Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.23
18:31
Охайна дівчина і при скромному макіяжі викликала потаємний інтерес і швидку згоду на послуги.
Чому приваблюють саме такі, якщо мені потрібна робітниця лише для прибирання, для мегамаркетів і як водійка мого майбутнього авто? Про ескортні виходи того дня
2026.06.23
17:18
Історія сповнена історичних парадоксів і парадоксальних істориків.
Були царі, були і блазні, але щоби цар і блазень у одній особі?
Що більше є нагарбаних територій, то більше їх бракує для повного щастя.
Можна і концтабір у країні створити, а мож
2026.06.23
12:56
Протоптую стежину у снігах,
Єдину, неповторну і глибоку.
Іду снігами, нібито у снах,
Гамуючи ненависть і тривогу.
Протоптую стежину у полях
Прологом у небачене майбутнє,
Яка укаже подорожнім шлях,
Єдину, неповторну і глибоку.
Іду снігами, нібито у снах,
Гамуючи ненависть і тривогу.
Протоптую стежину у полях
Прологом у небачене майбутнє,
Яка укаже подорожнім шлях,
2026.06.23
12:03
Будь ласка! - Гра у сквош -
Дарунок нам на втіху,
Щоб у степах нічних
Не загубити слід!
В рожевих дзеркалах
Витають духи сміху.
Та нам їх не впізнать
Дарунок нам на втіху,
Щоб у степах нічних
Не загубити слід!
В рожевих дзеркалах
Витають духи сміху.
Та нам їх не впізнать
2026.06.23
07:23
у своїй непрозорій стихії
віршувати
недбало як слід
відкидаючи ревнощі хитрі
розбиваючи сяючий лід
у коморі своїй
саркастичній
обдираючи рештки шпалер
віршувати
недбало як слід
відкидаючи ревнощі хитрі
розбиваючи сяючий лід
у коморі своїй
саркастичній
обдираючи рештки шпалер
2026.06.23
06:09
Сонце жаром запашіло
І відразу вітер стих, -
І вогнем взялося тіло,
І робити важче вдих.
Усього проймає потом
Й обпікає водночас, -
Сонце встало до роботи
І отак гартує нас.
І відразу вітер стих, -
І вогнем взялося тіло,
І робити важче вдих.
Усього проймає потом
Й обпікає водночас, -
Сонце встало до роботи
І отак гартує нас.
2026.06.23
01:44
Розділ III: КОЛИ ДЗВОНИТЬ СОФІЯ, ЗАТИХАЄ ПАРИЖ
Це було навесні 1048 року. Київ тільки-но скинув із себе зимові кайдани, коли до Золотих воріт підходила пишна кавалькада заморських гостей – французьке посольство, очолюване єпископом Роже Шалон
2026.06.22
14:33
Не хочете стати овочем на старості – їжте овочі замолоду.
Глибше лизнеш – більше куснеш.
Безкорислива любов корисніша для здоров’я.
Сила мистецтва не залежить од сили звуку.
Не втрачайте голову – шануйте працю перукаря.
Політ думки був пере
2026.06.22
13:22
Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
2026.06.22
12:20
Розділ II: РУНІЧНЕ КОЛО ПІВНІЧНОЇ КРОВІ
Наступного дня після того, як золоте чорнило застигло на пергаменті, туман над Києвом змінився пронизливим північним вітром. Маленька Анна сиділа в дівочих покоях своєї матері, княгині Інгігерди. Тут пахло зовсі
2026.06.22
07:59
розкажи мені ще
про інакші дні
де так гарно було
із тобою
дай ліричного ще
відчуття мені
без потреби
сурми і двобою
про інакші дні
де так гарно було
із тобою
дай ліричного ще
відчуття мені
без потреби
сурми і двобою
2026.06.22
06:41
Неймовірно голосна
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
2026.06.21
21:58
Гортензія-красуня пишно квітне,
Вражає розмаїттям кольорів.
Розкішним покривається суцвіттям.
Побачив літній легіт - і зомлів.
І звідки тут ця пані елегантна?
Таких в саду ще досі не було.
Прикраса днини, вечора, світанку.
Вражає розмаїттям кольорів.
Розкішним покривається суцвіттям.
Побачив літній легіт - і зомлів.
І звідки тут ця пані елегантна?
Таких в саду ще досі не було.
Прикраса днини, вечора, світанку.
2026.06.21
21:48
Михайло Ісаковський (1900-1973)
Був наказ йому – на захід,
їй також – до чужини...
Йшли на фронти комсомольці
Громадянської війни.
Йшли у військо, розставались,
Був наказ йому – на захід,
їй також – до чужини...
Йшли на фронти комсомольці
Громадянської війни.
Йшли у військо, розставались,
2026.06.21
21:00
Лежать ляхи з юдеями,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
2026.06.21
20:09
Вона була вихована серед білого мармуру, кольорових мозаїк Софії та шелесту пергаментів у скрипторіях сонячного Києва періоду «золотого віку» Русі ХІ століття. Донька великого князя Ярослава Мудрого, вона мала стати живою печаткою у великій грі європейськ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про луня
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про луня
Запала в пам’ять, а чому – не знаю
Одна легенда. В давній-давній час,
Коли точніше – з голови тікає.
