Скажений вітер з степом в груди бивсь,
Гурчав, сопів та по траві качався,
По балках, по яругах пробігався,
Понад рікою баранцями грався.
Степ подавався вітрові, стеливсь
Травою густо йому попід ноги
І вітер дарма сили витрачав,
За що би учепитися не мав.
Тож розганявся й мимо пролітав
Над степом, над ярами без дороги.
І з того, наче, більше шаленів,
Аж завивав десь там над головою,
Жалівся хмарам про невдачі сво́ї
І гнав кудись їх поперед собою,
Немов пастух отару баранців.
Весна якраз у розпалі була
І степ зеленим килимом укрився,
На вітер, наче, зовсім і не злився,
Лише чекав, щоб той перебісився
І знову тиша навкруги лягла.
А у степу, відкритий всім вітрам
Курган високий травами укрився,
Сміливо вітру у лице дивився,
Приймав грудьми удари, не стелився,
Хоча і був із вітром сам на сам.
А як інакше? Той, хто в нім лежав,
Ні перед ким в бою не поступався,
За свою землю, наче лев, змагався,
Від ворогів по балках не ховався,
А груди в груди у бою стрічав.
І цей останній прихисток його
На видноті, на самім вітровії,
Там, де і сонце найщедріше гріє,
І дощ із неба то січе, то сіє,
І лютий холод сковує бігом.
Не випадково пращури обрали,
Щоб він по смерті так лежав, як жив
І бачив шир навколишніх степів,
І відчував шалений гін вітрів,
І щоб віки навколо протікали
Внизу десь, оминаючи курган,
А він дивився з височини часу
На зграї хижі, до чужого ласі
Та множив сили, щоб не піддалася
Земля ніяким лютим ворогам.
І шаленів скажений вітровій,
Здіймався вгору, знову вниз кидався,
На той курган високий насідався
І бився в нього, у траві метався,
Вкладаючи всі сили в натиск свій.
Але в знемозі знову відступав,
Не міг збороти творення людського,
Такої сили не було у нього.
Віки й віки, немов послання Богу,
Курган високий у степу стояв.