знати,
Що половцям вдалось князів здолати
Й на Стугні усе військо полягло.
Не вірила. Все плаче та гука,
І ходить кожен день на шлях стрічати.
І свічка та продовжує палати,
Щоб Ладо уночі не заблукав.
Нарешті князь у місто повернув,
Дружинників з ним зовсім небагато.
Пішла до них, хотіла розпитати -
Де ж її Ладо? Чом її забув?
Крізь сльози майже і не чула слів,
Як вийшли всі вони у чисте поле,
Як половці металися навколо,
Від їх кибиток виднокіл ряснів.
Як князі́ військом Стугну перейшли
І хмари стріл зіткнулися в двобої.
Як половці ударили юрбою,
Дружину Святополкову змели.
А потім за чернігівців взялися,
Їх потіснили, потім Ростислав,
Що в центрі війська їхнього стояв,
Подавсь назад та й в Стугні утопився.
Тож мало хто за Стугну перебравсь.
Вони в Чернігів з князем подалися.
«А як Іван?» В один голос кляли́ся:
«Ніхто не бачив, дівчино, із нас
Його убитим. Може де в полоні?
А може де поранений лежить?
Оклигає та й скоро прибіжить.
Тож слізоньки утри свої солоні!»
Утішилася дівчина хоч тим.
Чекає далі, на дорогу ходить,
Для себе заспокоєння знаходить,
Що він живий, що усе добре з ним.
А час іде, дівочий вік мина,
Однолітки давно уже заміжні.
Її постійно умовляють рідні:
Знайди другого, що ж ти все одна.
І не один сватів вже засилав,
Всім відмовляла: «Він живий!Я знаю!
Я Ладо свого милого чекаю!»
І вогник на вікні всю ніч палав.
Отак сама і вік свій дожила,
Зістарілася, в самоті й померла.
Можливо б, з часом, пам’ять людська стерла
Про неї спогад. Але зберегла
Через той вогник на вікні її ,
Що милому освітлював дорогу,
Яскрава квітка виросла із нього.
І досі в когось на вікні стоїть
І цвіт її нагадує про вічне
Кохання. Вогник або бальзамін -
От звідти саме і з’явився він
І став з тих пір для нас доволі звичним.