Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.05
21:57
Сімнадцять замало?… Чекайте за тридцять
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…
Морози із січня всі виповзли в лютий
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь
Щоб не робили ви — тепло не
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…
Морози із січня всі виповзли в лютий
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь
Щоб не робили ви — тепло не
2026.02.05
21:10
Прибіг Петрик до бабусі, видно, повний вражень:
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі с
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі с
2026.02.05
17:23
Буде радо вітати
Й сумувати рідня,
Що замало для свята
Їй зимового дня.
Що немає утоми
Від застільних промов
У гостинному домі,
Де панують любов
Й сумувати рідня,
Що замало для свята
Їй зимового дня.
Що немає утоми
Від застільних промов
У гостинному домі,
Де панують любов
2026.02.05
11:19
Ця миттєва краса тюльпанів
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.
Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.
Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
2026.02.05
11:09
Погано вчили ви історію, панове,
Заплутавшись в ботфортах у Петра,
Назвавши його «подвиги» великими,
Учадівши од них .Близорукі й безликі,
Так і не спромоглись гортати сторінки,
Де був, він, мов, мишенятко, тихий
І до нестями понужений і ниций.
Заплутавшись в ботфортах у Петра,
Назвавши його «подвиги» великими,
Учадівши од них .Близорукі й безликі,
Так і не спромоглись гортати сторінки,
Де був, він, мов, мишенятко, тихий
І до нестями понужений і ниций.
2026.02.04
23:53
Яскраве сонце посеред зими –
Твоя краса, жадана і холодна.
Не тане під гарячими слізьми
Душі твоєї крижана безодня.
Застигли в ній обидва полюси,
І хто б не намагався їх зігріти –
Усе дарма. Зі свіжої роси
Твоя краса, жадана і холодна.
Не тане під гарячими слізьми
Душі твоєї крижана безодня.
Застигли в ній обидва полюси,
І хто б не намагався їх зігріти –
Усе дарма. Зі свіжої роси
2026.02.04
19:03
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи:
• Коментатор Микола Миколайович Озеров
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв
Дійові особи:
• Коментатор Микола Миколайович Озеров
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв
2026.02.04
18:27
Погрязло у болоті нице лоббі:
епштейни, білли, трампи... отже, всі
помішані на сексі, як на хобі,
помазаники, вдарені по лобі,
без аятол і маоїста сі,
що поки-що зациклені на бомбі.
ІІ
епштейни, білли, трампи... отже, всі
помішані на сексі, як на хобі,
помазаники, вдарені по лобі,
без аятол і маоїста сі,
що поки-що зациклені на бомбі.
ІІ
2026.02.04
18:09
Бородатий мен (у міру сентиментальний)
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Борода
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Борода
2026.02.04
11:28
Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
2026.02.03
19:19
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.02.03
19:03
Немає поки що незамінимих на той світ,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
2026.02.03
16:59
Наснилася осінь посеред зими
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
2026.02.03
13:48
Сполохані ліси
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
2026.02.03
10:48
Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
2026.02.03
05:30
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору часів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору часів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про луня
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про луня
Запала в пам’ять, а чому – не знаю
Одна легенда. В давній-давній час,
Коли точніше – з голови тікає.
Та точно знаю, що було у нас
У цих степах, тоді іще безлюдних,
Серед високих і зелених трав,
Які буяли по степу усюди.
Могутній дуб над балкою стояв.
Звідкіль він тут посеред степу взявся,
Ніхто не знав. Чи птахи занесли,
Чи, може, із людей хто постарався.
Але уже віки й віки пройшли
Із тих часів. Могутній дуб розрісся,
Корінням міцно в землю учепивсь.
І вартий був один цілого лісу.
Бо кожен, хто під дубом зупинивсь,
Знаходив тут у спеку прохолоду,
Можливість від дороги відпочить.
А в балці унизу джерельну воду,
Таку холодну, що аж страшно пить.
Під дубом тим бувало стільки люду.
Всяк подорожній зупинявсь при нім,
Але про всіх я згадувать не буду.
Та якось у один з весняних днів,
Заледве дуб широким листям вкрився
І степ навколо весь зазеленів.
Десь під обід під дубом зупинився
Старезний дід. У затінку присів.
Чи то упав, хитаючись від втоми,
Заплющив очі, наче прислухавсь,
Як серце б’ється, стугонить у ньому.
Зітхнув печально: так і не діставсь!
