Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:43
Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про дуб
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
І постає він перед мене,
Той дуб зелений, як живий.
Й бере цікавість: звідки взявся?
Хто дуб на луці посадив?
Я багатьох людей питався,
Ніхто мені не відповів.
Аж поки стрів одного діда.
Цікавенький дідусь такий:
Вже сивий-сивий зовсім з виду
Та, на великий подив мій,
Багато чо́го пам’ятає,
Та ще багато чо́го зна.
Отож, його я і питаю,
Мовляв – є причіпка одна
Про дуба того, що на луці.
Про нього Пушкін ще писав.
А він мені не по науці,
А все, як бу́ло розказав.
- Було то у часи прадавні,
Не знати у які роки.
Жили тоді іще слов’яни
Над морем та біля ріки,
Що Віслою сьогодні зветься.
Жили, не знаючи біди,
Аж поки горе – де й візьметься,
З-за моря припливло сюди.
Прийшли оттони й всякі готи,
І принесли з собою зло.
А сил цю зграю побороти
У наших предків не було.
Тож край свій мусили лишити
Й податися у білий світ.
Не одну зиму йшли і літо
Лісами на південний схід.
В дорозі люду погубили,
Але пробитися змогли
І шлях свій довгий зупинили,
Коли аж до Дніпра прийшли.
Отут і вирішили жити.
Землі неміряно, трави.
Тож сій пшеницю або жито,
Розводь худобу і живи.
І, наче, добре все складалось.
Земля, ріка… Чого іще?
І злая сила не ховалась
За кожним деревом й кущем.
Так їм здалося… Але доля
Й тут неприхильною була:
Прийшла чужинська сила з поля,
Що лиш грабунком і жила.
А предкам де узяти сили
Аби тих ворогів прогнать?
В Перу́на захист попросили,
Бо ж тільки він його міг дать.
Перун – бог блискавки і грому
У них був головний тоді.
Тож принесли пожертви йо́му,
Пожа́лілись в своїй біді.
Перун почув дітей із неба
І мовив голосом гучним:
- Я допомо́жу, коли треба,
Пришлю вам захисток усім.
Той богатир зоветься Дубом,
Він здатен ворогів прогнать.
Та, пам’ятайте, діти любі:
Його слід щедро годувать,
Бо ж йому треба сили мати
Аби здолати ворогів,
Та й час не має витрачати,
Шукати: що би він поїв.
А предки згідливо кивали:
- Нагодувати – то просте,
Лиш вороги би не напали,
А ми вже згодні і на те.
І богатир прийшов могутній,
У Сте́пу на дорозі став.
Увесь в броню міцну закутий.
Всіх ворогів мечем прогнав.
Ходив туди-сюди по полю,
Земля дрижала навкруги.
І, боячись за свою долю,
Порозбігались вороги.
А предки мирно працювали,
Ростили хліб, жили собі
Та Дуба в полі годували.
А більше всього він любив
Вепрятину смачну поїсти.
Тож предки і несли-таки,
Уполювавши вепра в лісі,
Найкращі Дубові шматки.
Та час ішов, літа минали,
Їх край обходила війна.
Потроху предки забували,
Хто спокій їм охороня.
Отож до Дуба йшли все рідше,
Все менше страв йому несли.
«Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
Бо ж самовпевнені були.
Та Дуб, хоч його мучив голод,
Своєї справи не лишав.
Ходив по сте́пу в спеку й холод
І край надійно захищав.
Для ворогів настала скрута,
Бо ж ніде здобичі узять.
Не знають, як їм далі бути,
Самі ж не хочуть працювать.
Пішли гуртом до свого бога
Питатися, що ж їм робить.
Й почули відповідь від нього:
- От як я раджу вам вчинить.
Знайдіть ви сон-траву у полі,
Настій із неї заваріть.
Та їжі наготуйте вволю
І Дубові тому несіть.
Як він поп’є настою того,
То його скоро зморить сон,
Не матиме ходити змоги.
То ви хапайтеся бігом,
Кілки у землю забивайте,
Мотузками міцніш в’яжіть.
Із місця зрушити не дайте,
Надійно здобич стережіть.
Ті злодії так і зробили.
Прикинулись, мовляв, свої,
Нагодували, напоїли.
Коли ж заснув, вдалося їм
За ноги міцно прив’язати
Його до матінки-землі.
Прокинувсь він, але не здатен,
Зробити кроки, хоч малі.
Взялися вороги тим часом
Слов’янські землі плюндрувать.
