Сидить старий Михайло у садку
На лавочці в тіньочку спочиває.
Вже зовсім сивий, тому виглядає,
Мов зріла вже кульбаба в квітнику.
Бо навкруги, і справді, квітів тих
Насіяно й насаджено багато.
Хтось, мабуть, любить квіти доглядати,
Возитися в садочку коло них.
Сидить Михайло та собі куня.
А чому б ні? Він має таке право.
На зятя переклав всі свої справи,
Хай він щоранку лавку відчиня
І возиться з товаром, покупцями.
А він, Михайло, одробив своє.
На що прожити старість в нього є.
Та й, слава Богу, зять його при тямі.
Тож він спокійний. І куня собі,
Поки іще онуки не набігли.
Коли вони їх викохати встигли?
Мабуть, занадто в лавці він робив,
Що пропустив в житті багато чого.
Не бачив, як онуків наросло.
Та й одруживсь, за сорок вже було.
Тепер малі онуки у старого.
- Агов,сусіде, як життя-буття? -
Озвавсь новий сусіда з-за паркану.
Михайло зацікавлено поглянув:
- Заходь, заходь, сусіде! До пуття,
Хоч, може, познайомимось, нарешті!
Той підійшов, на лавці поряд сів.
Не молодий, вже добре посивів.
Погомоніли: хто ти, що ти, де ж ти?
Коли ж питання дід усі задав,
Тут вже сусіда черга наступила.
- Хотів спитати, втриматись не сила:
Що це за квіти? Де ти їх узяв?
Дід подививсь навколо, усміхнувсь:
- То це гвоздика, рідка в нашім краї.
Бач, як червоним полум’ям палає?!
А де узяв? Ще досі не забувсь,
Тож розкажу історію кумедну.
Нікому тільки щоб не говорив,
Як навкруг пальця хтось мене обвів,
Бо то єдиний ви́падок у мене.
Було то років двадцять з чимось тому.
Уже я лавку й досвід гарний мав,
Уже й помічника для себе взяв,
Аби хоча б вправлятись біля дому.
Уже й маленька донечка росла.
Дружину ж я ще при пологах втратив.
А часу на усе де ж було взяти?
Та донечка для мене всім була…
Якось надвечір гість прийшов у дім.
Сказав, що кума мого добре знає.
Свирид, мій кум, в Черкасах проживає.
Отож, до ночі засиділись з ним.
Про те та про друге погомоніли.
І він мені, між іншим, розповів,
Що кілька літ у Франції провів.
Ти пам’ятаєш, був час, говорили,
Що їх король найняв був козакі́в,
Аби іспанців помогли прогнати.
Тоді туди їх подалось багато.
Богдан Хмельницький,кажуть, їх водив.
Чи так, чи ні, того, на жаль, не знаю.
Так от, той гість мені і розповів,
Що теж з Богданом в той похід ходив,
Повоював у тім чужому краї.
Якийсь там Дюнкерх облягли вони.
От уже назва, язика зламаєш…
Тут хто з нас далі Києва буває?
А так далеко?! Скільки дивини,
Казав мені той гість нічний, побачив.
Урешті-решт фортецю ту взяли.
Місцеві перелякані були.
Лиш шаровари хто уздрів козачі,
Ховалися по ямах, погребах.
Іспанці ж дружно у полон здавались,
Життя порятувати сподівались.
Тож козаки пройшлись по їх торбах.
В одній і гість мішечок був знайшов.
Легенький зовсім. Звісно, що не злато.
Але ж непотріб хто буде тягати?
То ж кинув собі в торбу та й пішов.
А потім вже, як добре роздивися,
То там насіння виявив якесь.
Хотів спочатку викинути десь.
А там з якимсь купцем розговорився
І той сказав: насіння не просте.
Це ж та гвоздика, що зі Сходу возять.
Вона ціною вироста в дорозі,
А до Європи так ціна зросте,
Що за мішечок можна все купити.
Купець узяти сам пропонував
І ціну гарну, як на те, давав.
Але козак боявсь продешевити.
Тож не продав. А з часом і забув.
Війна ж, воно як водиться, тривоги.
Тут вижив у бою і слава Богу.
А вже як в Україну повернув,
То і згадав про той мішечок в торбі.
А це до мого кума зазирнув,
А той йому, між іншим, натякнув,
Що я би дав за нього гроші добрі.
І він мішечок, справді, дістає.
Принюхавсь я до нього, придивився.
Гвоздика, правда… Ну, я і купився.
От, думаю, де щастячко моє.
Рішив в садочку диво розвести.
Та й зможу ним у лавці торгувати.
Уже і уявляв собі лопату,
Якою буду грошики гребти.
Посіяв навесні, але зійшло
Зовсім не те, на що я сподівався.
Хоча я іще довго придивлявся,
А раптом?! Та дарма усе було.
Злий, що себе дав легко провести,
Рішив косу́ узяти і скосити…
Аж донечка: - Ой, тату, які квіти!
Такі гарненькі ти в саду зростив!
Я вийшов, глянув… в мене відлягло.
І, справді, гарно. Гроші наживнії.
Як донечка від квітів тих радіє,
Чому́ я маю хмурити чоло?
Так і зостались квіти ці чудні.
Тепер дочка́ за ними доглядає.
А я погляну часом та й згадаю…
Хоч не жалію. Віриш? Зовсім ні.