Болять, гудуть від втоми його ноги,
У животі від голоду бурчить.
Ні, не здолати вже йому дороги.
Лишилось трохи. Може, відпочить
І далі йти. Перед його очима
Постало те покинуте село,
Звідкіль його малого із другими
Колись татарське військо повело.
Біленька хатка, солом’я́на стріха,
Садок вишневий. Як сьогодні він
Згадав оту вечірню пору тиху,
Коли татарський налетів загін.
Кого убили, кого пов’язали.
На тому і скінчилося життя.
Забуть не може, як їх степом гнали
І знали всі – не буде вороття.
І плач стояв, і стогін понад шляхом,
Мішалась з пилом кров розбитих ніг,
Орда із гиком наганяла страху
І толочила тих, хто йти не міг.
Під Перекопом бранців розділили,
Його погнали в Кафу продавать,
Загнали в воду, пил дорожній змили
Аби товар найкраще показать.
Було це…Боже, як давно це бу́ло!
Він вже й роки лічити перестав.
Вже й півстоліття, мабуть, промайнуло
З того часу, як він товаром став.
Куди його лиш доля не кидала,
Чого лишень не довелось робить.
І таволга не раз по нім гуляла,
Й нагайка слід устигла залишить.
Робота від світанку і до ночі,
Тяжка робота, роки день у день.
Здавалося, не встиг зімкнути очі,
А вже нагайка знов співа пісень.
Спочатку ще жили якісь надії
То на родину, то на козаків.
Але надії в’їлися у шию,
Від сподівань він зовсім посивів.
Та дочекався. Жадібний татарин,
Уздрівши, що вже немічний зовсім,
Прогнав з подвіря – годувати да́рма
Не захотів старого. Рідний дім
Його покликав у дорогу дальню.
І він подався в рідну сторону,
Зібравши сили, що були, останні.
Брів без дороги. Перекоп минув.
Ніхто з татар до нього не чіплявся.
Кому потрібен немічний такий?
А він все брів, від голоду хитався,
Все дивувався, що іще живий,
Як прокидався у степу уранці,
Проспавши ніч там, де упав без сил.
І все злітало з уст пошерхлих бранця:
«О, Боже, чом не дав ти мені крил?!
Я би піднявся в височінь небесну
І в Україну рідну полетів.
Хоч би одну іще єдину весну
В своїм краю серед своїх зустрів.»
Так він подумав, сидячи під дубом,
Ледь відпочивши і набравшись сил.
Зашепотіли знов пошерхлі губи:
«О, Боже милий, дай же мені крил!
Бо сил немає. Вже й не підведуся.
Лишилось трохи та вже не дійду.
Під дубом цим, напевно, й залишуся.
Тут смерть свою урешті-решт знайду.
А так хотілось хоч би одним оком
Поглянути на рідну сторону,
Хоч раз почути рідне слово, поки
Ще смерті серп в обличчя не війнув.»
І, мабуть, Бог зачув його молитви,
Бо на душі полегшало ураз
І він відчув, що може полетіти.
Змахнув крилами легко і піднявсь
Над дубом тим, над балкою, над степом
І здивування вирвавсь в нього крик.
Мов задзвенів невольник своїм цепом.
Він ще раз крикнув, ще раз, доки звик.
Десь там внизу лишилось його тіло,
Його ж душа ширяла в небесах.
Хоч крилами махала ще невміло,
Та вже здолала свій первинний страх.
Отак одного разу пополудні
Тут відбулося дивне диво з див:
Зробивсь старий невольник сивим лунем
І в Україну рідну полетів.
Звідкіль я знаю? Дуба того правнук,
Коли під ним я в затінку сидів,
Відпочивав і щось почути прагнув,
Мені легенду цю прошелестів.
Одна легенда. В давній-давній час,
Коли точніше – з голови тікає.
Та точно знаю, що було у нас
У цих степах, тоді іще безлюдних,
Серед високих і зелених трав,
Які буяли по степу усюди.
Могутній дуб над балкою стояв.
Звідкіль він тут посеред степу взявся,
Ніхто не знав. Чи птахи занесли,
Чи, може, із людей хто постарався.
Але уже віки й віки пройшли
Із тих часів. Могутній дуб розрісся,
Корінням міцно в землю учепивсь.
І вартий був один цілого лісу.
Бо кожен, хто під дубом зупинивсь,
Знаходив тут у спеку прохолоду,
Можливість від дороги відпочить.
