Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про крученого панича
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про крученого панича
В’юнка рослина в’ється на паркан.
Великі квітки в очі заглядають.
«Стривай, а як її в нас називають?»-
Майнула думка в голові прудка.
Згадав, на серці, навіть, легкий щем,
У нас такі ж в садочку виростали
І мама, пам’ятаю, називала
Їх крученим, здається, паничем.
Я дивувався назві чудернацькій
Та все гадав: звідкіль вона така.
«Кручена» - зрозуміло, бо в’юнка,
А от панич? Аж років у дванадцять
Почув легенду і тепер її
Вам також хочу я переповісти.
Отож зручніше можете присісти
Аби послухать спогади мої.
Було то, кажуть, за багато літ,
Коли пани ще справжнії водились,
Коли за жінку на дуелі бились
І був, здається, зовсім інший світ.
А, може, й ні?! Колись, як і тепер
Були й хороші, і погані люди,
Згадаємо, хоча би, і Іуду,
Це ж через нього був Христос помер.
Та моя мова дещо не про те.
В однім краю стояв маєток панський
(Бач, починаю, наче справжню казку),
Тепер там, певно, лиш трава росте.
А в тім маєтку пан поважний жив
І був у нього, кажуть, син єдиний.
Росло собі – дитина, як дитина.
Але ж один. І пан його любив.
З дитинства панькав,
вдовольняв всі примхи,
Отож «не можна» той панич не знав.
Бо що хотів – то те одразу й мав.
Це, власне, й привело його до лиха.
Як він підріс, став гарний парубчак.
А справді гарний – ставний і високий,
Такий чорнявий і блакитноокий
Та ще й до того ласий до дівчат.
Бува, спідницю жодну не мине
Та й успіх мав серед дівчат чималий.
Ну, як же – панича причарувала.
Сама вже потім потайки кляне
Нещасну долю покритки. Та да́рма,
Панич на іншу око вже поклав,
Вже іншу в гай надвечір закликав,
Щоб потім з нею поступить так само.
Щось в ньому, мабуть, крім краси було,
Бо ж знали всі дівчат нещасних долю,
А йшли все рівно, мов втрачали волю
Із паничем надвечір за село.
А він був гордий з власних перемог.
Казав, що жодна перед ним не встоїть,
Мовляв, на світі і нема такої,
Щоб не пішла з ним разом, бачить Бог.
Жила в селі тому одна вдова,
Дочка вродлива в неї підростала.
А мати, кажуть люди, відьмувала,
Бо, заговірні знаючи слова,
Частенько ляк дитячий виливала,
Варила зілля людям від недуг.
В селі у неї не було подруг,
Сама з дочкою разом проживала.
І ось панич дитину її вздрів,
Коли зійшлися всі на вечорниці,
Запала в душу йому білолиця,
Не відведе очей від чорних брів.
Котом пухнатим навкруг неї ходить
Усе їй компліменти роздає,
З кишень цукерки гарні дістає.
Вона ж очей угору не підводить,
Бо знає: гляне раз і пропаде,
В його очах отих бездонних втоне,
Думки недобрі пріч від себе гоне,
Хоча сама від нього не іде,
Мов щось трима її побіля нього.
І страх, й цікавість душу розбира,
Хоч розуміє – це для нього гра,
Покине враз, лише доб’ється сво́го.
А він шепоче: «Вийди, вийди в гай,
Як місяць зійде солов’я вітати.
Чого тобі сидіти в темній хаті?
Всю ніч чекати буду, так і знай».
Поки словами не обплутав душу
Облесник той, зірвалася вона,
Пополотніла, біла, як стіна:
«Пробачте, пане, йти додому мушу!»
Й бігцем від нього, щоб не наздогнав.
Прибігла. Мати дивиться й питає:
«Чого на то́бі та й лиця немає?
Хто тебе, доню, так перелякав?»
А та зітхає: «Та собаки, мамо!»
Не признається матері своїй.
А, власне, що б могла сказати їй,
Мовляв, панич облещував словами.
На другий вечір вечорниці знов.
Не встигла вийти, як панич до неї
І знов такі їй компліменти клеїть
І про красу, і серце, і любов.
І знов її до гаю закликає.
Вона уже аж тануть почала.
Іще би трохи, мабуть, і пішла.
Отож рятунок втечею шукає.
Панич за нею, та не наздогнав.
Вона скоренько в хату забігає.
