Біда прийшла на нашу Україну,
Коли султан послав до Чигирина
Свого візира Кара-Мустафу.
Щоб краще оборудка та вдалася,
Ішов не сам, узяв собі Юрася
Хмельницького. Зловив, немов дрофу,
Що лише біга степом – не літає,
Як батько. Той колись іще спитає,
Коли на світі стрінуться тому.
Поки ж тулився у турецьких лавах,
Стискав султаном видану була́ву,
Хоч було, може, й соромно йому.
Але куди було тепер подітись.
Без турка краєм як заволодіти?
А тут же сила он яка іде!
Дістанеться всім недругам козачим
І Самойлович бісів ще поплаче,
Коли він врешті підлого знайде.
Орда ж змією сунула помалу,
Лиш смерть і попіл по собі лишала,
Та то дрібниці, думав, наросте.
Вже гетьманом себе утретє бачив.
Все пам’ятав, нікому не пробачив
І думав: все до гроша віддасте!
Татари ж війську були, наче крила,
Вони довкола землю толочили,
Хапаючи, як плату, всіх живих.
І все, що ціну хоч якуюсь мало,
Лиш тільки їм на очі потрапляло,
Зникало, мов не бу́ло, серед них.
Яко́сь чамбул набрів село у балці.
Не да́ли, навіть, гавкнути собаці,
Одразу подалися по хатах.
Кого рубали, а кого в’язали,
Усіх докупи на майдан зганяли,
Ніхто нікого згоди не питав.
Старих в живих нікого не лишили,
Усіх, хто боронився, порішили,
Зостались молоді та дітвора,
За кого можна гроші гарні взяти,
У яничари чи гарем продати.
Набрали також всякого добра.
Між інших і Марію пов’язали.
Вона лише шістнадцять років мала,
Та бу́ла найгарніша серед всіх.
Тепер ішла із усіма поволі,
І по стерні колола ноги голі,
Хоч ран болючих і не чула тих.
Спекотним степом їх на південь гнали,
У балках, у ярах відпочивали,
Вже зовсім вибивалися із сил.
Загін турецький по дорозі стріли.
Про щось татари з ними говорили,
А потім розділилися навпі́л.
Одні з ясиром далі подалися
І яничари з ними узялися.
Другі ж звернули знов на Чигирин.
Мабуть, наказ отримали від хана,
Його орду полишили зарано,
Тож повелів їм повертатись він.
Ішли татари по шляху до Криму,
І яничари слідом йшли за ними.
Напевно, так візир їм повелів.
Один все на Марію озирався,
А то підходив ближче, озивався.
На рідній мові з нею говорив.
Вона на нього також поглядала.
Ще гарного такого не стрічала,
Щось ворушилось у грудя́х, немов.
І забувалась: де вона, що з нею,
Мов сонна йшла дорогою тією,
Збивала босі ноги свої в кров.
Він якось їсти передав тихенько
І, нахилившись до лиця близенько,
Прошепотів: «Вночі утечемо!
Я оцю службу ненависну кину,
Повернемось з тобою в Україну.
А там вже якось вдвох проживемо».
Вона лише у відповідь кивнула.
Ішла і під собою ніг не чула.
Та ночі не могла ніяк діждать.
Татари знов у балці зупинились.
Вже поряд Крим, отож і не таїлись,
Потомлені, всі повлягались спать.
Як темрява усе навкруг сховала,
Усі поснули. Та вона не спала.
Уже і дишло повертає Віз.
Як він підповз, вона і не почула.
Та яничарську одіж одягнула,
Яку він їй загорнуту приніс.
Із балки ледве вибратися встигли,
На ноги підхопилися й побігли
Аби до ранку далі відійти.
І, поки зірка вранішня підня́лась,
Вони у балці, у кущах сховались
Аби татари не могли знайти.
Утомлені, незчулись, як поснули,
Обнявшись. Зранку холодом війнуло.
Прокинулись – вже сонечко гай-гай!
До темряви рішили відсидітись.
Розговорились. Що ж іще робити?
Вона згадала про свій рідний край.
Розповіла про маму і про тата.
І про село та де стояла хата.
Він раптом щось, неначе, пригадав.
«А чи висока груша там стояла
Понад дорогу?» Її здивувало.
«Ти що, в селі у нашому бував?»
А він про кузню у дворі питає
І чи гніздо лелече хата має.
І чи стоїть криниця за селом.
«Скажи, а звідки можеш ти це знати?»
«Бо я твоїм є викраденим братом.
Тебе тоді й на світі не було,
Коли татари ще малого вкрали
І в яничари, в край чужий прода́ли.
Хто би подумав, що бува таке.
Що так зведе з сестрою мене доля,
В чужім краю, посеред чиста поля».
А у самого відчуття гірке.
Знайшов сестру та втратив наречену.
А серце аж заходиться від щему.
Так посміялась доленька над ним.
Отак, дивись, уперше закохався
І в пастку долі чергову попався.
І щастя все розвіялось, як дим.
Вона також раділа і ридала,
Бо ж усім серцем хлопця покохала,
Кляла оту нена́висну орду.
Себе жаліла і жаліла брата,
Хоч не могла про нього досі знати,
А стріла і на радість, й на біду.
Аж тут зі степу тупіт долинає.
Що там? Чи балку просто хтось минає?
Чи то погоню відрядив мурза?
Поглянули: татари йдуть по сліду
І саме втікачів шукають, видно.
Вже не кохання – смерть на терезах.
Прошепотіла: «Я жива не дамся!
Щоб наді мною нехристь познущався?!
Вже мене краще, братику, убий!»
А він: «Я теж не дамся їм без бою.
У мене вірна шабля із собою.
А ти ножа мого візьми собі.
Коли вже зовсім безнадійно буде,
Встроми собі ножа того у груди,
Бо в мене не підніметься рука!»
Татари ж близько, вже коней спинили,
І балку ту півколом оточили.
Тож він нічого далі не чекав.
Устав і шаблю у руках стискає,
Немов орду до бою закликає.
Татари вже помітили, біжать.
Вона стоїть у нього за спиною
Теж ладна вмить покінчити з собою,
В руках стискає гострого ножа.
Що вже було там далі – зрозуміло,
Хоча нерівні надто були сили,
Ординці їх живими не взяли.
Лежали, як два брата-яничара.
Татари їх лишили і помчали,
Бо ж мертві не потрібні їм були.
А з часом там, де кров їх пролилася,
Триколірна десь квітка узялася.
Як тільки літня настає пора,
Вона в гаях, дібровах розцвітає.
Перестріч її люди називають
Або говорять ще «брат-і-сестра».