Заспівала сопілка у долині широкій,
Де під вечір отару гнав пастух синьоокий.
Затужила сопілка, мов жалілась на долю,
Наче пташка, що хоче та не може на волю.
Йде отара поволі та травичку скубає
І, неначе й не чує, що сопілка співає.
А сопілка страждає, а сопілка виводить:
Надто швидко за обрій нині сонце заходить.
Скоро сутінки ляжуть, ще далеко додому
Та не може отару доручити нікому.
Вже давно край дороги його мила чекає.
Ось від того сопілка так печально співає.