Та точно знаю, що було у нас
У цих степах, тоді іще безлюдних,
Серед високих і зелених трав,
Які буяли по степу усюди.
Могутній дуб над балкою стояв.
Звідкіль він тут посеред степу взявся,
Ніхто не знав. Чи птахи занесли,
Чи, може, із людей хто постарався.
Але уже віки й віки пройшли
Із тих часів. Могутній дуб розрісся,
Корінням міцно в землю учепивсь.
І вартий був один цілого лісу.
Бо кожен, хто під дубом зупинивсь,
Знаходив тут у спеку прохолоду,
Можливість від дороги відпочить.
А в балці унизу джерельну воду,
Таку холодну, що аж страшно пить.
Під дубом тим бувало стільки люду.
Всяк подорожній зупинявсь при нім,
Але про всіх я згадувать не буду.
Та якось у один з весняних днів,
Заледве дуб широким листям вкрився
І степ навколо весь зазеленів.
Десь під обід під дубом зупинився
Старезний дід. У затінку присів.
Чи то упав, хитаючись від втоми,
Заплющив очі, наче прислухавсь,
Як серце б’ється, стугонить у ньому.
Зітхнув печально: так і не діставсь!
Болять, гудуть від втоми його ноги,
У животі від голоду бурчить.
Ні, не здолати вже йому дороги.
Лишилось трохи. Може, відпочить
І далі йти. Перед його очима
Постало те покинуте село,
Звідкіль його малого із другими
Колись татарське військо повело.
Біленька хатка, солом’я́на стріха,
Садок вишневий. Як сьогодні він
Згадав оту вечірню пору тиху,
Коли татарський налетів загін.
Кого убили, кого пов’язали.
На тому і скінчилося життя.
Забуть не може, як їх степом гнали
І знали всі – не буде вороття.
І плач стояв, і стогін понад шляхом,
Мішалась з пилом кров розбитих ніг,
Орда із гиком наганяла страху
І толочила тих, хто йти не міг.
Під Перекопом бранців розділили,
Його погнали в Кафу продавать,
Загнали в воду, пил дорожній змили
Аби товар найкраще показать.
Було це…Боже, як давно це бу́ло!
Він вже й роки лічити перестав.
Вже й півстоліття, мабуть, промайнуло
З того часу, як він товаром став.
Куди його лиш доля не кидала,
Чого лишень не довелось робить.
І таволга не раз по нім гуляла,
Й нагайка слід устигла залишить.
Робота від світанку і до ночі,
Тяжка робота, роки день у день.
Здавалося, не встиг зімкнути очі,
А вже нагайка знов співа пісень.
Спочатку ще жили якісь надії
То на родину, то на козаків.
Але надії в’їлися у шию,
Від сподівань він зовсім посивів.
Та дочекався. Жадібний татарин,
Уздрівши, що вже немічний зовсім,
Прогнав з подвіря – годувати да́рма
Не захотів старого. Рідний дім
Його покликав у дорогу дальню.
І він подався в рідну сторону,
Зібравши сили, що були, останні.
Брів без дороги. Перекоп минув.
Ніхто з татар до нього не чіплявся.
Кому потрібен немічний такий?
А він все брів, від голоду хитався,
Все дивувався, що іще живий,
Як прокидався у степу уранці,
Проспавши ніч там, де упав без сил.
І все злітало з уст пошерхлих бранця:
«О, Боже, чом не дав ти мені крил?!
Я би піднявся в височінь небесну
І в Україну рідну полетів.
Хоч би одну іще єдину весну
В своїм краю серед своїх зустрів.»
Так він подумав, сидячи під дубом,
Ледь відпочивши і набравшись сил.
Зашепотіли знов пошерхлі губи:
«О, Боже милий, дай же мені крил!
Бо сил немає. Вже й не підведуся.
Лишилось трохи та вже не дійду.
Під дубом цим, напевно, й залишуся.
Тут смерть свою урешті-решт знайду.
А так хотілось хоч би одним оком
Поглянути на рідну сторону,
Хоч раз почути рідне слово, поки
Ще смерті серп в обличчя не війнув.»
І, мабуть, Бог зачув його молитви,
Бо на душі полегшало ураз
І він відчув, що може полетіти.
Змахнув крилами легко і піднявсь
Над дубом тим, над балкою, над степом
І здивування вирвавсь в нього крик.
Мов задзвенів невольник своїм цепом.
Він ще раз крикнув, ще раз, доки звик.
Десь там внизу лишилось його тіло,
Його ж душа ширяла в небесах.
Хоч крилами махала ще невміло,
Та вже здолала свій первинний страх.
Отак одного разу пополудні
Тут відбулося дивне диво з див:
Зробивсь старий невольник сивим лунем
І в Україну рідну полетів.
Звідкіль я знаю? Дуба того правнук,
Коли під ним я в затінку сидів,
Відпочивав і щось почути прагнув,
Мені легенду цю прошелестів.