«Що сталось, доню?»- матінка питає,-
Чи знову пес якийсь перелякав?»
Мовчить дівчина. Сльози раз по раз,
А мати все одразу зрозуміла.
«Йди спати, доню»,- тихо їй веліла,-
Не переймайся. Все буде гаразд.»
Та й заходилась зілля готувать.
Як тільки місяць виглянув з-за плоту,
Все щось мішала, шепотіла доти,
Поки уже і сонечку вставать.
А потім зіллям тина облила,
Якісь закляття слідом шепотіла,
В якоїсь сили помочі просила,
Щоб та дитину їй оберегла.
Надвечір каже: «Доню, не ходи
Сьогодні ні на які вечорниці.
Візьми-но, виший новую спідницю,
Лежить пошита ще із середи».
Сидить дівчина, вишиває цвіт,
Панич її весь вечір виглядає.
Ну, а її немає і немає.
То він й подався до її воріт.
В світлиці, бачить, блимає свіча,
Але кущі віконце закривають.
Тож він на тина ногу закидає,
Щоб у віконце викликать дівча.
Та й чує, наче хтось його вхопив,
Якаясь сила в’яже йому тіло,
А руки й ноги мов заціпеніли.
Хотів кричати - та немає слів.
А тіло сохне, тина обпліта.
В’юниться вгору стебельцем тоненьким
І розквітають квіточки гарненькі.
Аж ось уже небавом і світа.
Виходить вранці дівчина із хати
І раптом бачить дивовижний цвіт,
Що в’ється тонко, крутиться на пліт.,
Немов у вікна хоче заглядати.
Руками навіть сплеснула вона
І здивування в голосі майнуло:
«Звідкіль взялася? Вчора ще й не було!
Поглянь-но, мамо, що за дивина?»
Матуся знає та вдає, однак,
Що вперше чує: «Справді диво, доню.»
Зірвала ніжну квітку у долоні
Та обдивилася і так, і так
«Ти глянь, як в’ється кручений панич!»-
Мов ненароком з язика злетіло
Та так до тої квітки й прикипіло.
Пройшло відтоді декілька сторіч,
А квітка та все в’ється на паркани,
Немовби хоче глянути в вікно.
Історія б забулася давно,
А от легенда квіткою не в’яне.
Великі квітки в очі заглядають.
«Стривай, а як її в нас називають?»-
Майнула думка в голові прудка.
Згадав, на серці, навіть, легкий щем,
У нас такі ж в садочку виростали
І мама, пам’ятаю, називала
Їх крученим, здається, паничем.
Я дивувався назві чудернацькій
Та все гадав: звідкіль вона така.
«Кручена» - зрозуміло, бо в’юнка,
А от панич? Аж років у дванадцять
Почув легенду і тепер її
Вам також хочу я переповісти.
Отож зручніше можете присісти
Аби послухать спогади мої.
Було то, кажуть, за багато літ,
Коли пани ще справжнії водились,
Коли за жінку на дуелі бились
І був, здається, зовсім інший світ.
А, може, й ні?! Колись, як і тепер
Були й хороші, і погані люди,
Згадаємо, хоча би, і Іуду,
Це ж через нього був Христос помер.
Та моя мова дещо не про те.
В однім краю стояв маєток панський
(Бач, починаю, наче справжню казку),
Тепер там, певно, лиш трава росте.
А в тім маєтку пан поважний жив
І був у нього, кажуть, син єдиний.
Росло собі – дитина, як дитина.
Але ж один. І пан його любив.
З дитинства панькав,
вдовольняв всі примхи,
Отож «не можна» той панич не знав.
Бо що хотів – то те одразу й мав.
Це, власне, й привело його до лиха.
Як він підріс, став гарний парубчак.
А справді гарний – ставний і високий,
Такий чорнявий і блакитноокий
Та ще й до того ласий до дівчат.
Бува, спідницю жодну не мине
Та й успіх мав серед дівчат чималий.
Ну, як же – панича причарувала.
Сама вже потім потайки кляне
Нещасну долю покритки. Та да́рма,
Панич на іншу око вже поклав,
Вже іншу в гай надвечір закликав,
Щоб потім з нею поступить так само.
Щось в ньому, мабуть, крім краси було,
Бо ж знали всі дівчат нещасних долю,
А йшли все рівно, мов втрачали волю
Із паничем надвечір за село.
А він був гордий з власних перемог.
