В’юнка рослина в’ється на паркан.
Великі квітки в очі заглядають.
«Стривай, а як її в нас називають?»-
Майнула думка в голові прудка.
Згадав, на серці, навіть, легкий щем,
У нас такі ж в садочку виростали
І мама, пам’ятаю, називала
Їх крученим, здається, паничем.
Я дивувався назві чудернацькій
Та все гадав: звідкіль вона така.
«Кручена» - зрозуміло, бо в’юнка,
А от панич? Аж років у дванадцять
Почув легенду і тепер її
Вам також хочу я переповісти.
Отож зручніше можете присісти
Аби послухать спогади мої.
Було то, кажуть, за багато літ,
Коли пани ще справжнії водились,
Коли за жінку на дуелі бились
І був, здається, зовсім інший світ.
А, може, й ні?! Колись, як і тепер
Були й хороші, і погані люди,
Згадаємо, хоча би, і Іуду,
Це ж через нього був Христос помер.
Та моя мова дещо не про те.
В однім краю стояв маєток панський
(Бач, починаю, наче справжню казку),
Тепер там, певно, лиш трава росте.
А в тім маєтку пан поважний жив
І був у нього, кажуть, син єдиний.
Росло собі – дитина, як дитина.
Але ж один. І пан його любив.
З дитинства панькав,
вдовольняв всі примхи,
Отож «не можна» той панич не знав.
Бо що хотів – то те одразу й мав.
Це, власне, й привело його до лиха.
Як він підріс, став гарний парубчак.
А справді гарний – ставний і високий,
Такий чорнявий і блакитноокий
Та ще й до того ласий до дівчат.
Бува, спідницю жодну не мине
Та й успіх мав серед дівчат чималий.
Ну, як же – панича причарувала.
Сама вже потім потайки кляне
Нещасну долю покритки. Та да́рма,
Панич на іншу око вже поклав,
Вже іншу в гай надвечір закликав,
Щоб потім з нею поступить так само.
Щось в ньому, мабуть, крім краси було,
Бо ж знали всі дівчат нещасних долю,
А йшли все рівно, мов втрачали волю
Із паничем надвечір за село.
А він був гордий з власних перемог.
Казав, що жодна перед ним не встоїть,
Мовляв, на світі і нема такої,
Щоб не пішла з ним разом, бачить Бог.
Жила в селі тому одна вдова,
Дочка вродлива в неї підростала.
А мати, кажуть люди, відьмувала,
Бо, заговірні знаючи слова,
Частенько ляк дитячий виливала,
Варила зілля людям від недуг.
В селі у неї не було подруг,
Сама з дочкою разом проживала.
І ось панич дитину її вздрів,
Коли зійшлися всі на вечорниці,
Запала в душу йому білолиця,
Не відведе очей від чорних брів.
Котом пухнатим навкруг неї ходить
Усе їй компліменти роздає,
З кишень цукерки гарні дістає.
Вона ж очей угору не підводить,
Бо знає: гляне раз і пропаде,
В його очах отих бездонних втоне,
Думки недобрі пріч від себе гоне,
Хоча сама від нього не іде,
Мов щось трима її побіля нього.
І страх, й цікавість душу розбира,
Хоч розуміє – це для нього гра,
Покине враз, лише доб’ється сво́го.
А він шепоче: «Вийди, вийди в гай,
Як місяць зійде солов’я вітати.
Чого тобі сидіти в темній хаті?
Всю ніч чекати буду, так і знай».
Поки словами не обплутав душу
Облесник той, зірвалася вона,
Пополотніла, біла, як стіна:
«Пробачте, пане, йти додому мушу!»
Й бігцем від нього, щоб не наздогнав.
Прибігла. Мати дивиться й питає:
«Чого на то́бі та й лиця немає?
Хто тебе, доню, так перелякав?»
А та зітхає: «Та собаки, мамо!»
Не признається матері своїй.
А, власне, що б могла сказати їй,
Мовляв, панич облещував словами.
На другий вечір вечорниці знов.
Не встигла вийти, як панич до неї
І знов такі їй компліменти клеїть
І про красу, і серце, і любов.
І знов її до гаю закликає.
Вона уже аж тануть почала.
Іще би трохи, мабуть, і пішла.
Отож рятунок втечею шукає.
Панич за нею, та не наздогнав.
Вона скоренько в хату забігає.
«Що сталось, доню?»- матінка питає,-
Чи знову пес якийсь перелякав?»
Мовчить дівчина. Сльози раз по раз,
А мати все одразу зрозуміла.
«Йди спати, доню»,- тихо їй веліла,-
Не переймайся. Все буде гаразд.»
Та й заходилась зілля готувать.
Як тільки місяць виглянув з-за плоту,
Все щось мішала, шепотіла доти,
Поки уже і сонечку вставать.
А потім зіллям тина облила,
Якісь закляття слідом шепотіла,
В якоїсь сили помочі просила,
Щоб та дитину їй оберегла.
Надвечір каже: «Доню, не ходи
Сьогодні ні на які вечорниці.
Візьми-но, виший новую спідницю,
Лежить пошита ще із середи».
Сидить дівчина, вишиває цвіт,
Панич її весь вечір виглядає.
Ну, а її немає і немає.
То він й подався до її воріт.
В світлиці, бачить, блимає свіча,
Але кущі віконце закривають.
Тож він на тина ногу закидає,
Щоб у віконце викликать дівча.
Та й чує, наче хтось його вхопив,
Якаясь сила в’яже йому тіло,
А руки й ноги мов заціпеніли.
Хотів кричати - та немає слів.
А тіло сохне, тина обпліта.
В’юниться вгору стебельцем тоненьким
І розквітають квіточки гарненькі.
Аж ось уже небавом і світа.
Виходить вранці дівчина із хати
І раптом бачить дивовижний цвіт,
Що в’ється тонко, крутиться на пліт.,
Немов у вікна хоче заглядати.
Руками навіть сплеснула вона
І здивування в голосі майнуло:
«Звідкіль взялася? Вчора ще й не було!
Поглянь-но, мамо, що за дивина?»
Матуся знає та вдає, однак,
Що вперше чує: «Справді диво, доню.»
Зірвала ніжну квітку у долоні
Та обдивилася і так, і так
«Ти глянь, як в’ється кручений панич!»-
Мов ненароком з язика злетіло
Та так до тої квітки й прикипіло.
Пройшло відтоді декілька сторіч,
А квітка та все в’ється на паркани,
Немовби хоче глянути в вікно.
Історія б забулася давно,
А от легенда квіткою не в’яне.