Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
09:52
Вчора правду ухопив за карк!
Розказала все: про дальніх, ближніх...
Хто не пише віршів - з розумак,
А хто пише - без ножа всіх ріже.
Я ж пишу, пишу, пишу, пишу
Так, що з вух валує дим шафранний.
Розум мій переступив межу,
Розказала все: про дальніх, ближніх...
Хто не пише віршів - з розумак,
А хто пише - без ножа всіх ріже.
Я ж пишу, пишу, пишу, пишу
Так, що з вух валує дим шафранний.
Розум мій переступив межу,
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про гвоздики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про гвоздики
Сидить старий Михайло у садку
На лавочці в тіньочку спочиває.
Вже зовсім сивий, тому виглядає,
Мов зріла вже кульбаба в квітнику.
Бо навкруги, і справді, квітів тих
Насіяно й насаджено багато.
Хтось, мабуть, любить квіти доглядати,
Возитися в садочку коло них.
Сидить Михайло та собі куня.
А чому б ні? Він має таке право.
На зятя переклав всі свої справи,
Хай він щоранку лавку відчиня
І возиться з товаром, покупцями.
А він, Михайло, одробив своє.
На що прожити старість в нього є.
Та й, слава Богу, зять його при тямі.
Тож він спокійний. І куня собі,
Поки іще онуки не набігли.
Коли вони їх викохати встигли?
Мабуть, занадто в лавці він робив,
Що пропустив в житті багато чого.
Не бачив, як онуків наросло.
Та й одруживсь, за сорок вже було.
Тепер малі онуки у старого.
- Агов,сусіде, як життя-буття? -
Озвавсь новий сусіда з-за паркану.
Михайло зацікавлено поглянув:
- Заходь, заходь, сусіде! До пуття,
Хоч, може, познайомимось, нарешті!
Той підійшов, на лавці поряд сів.
Не молодий, вже добре посивів.
Погомоніли: хто ти, що ти, де ж ти?
Коли ж питання дід усі задав,
Тут вже сусіда черга наступила.
- Хотів спитати, втриматись не сила:
Що це за квіти? Де ти їх узяв?
Дід подививсь навколо, усміхнувсь:
- То це гвоздика, рідка в нашім краї.
Бач, як червоним полум’ям палає?!
А де узяв? Ще досі не забувсь,
Тож розкажу історію кумедну.
Нікому тільки щоб не говорив,
Як навкруг пальця хтось мене обвів,
Бо то єдиний ви́падок у мене.
Було то років двадцять з чимось тому.
Уже я лавку й досвід гарний мав,
Уже й помічника для себе взяв,
Аби хоча б вправлятись біля дому.
Уже й маленька донечка росла.
Дружину ж я ще при пологах втратив.
А часу на усе де ж було взяти?
Та донечка для мене всім була…
Якось надвечір гість прийшов у дім.
Сказав, що кума мого добре знає.
Свирид, мій кум, в Черкасах проживає.
Отож, до ночі засиділись з ним.
Про те та про друге погомоніли.
І він мені, між іншим, розповів,
Що кілька літ у Франції провів.
Ти пам’ятаєш, був час, говорили,
Що їх король найняв був козакі́в,
Аби іспанців помогли прогнати.
Тоді туди їх подалось багато.
Богдан Хмельницький,кажуть, їх водив.
Чи так, чи ні, того, на жаль, не знаю.
Так от, той гість мені і розповів,
Що теж з Богданом в той похід ходив,
Повоював у тім чужому краї.
Якийсь там Дюнкерх облягли вони.
От уже назва, язика зламаєш…
Тут хто з нас далі Києва буває?
А так далеко?! Скільки дивини,
Казав мені той гість нічний, побачив.
Урешті-решт фортецю ту взяли.
Місцеві перелякані були.
Лиш шаровари хто уздрів козачі,
Ховалися по ямах, погребах.
Іспанці ж дружно у полон здавались,
Життя порятувати сподівались.
Тож козаки пройшлись по їх торбах.
В одній і гість мішечок був знайшов.
Легенький зовсім. Звісно, що не злато.
Але ж непотріб хто буде тягати?
То ж кинув собі в торбу та й пішов.
А потім вже, як добре роздивися,
То там насіння виявив якесь.
Хотів спочатку викинути десь.
А там з якимсь купцем розговорився
І той сказав: насіння не просте.
Це ж та гвоздика, що зі Сходу возять.
Вона ціною вироста в дорозі,
А до Європи так ціна зросте,
Що за мішечок можна все купити.
Купець узяти сам пропонував
І ціну гарну, як на те, давав.
Але козак боявсь продешевити.
Тож не продав. А з часом і забув.
Війна ж, воно як водиться, тривоги.
Тут вижив у бою і слава Богу.
А вже як в Україну повернув,
То і згадав про той мішечок в торбі.
А це до мого кума зазирнув,
А той йому, між іншим, натякнув,
Що я би дав за нього гроші добрі.
І він мішечок, справді, дістає.
Принюхавсь я до нього, придивився.
Гвоздика, правда… Ну, я і купився.
От, думаю, де щастячко моє.
Рішив в садочку диво розвести.
Та й зможу ним у лавці торгувати.
Уже і уявляв собі лопату,
Якою буду грошики гребти.
Посіяв навесні, але зійшло
Зовсім не те, на що я сподівався.
Хоча я іще довго придивлявся,
А раптом?! Та дарма усе було.
Злий, що себе дав легко провести,
Рішив косу́ узяти і скосити…
Аж донечка: - Ой, тату, які квіти!
Такі гарненькі ти в саду зростив!
Я вийшов, глянув… в мене відлягло.