Казав, що жодна перед ним не встоїть,
Мовляв, на світі і нема такої,
Щоб не пішла з ним разом, бачить Бог.
Жила в селі тому одна вдова,
Дочка вродлива в неї підростала.
А мати, кажуть люди, відьмувала,
Бо, заговірні знаючи слова,
Частенько ляк дитячий виливала,
Варила зілля людям від недуг.
В селі у неї не було подруг,
Сама з дочкою разом проживала.
І ось панич дитину її вздрів,
Коли зійшлися всі на вечорниці,
Запала в душу йому білолиця,
Не відведе очей від чорних брів.
Котом пухнатим навкруг неї ходить
Усе їй компліменти роздає,
З кишень цукерки гарні дістає.
Вона ж очей угору не підводить,
Бо знає: гляне раз і пропаде,
В його очах отих бездонних втоне,
Думки недобрі пріч від себе гоне,
Хоча сама від нього не іде,
Мов щось трима її побіля нього.
І страх, й цікавість душу розбира,
Хоч розуміє – це для нього гра,
Покине враз, лише доб’ється сво́го.
А він шепоче: «Вийди, вийди в гай,
Як місяць зійде солов’я вітати.
Чого тобі сидіти в темній хаті?
Всю ніч чекати буду, так і знай».
Поки словами не обплутав душу
Облесник той, зірвалася вона,
Пополотніла, біла, як стіна:
«Пробачте, пане, йти додому мушу!»
Й бігцем від нього, щоб не наздогнав.
Прибігла. Мати дивиться й питає:
«Чого на то́бі та й лиця немає?
Хто тебе, доню, так перелякав?»
А та зітхає: «Та собаки, мамо!»
Не признається матері своїй.
А, власне, що б могла сказати їй,
Мовляв, панич облещував словами.
На другий вечір вечорниці знов.
Не встигла вийти, як панич до неї
І знов такі їй компліменти клеїть
І про красу, і серце, і любов.
І знов її до гаю закликає.
Вона уже аж тануть почала.
Іще би трохи, мабуть, і пішла.
Отож рятунок втечею шукає.
Панич за нею, та не наздогнав.
Вона скоренько в хату забігає.
«Що сталось, доню?»- матінка питає,-
Чи знову пес якийсь перелякав?»
Мовчить дівчина. Сльози раз по раз,
А мати все одразу зрозуміла.
«Йди спати, доню»,- тихо їй веліла,-
Не переймайся. Все буде гаразд.»
Та й заходилась зілля готувать.
Як тільки місяць виглянув з-за плоту,
Все щось мішала, шепотіла доти,
Поки уже і сонечку вставать.
А потім зіллям тина облила,
Якісь закляття слідом шепотіла,
В якоїсь сили помочі просила,
Щоб та дитину їй оберегла.
Надвечір каже: «Доню, не ходи
Сьогодні ні на які вечорниці.
Візьми-но, виший новую спідницю,
Лежить пошита ще із середи».
Сидить дівчина, вишиває цвіт,
Панич її весь вечір виглядає.
Ну, а її немає і немає.
То він й подався до її воріт.
В світлиці, бачить, блимає свіча,
Але кущі віконце закривають.
Тож він на тина ногу закидає,
Щоб у віконце викликать дівча.
Та й чує, наче хтось його вхопив,
Якаясь сила в’яже йому тіло,
А руки й ноги мов заціпеніли.
Хотів кричати - та немає слів.
А тіло сохне, тина обпліта.
В’юниться вгору стебельцем тоненьким
І розквітають квіточки гарненькі.
Аж ось уже небавом і світа.
Виходить вранці дівчина із хати
І раптом бачить дивовижний цвіт,
Що в’ється тонко, крутиться на пліт.,
Немов у вікна хоче заглядати.
Руками навіть сплеснула вона
І здивування в голосі майнуло:
«Звідкіль взялася? Вчора ще й не було!
Поглянь-но, мамо, що за дивина?»
Матуся знає та вдає, однак,
Що вперше чує: «Справді диво, доню.»
Зірвала ніжну квітку у долоні
Та обдивилася і так, і так
«Ти глянь, як в’ється кручений панич!»-
Мов ненароком з язика злетіло
Та так до тої квітки й прикипіло.
Пройшло відтоді декілька сторіч,
А квітка та все в’ється на паркани,
Немовби хоче глянути в вікно.
Історія б забулася давно,
А от легенда квіткою не в’яне.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