Одна легенда. В давній-давній час,
Коли точніше – з голови тікає.
Та точно знаю, що було у нас
У цих степах, тоді іще безлюдних,
Серед високих і зелених трав,
Які буяли по степу усюди.
Могутній дуб над балкою стояв.
Звідкіль він тут посеред степу взявся,
Ніхто не знав. Чи птахи занесли,
Чи, може, із людей хто постарався.
Але уже віки й віки пройшли
Із тих часів. Могутній дуб розрісся,
Корінням міцно в землю учепивсь.
І вартий був один цілого лісу.
Бо кожен, хто під дубом зупинивсь,
Знаходив тут у спеку прохолоду,
Можливість від дороги відпочить.
А в балці унизу джерельну воду,
Таку холодну, що аж страшно пить.
Під дубом тим бувало стільки люду.
Всяк подорожній зупинявсь при нім,
Але про всіх я згадувать не буду.
Та якось у один з весняних днів,
Заледве дуб широким листям вкрився
І степ навколо весь зазеленів.
Десь під обід під дубом зупинився
Старезний дід. У затінку присів.
Чи то упав, хитаючись від втоми,
Заплющив очі, наче прислухавсь,
Як серце б’ється, стугонить у ньому.
Зітхнув печально: так і не діставсь!
Болять, гудуть від втоми його ноги,
У животі від голоду бурчить.
Ні, не здолати вже йому дороги.
Лишилось трохи. Може, відпочить
І далі йти. Перед його очима
Постало те покинуте село,
Звідкіль його малого із другими
Колись татарське військо повело.
Біленька хатка, солом’я́на стріха,
Садок вишневий. Як сьогодні він
Згадав оту вечірню пору тиху,
Коли татарський налетів загін.
Кого убили, кого пов’язали.
На тому і скінчилося життя.
Забуть не може, як їх степом гнали
І знали всі – не буде вороття.
І плач стояв, і стогін понад шляхом,
Мішалась з пилом кров розбитих ніг,
Орда із гиком наганяла страху
І толочила тих, хто йти не міг.
Під Перекопом бранців розділили,
Його погнали в Кафу продавать,
Загнали в воду, пил дорожній змили
Аби товар найкраще показать.
Було це…Боже, як давно це бу́ло!
Він вже й роки лічити перестав.
Вже й півстоліття, мабуть, промайнуло
З того часу, як він товаром став.
Куди його лиш доля не кидала,
Чого лишень не довелось робить.
І таволга не раз по нім гуляла,
Й нагайка слід устигла залишить.
Робота від світанку і до ночі,
Тяжка робота, роки день у день.
Здавалося, не встиг зімкнути очі,
А вже нагайка знов співа пісень.
Спочатку ще жили якісь надії
То на родину, то на козаків.
Але надії в’їлися у шию,
Від сподівань він зовсім посивів.
Та дочекався. Жадібний татарин,
Уздрівши, що вже немічний зовсім,
Прогнав з подвіря – годувати да́рма
Не захотів старого. Рідний дім
Його покликав у дорогу дальню.
І він подався в рідну сторону,
Зібравши сили, що були, останні.
Брів без дороги. Перекоп минув.
Ніхто з татар до нього не чіплявся.
Кому потрібен немічний такий?
А він все брів, від голоду хитався,
Все дивувався, що іще живий,
Як прокидався у степу уранці,
Проспавши ніч там, де упав без сил.
І все злітало з уст пошерхлих бранця:
«О, Боже, чом не дав ти мені крил?!
Я би піднявся в височінь небесну
І в Україну рідну полетів.
Хоч би одну іще єдину весну
В своїм краю серед своїх зустрів.»
Так він подумав, сидячи під дубом,
Ледь відпочивши і набравшись сил.
Зашепотіли знов пошерхлі губи:
«О, Боже милий, дай же мені крил!
Бо сил немає. Вже й не підведуся.
Лишилось трохи та вже не дійду.
Під дубом цим, напевно, й залишуся.
Тут смерть свою урешті-решт знайду.
А так хотілось хоч би одним оком
Поглянути на рідну сторону,
Хоч раз почути рідне слово, поки
Ще смерті серп в обличчя не війнув.»
І, мабуть, Бог зачув його молитви,
Бо на душі полегшало ураз
І він відчув, що може полетіти.
Змахнув крилами легко і піднявсь
Над дубом тим, над балкою, над степом
І здивування вирвавсь в нього крик.
Мов задзвенів невольник своїм цепом.
Він ще раз крикнув, ще раз, доки звик.
Десь там внизу лишилось його тіло,
Його ж душа ширяла в небесах.
Хоч крилами махала ще невміло,
Та вже здолала свій первинний страх.
Отак одного разу пополудні
Тут відбулося дивне диво з див:
Зробивсь старий невольник сивим лунем
І в Україну рідну полетів.
Звідкіль я знаю? Дуба того правнук,
Коли під ним я в затінку сидів,
Відпочивав і щось почути прагнув,
Мені легенду цю прошелестів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