А в балці унизу джерельну воду,
Таку холодну, що аж страшно пить.
Під дубом тим бувало стільки люду.
Всяк подорожній зупинявсь при нім,
Але про всіх я згадувать не буду.
Та якось у один з весняних днів,
Заледве дуб широким листям вкрився
І степ навколо весь зазеленів.
Десь під обід під дубом зупинився
Старезний дід. У затінку присів.
Чи то упав, хитаючись від втоми,
Заплющив очі, наче прислухавсь,
Як серце б’ється, стугонить у ньому.
Зітхнув печально: так і не діставсь!
Болять, гудуть від втоми його ноги,
У животі від голоду бурчить.
Ні, не здолати вже йому дороги.
Лишилось трохи. Може, відпочить
І далі йти. Перед його очима
Постало те покинуте село,
Звідкіль його малого із другими
Колись татарське військо повело.
Біленька хатка, солом’я́на стріха,
Садок вишневий. Як сьогодні він
Згадав оту вечірню пору тиху,
Коли татарський налетів загін.
Кого убили, кого пов’язали.
На тому і скінчилося життя.
Забуть не може, як їх степом гнали
І знали всі – не буде вороття.
І плач стояв, і стогін понад шляхом,
Мішалась з пилом кров розбитих ніг,
Орда із гиком наганяла страху
І толочила тих, хто йти не міг.
Під Перекопом бранців розділили,
Його погнали в Кафу продавать,
Загнали в воду, пил дорожній змили
Аби товар найкраще показать.
Було це…Боже, як давно це бу́ло!
Він вже й роки лічити перестав.
Вже й півстоліття, мабуть, промайнуло
З того часу, як він товаром став.
Куди його лиш доля не кидала,
Чого лишень не довелось робить.
І таволга не раз по нім гуляла,
Й нагайка слід устигла залишить.
Робота від світанку і до ночі,
Тяжка робота, роки день у день.
Здавалося, не встиг зімкнути очі,
А вже нагайка знов співа пісень.
Спочатку ще жили якісь надії
То на родину, то на козаків.
Але надії в’їлися у шию,
Від сподівань він зовсім посивів.
Та дочекався. Жадібний татарин,
Уздрівши, що вже немічний зовсім,
Прогнав з подвіря – годувати да́рма
Не захотів старого. Рідний дім
Його покликав у дорогу дальню.
І він подався в рідну сторону,
Зібравши сили, що були, останні.
Брів без дороги. Перекоп минув.
Ніхто з татар до нього не чіплявся.
Кому потрібен немічний такий?
А він все брів, від голоду хитався,
Все дивувався, що іще живий,
Як прокидався у степу уранці,
Проспавши ніч там, де упав без сил.
І все злітало з уст пошерхлих бранця:
«О, Боже, чом не дав ти мені крил?!
Я би піднявся в височінь небесну
І в Україну рідну полетів.
Хоч би одну іще єдину весну
В своїм краю серед своїх зустрів.»
Так він подумав, сидячи під дубом,
Ледь відпочивши і набравшись сил.
Зашепотіли знов пошерхлі губи:
«О, Боже милий, дай же мені крил!
Бо сил немає. Вже й не підведуся.
Лишилось трохи та вже не дійду.
Під дубом цим, напевно, й залишуся.
Тут смерть свою урешті-решт знайду.
А так хотілось хоч би одним оком
Поглянути на рідну сторону,
Хоч раз почути рідне слово, поки
Ще смерті серп в обличчя не війнув.»
І, мабуть, Бог зачув його молитви,
Бо на душі полегшало ураз
І він відчув, що може полетіти.
Змахнув крилами легко і піднявсь
Над дубом тим, над балкою, над степом
І здивування вирвавсь в нього крик.
Мов задзвенів невольник своїм цепом.
Він ще раз крикнув, ще раз, доки звик.
Десь там внизу лишилось його тіло,
Його ж душа ширяла в небесах.
Хоч крилами махала ще невміло,
Та вже здолала свій первинний страх.
Отак одного разу пополудні
Тут відбулося дивне диво з див:
Зробивсь старий невольник сивим лунем
І в Україну рідну полетів.
Звідкіль я знаю? Дуба того правнук,
Коли під ним я в затінку сидів,
Відпочивав і щось почути прагнув,
Мені легенду цю прошелестів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