Бо поглядали довго ласо
Та ж Дуба не могли здолать.
А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
Приріс до матінки-землі,
Тримався за життя уперто,
Наперекір всій силі злій.
Стояв великий і могутній
В своєму панцирі-корі.
Хотів вепрятини здобути,
То кидав жолуді – беріть.
Поки міг рухати він гіллям,
Бувало, веприка хапав,
Поповнював тим часом сили,
Аж доки й деревом не став.
А що слов’яни, предки наші?
Допоки не було біди,
Поки не спили горя чашу,
Ніхто до Дуба й не ходив.
Гадали: так воно і буде,
Хтось захистить від ворогів.
Та і не злі то, може, люди,
Бо і часи ж уже другі.
І дочекалися, як горе
До них у хату знов прийшло.
Про Дуб згадали в луці моря.
Хоч стільки часу вже пройшло,
Гуртом зібралися до нього,
Щоб від біди їх захистив.
Прийшли, аж Дуб понад дорогу
Уже і корені пустив.
Та все одно взялись, благають,
Дарунки щедрі принесли.
А він лиш вітами хитає:
«Занадто пізно ви прийшли.
Тепер уже самі беріться,
Із рал робіть собі мечі,
За волю з ворогом боріться,
Не ждіть підмоги на печі».
І узялись вони всім родом,
Прогнали ворога в степи.
Нарешті в землях їх і водах,
Мир довгожданий наступив.
Та, хоча ворога здолали,
І захистить себе змогли,
Про Дуб уже не забували
І кожен раз до нього йшли,
Несли йому дарунки щедрі.
Щоб вгамувати його гнів,
Приносили у жертву вепрів,
Яких колись він так любив.
Хто зна: усяке може бути,
Настане раптом така мить -
Дуб стане витязем могутнім,
Щоб край свій рідний захистить.
Та, поки він не може стати
І захистити їхній рід,
Самі учились меч тримати,
Щоб ворога зустріть, як слід.
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
Хоч сто разів то чув, напевно,
Відкрилась істина для мене
У цій історії простій:
З надією не слід чекати,
Що хтось нас прийде захищать.
Самому треба зброю брати.
Тоді прокляті супостати
Лиш скоса будуть позирать.
Ланцюг на ньому золотий…»
І постає він перед мене,
Той дуб зелений, як живий.
Й бере цікавість: звідки взявся?
Хто дуб на луці посадив?
Я багатьох людей питався,
Ніхто мені не відповів.
Аж поки стрів одного діда.
Цікавенький дідусь такий:
Вже сивий-сивий зовсім з виду
Та, на великий подив мій,
Багато чо́го пам’ятає,
Та ще багато чо́го зна.
Отож, його я і питаю,
Мовляв – є причіпка одна
Про дуба того, що на луці.
Про нього Пушкін ще писав.
А він мені не по науці,
А все, як бу́ло розказав.
- Було то у часи прадавні,
Не знати у які роки.
Жили тоді іще слов’яни
Над морем та біля ріки,
Що Віслою сьогодні зветься.
Жили, не знаючи біди,
Аж поки горе – де й візьметься,
З-за моря припливло сюди.
Прийшли оттони й всякі готи,
І принесли з собою зло.
А сил цю зграю побороти
У наших предків не було.
Тож край свій мусили лишити
Й податися у білий світ.
Не одну зиму йшли і літо
Лісами на південний схід.
В дорозі люду погубили,
Але пробитися змогли
І шлях свій довгий зупинили,
Коли аж до Дніпра прийшли.
Отут і вирішили жити.
Землі неміряно, трави.
Тож сій пшеницю або жито,
Розводь худобу і живи.
І, наче, добре все складалось.
Земля, ріка… Чого іще?
І злая сила не ховалась
За кожним деревом й кущем.
Так їм здалося… Але доля
Й тут неприхильною була:
Прийшла чужинська сила з поля,
Що лиш грабунком і жила.
А предкам де узяти сили
Аби тих ворогів прогнать?
В Перу́на захист попросили,
Бо ж тільки він його міг дать.
Перун – бог блискавки і грому
У них був головний тоді.
Тож принесли пожертви йо́му,
Пожа́лілись в своїй біді.
Перун почув дітей із неба
І мовив голосом гучним:
- Я допомо́жу, коли треба,
Пришлю вам захисток усім.
Той богатир зоветься Дубом,
Він здатен ворогів прогнать.
