Натовп стає все щільніше, щільніше,
Не повернутися, ні закричать.
Поряд, мабуть, уже хтось і не дише,
Тільки здається, що кості тріщать.
Але народу іще прибуває,
Кожен безпомічно вихід шука.
В розпачі перші туди позирають,
Звідки вливається лю́дська ріка.
Натовп тече, береги – то машини,
А поміж ними шаліючий вир.
Правду говорять в народі: як жив він,
Так і пішов із життя, наче звір.
Той же шаліючий збуджений натовп,
Зовсім сп’янілий від диких ідей.
Вічне в безглуздій трагічності свято,
Що перемелює душі людей.
Всюди розчавлені натовпом люди,
Що іменуються гордо народ.
І ошалілі від крові Іуди,
Що його правлять на ешафот.
Ті, що живі, вже позаздрили мертвим,
Бо їхнім мукам вже край наступив.
Він же, як завше, потре́бує жертви,
Наче живим мало крові попив.
Скільки з собою забрав наостанок,
Цього ніхто тоді не рахував,
Але для тисяч сонячний ранок
Дев’ятого березня і не настав.