Гіркий полин – трава моїх степів.
Цей запах, що не сплутаєш ні з яким.
У пам’яті зненацька оживив
Легенду дуже давню про Атрака.
Цей степ раніше Половецьким звавсь.
Тут орди половецькі кочували.
На Русь ходили у набіг не раз
Самі ударів руських зазнавали.
Тут паслись їх безчислені стада,
Тут їхніх предків висились могили,
Стрічала тут чи радість, чи біда
І ця земля їм надавала сили.
Та ось прийшов із військом Мономах
І розігнав всі половецькі вежі.
В степах безмежних поселився страх
З верхів’їв Дону аж до узбережжя.
Розсіялись всі орди по степу,
Сховавшись по ярах та по байраках.
І, долю проклинаючи, сліпу,
Хто уцілів, зібрались до Атрака.
Син Шарукана, сильного колись,
Зібрав круг себе тисяч двадцять люду.
І на Кавказ вони всі подались,
Бо відчували – тут життя не буде.
Атраків тесть - цар Грузії, Давид,
Як Будівник в історії відомий,
Із радістю зустрів його прихід,
Сказав, щоб почувався, як удома.
Не сам прийшов, із військом чималим,
Яке царю так у пригоді стало,
Щоби князям грозити бунтівним,
І непокірним нагадать васалам,
Що сила є в грузинського царя,
Щоб неслухів усяких покарати.
І піднялась Атракова зоря.
Він став поважним в Грузії і знатним.
Багатство, слава… Що потрібно ще?
Радів Атрак і половці раділи.
Хіба коли щось в серці запече
За степом, що навіки залишили.
Але не всі втекли тоді з степів.
Атраків брат Сирчан таки лишився.
Десь понад Доном половців водив
Та рибою одною лиш живився.
В нужді постійній, та в своїй землі.
Постійно потай, та в степах у рідних.
Він вмерти тут у цих степах волів.
Ніж на чужині згинути безслідно.
Аж ось помер той грізний Мономах.
Який спустошив половецьку славу.
Вільніше стало жити у степах,
Нема страху́ від руської облави.
І хан Сирчан музику Ора зве,
Який у нього тільки і лишився.
Чиї пісні проймали за живе
Всіх, хто в степах цих половцем родився.
І каже: - Йди у Грузію мерщій.
Знайди там брата мойого Атрака.
Скажи: «Помер вже лютий ворог твій
І перепон тепер в степу ніяких.
Вернися, брате, у батьківський край!»
А, як не схоче мову твою чути,
Йому пісень батьківських заспівай.
Хіба їх може половець забути?
Та як не допоможуть і пісні,
Понюхати дай цього євшан-зілля.
Він вернеться сюди, повір мені.
Я знаю, яка у євшану сила.
Відправився музика в дальній путь,
Поніс в своїй торбині жмут полину,
Щоб половців своїх в степи вернуть
Або самому на шляху загинуть.
Та доля Ора, певно, берегла.
Шлях і напасті ли́шились позаду,
Запилений, у драних постолах
Вступає він до стольного, до граду.
Знайти Атрака в місті у чужім
Було для Ора справою легкою:
Вся Грузія стелилась перед ним,
Він у царя був правою рукою.
Привели Ора у його палац.
Навколо слуги, золото аж сяє,
Все оксамит та шовк або атлас
І сам Атрак на троні воссідає.
- Хто ти, людино? - грізно запитав.
- Я посланець до тебе від Сирчана.
Зачув про брата, лагідніший став:
- Ну що там, брата ще сюди не тягне?
- Сирчан сказав, що Мономах помер
І можеш ти в степи свої вернути.
- А що я там робитиму тепер?
Атрак про степ не хоче навіть чути.
- Тут в мене слава, гроші і життя.
А що в степу –байраки та могили?
Ні, навіть не кажи про вороття.
Мені цей край сьогодні більше милий.
І заспівав тоді своїх пісень
Музи́ка хану, щоб той схаменувся.
І , хоча серце в хана «тень» та «тень»
Але уперся –Ні, не повернуся!
Махнув рукою, каже: - Припини!
Ми тут пісні уже другі співаєм,
Хай не такі, як у батьків вони.
Та слів старих ми вже й не пам´ятаєм.
Зняв тоді Ор торбину зі спини,
Дістав уже засохлий жмут полину:
- Візьми-но, хане, оцього нюхни.
Можливо, це хоч думку твою змінить?!
І взяв Атрак той степовий полин
Підніс із недовірою до носа…
І враз, немов спинився часу плин
І все навколо маревом взялося.
З ним рідний степ немов заговорив
І вільний дух безмежних тих просторів
На серці рани давні роз’ятрив.
Що вже присохли. З розпачу і горя
Заплакав хан. Заплакавши, сказав:
- Вже краще кі́стьми у землі лежати,
Але в своїй. Я аж тепер пізнав,
Ніж у чужому краї славу мати.
Він кинув все: багатство, славу, дім
І повернувся у степи безкраї.
Ось таке диво учинив із ним
Простий полин зі степового краю.
Я розумію – не в полину річ.
Він нагадав лиш ханові про землю,
В якій одній і зоряніша ніч,
І затишніші ріднії оселі.
Вода смачніша. А яка роса?
Такої у чужих краях немає.
А степові річки? Яка краса?!
Вода тихенько плине – не тікає.
А вже повітря – цей настій із трав.
Один лиш подих вільним тебе робить.
І я б його також не проміняв
На всі багатства у чужих народах.