Було колись давно одне село…
Так люди зазвичай оповідають.
А чи насправді так воно було,
Про то лише степи безмежні знають.
Але повірим, що таки було,
Над озером у зелені стояло,
Життям таким, як і усі жило:
То працювало, а то святкувало.
І в нім, говорять, дівчина жила,
Хоча і бідна, але дуже гарна.
В хатинці на околиці села
На свого принца виглядала марно.
До озера приходила бува
Аби собою в нім помилуватись.
Сидить, бідненька, наче нежива,
Коханого не може дочекатись.
А в озері водився водяний
І якось раз дівчину ту побачив.
І став відтоді наче сам не свій,
Схопив і тягне. Та благає, плаче,
Мовляв, нечиста сило, відпусти.
А той: виходь за мене і по всьому,
Царицею моєю будеш ти
Інакше не дістанешся нікому.
Від страху в неї зуби цокотять:
Дружиною такого страхопуда?!
Та краще вже кохання не спізнать.
Уперлася: повік цього не буде!
Розгнівався від того водяний:
- Не матимеш мене за чоловіка,
На Україні відіграюсь всій,
Перетворю на озеро велике.
Злякалася дівчи́на слів отих,
Погодилася йти за водяного.
Навіки змовк її веселий сміх
Десь там в глибинах озера отого.
Відтоді, кажуть, кожен ранок та
І кожен вечір виплива на воду
Прекрасна біла квітка, розцвіта,
Чека як сонце сходить і заходить.
В безодні щастя не знайшла свого
Й на білий світ від нелюба втікала.
А люди дивувалися з того́
І лотосом ту квітку називали.