Та, пам’ятайте, діти любі:
Його слід щедро годувать,
Бо ж йому треба сили мати
Аби здолати ворогів,
Та й час не має витрачати,
Шукати: що би він поїв.
А предки згідливо кивали:
- Нагодувати – то просте,
Лиш вороги би не напали,
А ми вже згодні і на те.
І богатир прийшов могутній,
У Сте́пу на дорозі став.
Увесь в броню міцну закутий.
Всіх ворогів мечем прогнав.
Ходив туди-сюди по полю,
Земля дрижала навкруги.
І, боячись за свою долю,
Порозбігались вороги.
А предки мирно працювали,
Ростили хліб, жили собі
Та Дуба в полі годували.
А більше всього він любив
Вепрятину смачну поїсти.
Тож предки і несли-таки,
Уполювавши вепра в лісі,
Найкращі Дубові шматки.
Та час ішов, літа минали,
Їх край обходила війна.
Потроху предки забували,
Хто спокій їм охороня.
Отож до Дуба йшли все рідше,
Все менше страв йому несли.
«Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
Бо ж самовпевнені були.
Та Дуб, хоч його мучив голод,
Своєї справи не лишав.
Ходив по сте́пу в спеку й холод
І край надійно захищав.
Для ворогів настала скрута,
Бо ж ніде здобичі узять.
Не знають, як їм далі бути,
Самі ж не хочуть працювать.
Пішли гуртом до свого бога
Питатися, що ж їм робить.
Й почули відповідь від нього:
- От як я раджу вам вчинить.
Знайдіть ви сон-траву у полі,
Настій із неї заваріть.
Та їжі наготуйте вволю
І Дубові тому несіть.
Як він поп’є настою того,
То його скоро зморить сон,
Не матиме ходити змоги.
То ви хапайтеся бігом,
Кілки у землю забивайте,
Мотузками міцніш в’яжіть.
Із місця зрушити не дайте,
Надійно здобич стережіть.
Ті злодії так і зробили.
Прикинулись, мовляв, свої,
Нагодували, напоїли.
Коли ж заснув, вдалося їм
За ноги міцно прив’язати
Його до матінки-землі.
Прокинувсь він, але не здатен,
Зробити кроки, хоч малі.
Взялися вороги тим часом
Слов’янські землі плюндрувать.
Бо поглядали довго ласо
Та ж Дуба не могли здолать.
А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
Приріс до матінки-землі,
Тримався за життя уперто,
Наперекір всій силі злій.
Стояв великий і могутній
В своєму панцирі-корі.
Хотів вепрятини здобути,
То кидав жолуді – беріть.
Поки міг рухати він гіллям,
Бувало, веприка хапав,
Поповнював тим часом сили,
Аж доки й деревом не став.
А що слов’яни, предки наші?
Допоки не було біди,
Поки не спили горя чашу,
Ніхто до Дуба й не ходив.
Гадали: так воно і буде,
Хтось захистить від ворогів.
Та і не злі то, може, люди,
Бо і часи ж уже другі.
І дочекалися, як горе
До них у хату знов прийшло.
Про Дуб згадали в луці моря.
Хоч стільки часу вже пройшло,
Гуртом зібралися до нього,
Щоб від біди їх захистив.
Прийшли, аж Дуб понад дорогу
Уже і корені пустив.
Та все одно взялись, благають,
Дарунки щедрі принесли.
А він лиш вітами хитає:
«Занадто пізно ви прийшли.
Тепер уже самі беріться,
Із рал робіть собі мечі,
За волю з ворогом боріться,
Не ждіть підмоги на печі».
І узялись вони всім родом,
Прогнали ворога в степи.
Нарешті в землях їх і водах,
Мир довгожданий наступив.
Та, хоча ворога здолали,
І захистить себе змогли,
Про Дуб уже не забували
І кожен раз до нього йшли,
Несли йому дарунки щедрі.
Щоб вгамувати його гнів,
Приносили у жертву вепрів,
Яких колись він так любив.
Хто зна: усяке може бути,
Настане раптом така мить -
Дуб стане витязем могутнім,
Щоб край свій рідний захистить.
Та, поки він не може стати
І захистити їхній рід,
Самі учились меч тримати,
Щоб ворога зустріть, як слід.
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
Хоч сто разів то чув, напевно,
Відкрилась істина для мене
У цій історії простій:
З надією не слід чекати,
Що хтось нас прийде захищать.
Самому треба зброю брати.
Тоді прокляті супостати
Лиш скоса будуть позирать.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
