Кохання – то безцінний Божий дар
І, коли двоє на землі кохають,
Вони життя по іншому сприймають,
В полоні оба тих любовних чар.
Їм і зірки сіяють лиш для двох,
І квіти квітнуть, і веселка грає,
І річка пісню весело співає,
Адже в серця їм вклав кохання Бог.
Та скільки у кохання перепон,
Що їх вони не хочуть помічати,
Які, часом, не здатні подолати,
Немовби кимсь встановлений закон.
Не Богом звісно, а лише людьми,
Які з причин, лише для них відомих,
Перепиняють шлях коханню тому
Та ще й кричать: « Ату його! Візьми!»
Віки й віки, доки існує люд
І почуття подібне виникає,
Завжди комусь воно та заважає
І він береться учиняти суд.
І знайде сотні, тисячі причин,
І ще мільйони дрі́бненьких зачіпок
Аби скоріш зліпить посмертний зліпок
Тому, до чого неспроможний він.
Сюжет, який уже віки живе,
Мільйони раз повторюється різно.
Кінець завжди печальний, навіть, слізний,
Та що на світі цьому є нове?
Бува, поплачуть люди - то ж не гріх,
Коли таку історію почують,
А потім йдуть й закоханих мордують,
Бо не спитались, бачите, у них.
Якось сидів із вудкою в руках.
Я над рікою. Риба не клювала,
На черв’яка уваги не звертала.
І поплавець метлявся на хвилька́х,
Виблискував своїм червоним боком.
А я навкруг, тим часом, позирав,
На тиху річку і широкий став,
Чекаючи із нетерпінням, доки
Якаясь риба знайдеться дурна
І черв’яком поласувати схоче
Вслухавсь, як хвиля стиха берег точе
Та набігає по одній одна.
І очерет високий навкруги
Аж у воді тупцюється під краєм,
Шось шелестить та раз по раз киває,
Ховаючи обидва береги.
І я згадав історію одну
Наскільки давню – чи й було – не знаю.
Та як почув так і розповідаю.
Так от колись в далеку давнину
Обіч якоїсь річки степової
Було-стояло зразу два села,
В однім козацька вольниця жила,
Аул татарський здавна був з другої,
З південної, як кажуть, сторони.
Ви ж знаєте – татари з козаками
Постійно майже були ворогами.
І тут не відрізнялися вони.
Лише ріка їх трохи і мирила,
Щоб не зійшлися в смертному бою.
Та часто понад річкою тою́
Слова образ на той бік говорили.
Доходило, бувало й до крові́:
То то, то ці у гості завітають
І вже, дивись, покійників ховають
Ті, що і ще лишилися живі.
І жив в селі козацькому Степан,
Ще молодий безвусий козаченько,
Він був один у своїх батька й неньки,
А батько в нього – справжній отаман,
Тож хлопця вчив і шаблею махати
І вміло гарцювати на коні.
Йому уже і вулиці тісні,
Йому б у степ широкий вільно мчати.
І він весь день у хаті не сидів:
То шаблю точить, то конем гасає,
Та все собі суперника шукає,
Хто б з ним на шаблях битися схотів.
Якось одної жаркої години,
Упрілий весь від шабельних забав,
Він до ріки умитися помчав.
Загнав коня у воду по коліна
Стрибнув з коня, як було, у штанях,
Змив сірий пил та з ним і піт солоний,
Набрав води напитися в долоні,
І враз завмер, аж подив у очах,
Бо на тім боці дівчину узрів.
Чорнява, теж на нього поглядала,
В руках якогось глечика тримала.
Кінь вже напивсь, до берега побрів.
А хлопець все стояв, та все дивився.
Вона також не зводила очей
Чорніше зачарованих ночей.
І час для них, неначе, зупинився…
З тих пір вони стрічалися щодня:
Вона ішла із глечиком по воду,
А він кидав усі заняття й ходу
До річки гнав змокрілого коня,
Стрибав у воду і стояв, дививсь.
Він на однім, вона – з другого боку.
Стояли довго мовчки, бува, доки
На березі б хтось третій не з’явивсь.
Не розмовляли, боячись злякать
Ту мить якої довго так чекали.
Вони не говорили, а кохали.
Їм Божий дар цей удалось спізнать.
Їм так хотілось злитись удвох
В міцних обіймах, поцілунках довгих,
Але не бу́ло у них такої змоги
І в тому винен був зовсім не Бог.
А на шляху стояла їм ріка.
Не та вода, що їхніх ніг торкалась
І зайчиками весело всміхалась,
Та мчала десь грайлива і легка,
А та ріка, що живиться з крові́,
Що ненави́сті ручаї вбирає
І лише помсту почуттям вважає,
Щоб викликати почуття нові.
Тож їм судилось тільки споглядать,
Вдивлятися у образи кохані
І шепотіти клятви полум’яні
Та десь у серці глибоко ховать
Той Божий дар. Аби ніхто на світі
І здогадатись, навіть, не посмів.
І він в душі вогнем пекучим тлів
Хоч міг усе навколо освітити
Їм на шляху стояло геть усе
Що їх народи здавна розділило
Вони кохали. Як вони хотіли
Побути разом! Та ріка несе
Нестримні води. Їх не зупинити,
Як не спинити ворожнечу ту
Криваву, темну, а, проте, святу,
Як всі навколо звикли говорити.
Що їм лишалось – мовчки споглядать
І говорити подумки про щастя
Або обом у тую річку впасти
Аби вона могла їх поєднать.
Якось вони так справді і вчинили,
Як люди бігли, щоб зловити їх
І покарати за великий гріх -
За те, що закохатися посміли.
Упали разом мовчки у річку
І їх вода миттєво підхопила
І в глибині ,сховала не пустила,
Дала і щастя їм, і смерть легку.
Тіла їх люди так і не знайшли.
Вони щоправда довго й не шукали,
Знов через річку трохи покричали
Та і до осель розгнівані пішли.
А скоро, де кохані ті стояли,
В воді якісь рослини проросли,
Високі і гнучкі вони були
І все щось один одному кивали.
І розросталися по берегах,
Все далі й далі входили у воду,
Та подолати річку було годі,
Хоч береги усі в очерета́х,
Бо саме так рослини ці назвали
Ті, хто кохання юне погубив.
А я сидів на очерет глядів
Й легенда ця на пам’ять мені спала.