І, справді, гарно. Гроші наживнії.
Як донечка від квітів тих радіє,
Чому́ я маю хмурити чоло?
Так і зостались квіти ці чудні.
Тепер дочка́ за ними доглядає.
А я погляну часом та й згадаю…
Хоч не жалію. Віриш? Зовсім ні.
На лавочці в тіньочку спочиває.
Вже зовсім сивий, тому виглядає,
Мов зріла вже кульбаба в квітнику.
Бо навкруги, і справді, квітів тих
Насіяно й насаджено багато.
Хтось, мабуть, любить квіти доглядати,
Возитися в садочку коло них.
Сидить Михайло та собі куня.
А чому б ні? Він має таке право.
На зятя переклав всі свої справи,
Хай він щоранку лавку відчиня
І возиться з товаром, покупцями.
А він, Михайло, одробив своє.
На що прожити старість в нього є.
Та й, слава Богу, зять його при тямі.
Тож він спокійний. І куня собі,
Поки іще онуки не набігли.
Коли вони їх викохати встигли?
Мабуть, занадто в лавці він робив,
Що пропустив в житті багато чого.
Не бачив, як онуків наросло.
Та й одруживсь, за сорок вже було.
Тепер малі онуки у старого.
- Агов,сусіде, як життя-буття? -
Озвавсь новий сусіда з-за паркану.
Михайло зацікавлено поглянув:
- Заходь, заходь, сусіде! До пуття,
Хоч, може, познайомимось, нарешті!
Той підійшов, на лавці поряд сів.
Не молодий, вже добре посивів.
Погомоніли: хто ти, що ти, де ж ти?
Коли ж питання дід усі задав,
Тут вже сусіда черга наступила.
- Хотів спитати, втриматись не сила:
Що це за квіти? Де ти їх узяв?
Дід подививсь навколо, усміхнувсь:
- То це гвоздика, рідка в нашім краї.
Бач, як червоним полум’ям палає?!
А де узяв? Ще досі не забувсь,
Тож розкажу історію кумедну.
Нікому тільки щоб не говорив,
Як навкруг пальця хтось мене обвів,
Бо то єдиний ви́падок у мене.
Було то років двадцять з чимось тому.
Уже я лавку й досвід гарний мав,
Уже й помічника для себе взяв,
Аби хоча б вправлятись біля дому.
Уже й маленька донечка росла.
Дружину ж я ще при пологах втратив.
А часу на усе де ж було взяти?
Та донечка для мене всім була…
Якось надвечір гість прийшов у дім.
Сказав, що кума мого добре знає.
Свирид, мій кум, в Черкасах проживає.
Отож, до ночі засиділись з ним.
Про те та про друге погомоніли.
І він мені, між іншим, розповів,
Що кілька літ у Франції провів.
Ти пам’ятаєш, був час, говорили,
Що їх король найняв був козакі́в,
Аби іспанців помогли прогнати.
Тоді туди їх подалось багато.
Богдан Хмельницький,кажуть, їх водив.
Чи так, чи ні, того, на жаль, не знаю.
Так от, той гість мені і розповів,
Що теж з Богданом в той похід ходив,
Повоював у тім чужому краї.
Якийсь там Дюнкерх облягли вони.
От уже назва, язика зламаєш…
Тут хто з нас далі Києва буває?
А так далеко?! Скільки дивини,
Казав мені той гість нічний, побачив.
Урешті-решт фортецю ту взяли.
Місцеві перелякані були.
Лиш шаровари хто уздрів козачі,
Ховалися по ямах, погребах.
Іспанці ж дружно у полон здавались,
Життя порятувати сподівались.
Тож козаки пройшлись по їх торбах.
В одній і гість мішечок був знайшов.
Легенький зовсім. Звісно, що не злато.
Але ж непотріб хто буде тягати?
То ж кинув собі в торбу та й пішов.
А потім вже, як добре роздивися,
То там насіння виявив якесь.
Хотів спочатку викинути десь.
А там з якимсь купцем розговорився
І той сказав: насіння не просте.
Це ж та гвоздика, що зі Сходу возять.
Вона ціною вироста в дорозі,
А до Європи так ціна зросте,
Що за мішечок можна все купити.
Купець узяти сам пропонував
І ціну гарну, як на те, давав.
Але козак боявсь продешевити.
Тож не продав. А з часом і забув.
Війна ж, воно як водиться, тривоги.
Тут вижив у бою і слава Богу.
А вже як в Україну повернув,
То і згадав про той мішечок в торбі.
А це до мого кума зазирнув,
А той йому, між іншим, натякнув,
Що я би дав за нього гроші добрі.
І він мішечок, справді, дістає.
Принюхавсь я до нього, придивився.
Гвоздика, правда… Ну, я і купився.
От, думаю, де щастячко моє.
Рішив в садочку диво розвести.
Та й зможу ним у лавці торгувати.
Уже і уявляв собі лопату,
Якою буду грошики гребти.
Посіяв навесні, але зійшло
Зовсім не те, на що я сподівався.
Хоча я іще довго придивлявся,
А раптом?! Та дарма усе було.
Злий, що себе дав легко провести,
Рішив косу́ узяти і скосити…
Аж донечка: - Ой, тату, які квіти!
Такі гарненькі ти в саду зростив!
Я вийшов, глянув… в мене відлягло.
І, справді, гарно. Гроші наживнії.
Як донечка від квітів тих радіє,
Чому́ я маю хмурити чоло?
Так і зостались квіти ці чудні.
Тепер дочка́ за ними доглядає.
А я погляну часом та й згадаю…
Хоч не жалію. Віриш? Зовсім ні.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
