
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про дуб
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
І постає він перед мене,
Той дуб зелений, як живий.
Й бере цікавість: звідки взявся?
Хто дуб на луці посадив?
Я багатьох людей питався,
Ніхто мені не відповів.
Аж поки стрів одного діда.
Цікавенький дідусь такий:
Вже сивий-сивий зовсім з виду
Та, на великий подив мій,
Багато чо́го пам’ятає,
Та ще багато чо́го зна.
Отож, його я і питаю,
Мовляв – є причіпка одна
Про дуба того, що на луці.
Про нього Пушкін ще писав.
А він мені не по науці,
А все, як бу́ло розказав.
- Було то у часи прадавні,
Не знати у які роки.
Жили тоді іще слов’яни
Над морем та біля ріки,
Що Віслою сьогодні зветься.
Жили, не знаючи біди,
Аж поки горе – де й візьметься,
З-за моря припливло сюди.
Прийшли оттони й всякі готи,
І принесли з собою зло.
А сил цю зграю побороти
У наших предків не було.
Тож край свій мусили лишити
Й податися у білий світ.
Не одну зиму йшли і літо
Лісами на південний схід.
В дорозі люду погубили,
Але пробитися змогли
І шлях свій довгий зупинили,
Коли аж до Дніпра прийшли.
Отут і вирішили жити.
Землі неміряно, трави.
Тож сій пшеницю або жито,
Розводь худобу і живи.
І, наче, добре все складалось.
Земля, ріка… Чого іще?
І злая сила не ховалась
За кожним деревом й кущем.
Так їм здалося… Але доля
Й тут неприхильною була:
Прийшла чужинська сила з поля,
Що лиш грабунком і жила.
А предкам де узяти сили
Аби тих ворогів прогнать?
В Перу́на захист попросили,
Бо ж тільки він його міг дать.
Перун – бог блискавки і грому
У них був головний тоді.
Тож принесли пожертви йо́му,
Пожа́лілись в своїй біді.
Перун почув дітей із неба
І мовив голосом гучним:
- Я допомо́жу, коли треба,
Пришлю вам захисток усім.
Той богатир зоветься Дубом,
Він здатен ворогів прогнать.
Та, пам’ятайте, діти любі:
Його слід щедро годувать,
Бо ж йому треба сили мати
Аби здолати ворогів,
Та й час не має витрачати,
Шукати: що би він поїв.
А предки згідливо кивали:
- Нагодувати – то просте,
Лиш вороги би не напали,
А ми вже згодні і на те.
І богатир прийшов могутній,
У Сте́пу на дорозі став.
Увесь в броню міцну закутий.
Всіх ворогів мечем прогнав.
Ходив туди-сюди по полю,
Земля дрижала навкруги.
І, боячись за свою долю,
Порозбігались вороги.
А предки мирно працювали,
Ростили хліб, жили собі
Та Дуба в полі годували.
А більше всього він любив
Вепрятину смачну поїсти.
Тож предки і несли-таки,
Уполювавши вепра в лісі,
Найкращі Дубові шматки.
Та час ішов, літа минали,
Їх край обходила війна.
Потроху предки забували,
Хто спокій їм охороня.
Отож до Дуба йшли все рідше,
Все менше страв йому несли.
«Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
Бо ж самовпевнені були.
Та Дуб, хоч його мучив голод,
Своєї справи не лишав.
Ходив по сте́пу в спеку й холод
І край надійно захищав.
Для ворогів настала скрута,
Бо ж ніде здобичі узять.
Не знають, як їм далі бути,
Самі ж не хочуть працювать.
Пішли гуртом до свого бога
Питатися, що ж їм робить.
Й почули відповідь від нього:
- От як я раджу вам вчинить.
Знайдіть ви сон-траву у полі,
Настій із неї заваріть.
Та їжі наготуйте вволю
І Дубові тому несіть.
Як він поп’є настою того,
То його скоро зморить сон,
Не матиме ходити змоги.
То ви хапайтеся бігом,
Кілки у землю забивайте,
Мотузками міцніш в’яжіть.
Із місця зрушити не дайте,
Надійно здобич стережіть.
Ті злодії так і зробили.
Прикинулись, мовляв, свої,
Нагодували, напоїли.
Коли ж заснув, вдалося їм
За ноги міцно прив’язати
Його до матінки-землі.
Прокинувсь він, але не здатен,
Зробити кроки, хоч малі.
Взялися вороги тим часом
Слов’янські землі плюндрувать.
Бо поглядали довго ласо
Та ж Дуба не могли здолать.
А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
Приріс до матінки-землі,
Тримався за життя уперто,
Наперекір всій силі злій.
Стояв великий і могутній
В своєму панцирі-корі.
Хотів вепрятини здобути,
То кидав жолуді – беріть.
Поки міг рухати він гіллям,
Бувало, веприка хапав,
Поповнював тим часом сили,
Аж доки й деревом не став.
А що слов’яни, предки наші?
Допоки не було біди,
Поки не спили горя чашу,
Ніхто до Дуба й не ходив.
Гадали: так воно і буде,
Хтось захистить від ворогів.
Та і не злі то, може, люди,
Бо і часи ж уже другі.
І дочекалися, як горе
До них у хату знов прийшло.
Про Дуб згадали в луці моря.
Хоч стільки часу вже пройшло,
Гуртом зібралися до нього,
Щоб від біди їх захистив.
Прийшли, аж Дуб понад дорогу
Уже і корені пустив.
Та все одно взялись, благають,
Дарунки щедрі принесли.
А він лиш вітами хитає:
«Занадто пізно ви прийшли.
Тепер уже самі беріться,
Із рал робіть собі мечі,
За волю з ворогом боріться,
Не ждіть підмоги на печі».
І узялись вони всім родом,
Прогнали ворога в степи.
Нарешті в землях їх і водах,
Мир довгожданий наступив.
Та, хоча ворога здолали,
І захистить себе змогли,
Про Дуб уже не забували
І кожен раз до нього йшли,
Несли йому дарунки щедрі.
Щоб вгамувати його гнів,
Приносили у жертву вепрів,
Яких колись він так любив.
Хто зна: усяке може бути,
Настане раптом така мить -
Дуб стане витязем могутнім,
Щоб край свій рідний захистить.
Та, поки він не може стати
І захистити їхній рід,
Самі учились меч тримати,
Щоб ворога зустріть, як слід.
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
Хоч сто разів то чув, напевно,
Відкрилась істина для мене
У цій історії простій:
З надією не слід чекати,
Що хтось нас прийде захищать.
Самому треба зброю брати.
Тоді прокляті супостати
Лиш скоса будуть позирать.
Ланцюг на ньому золотий…»
І постає він перед мене,
Той дуб зелений, як живий.
Й бере цікавість: звідки взявся?
Хто дуб на луці посадив?
Я багатьох людей питався,
Ніхто мені не відповів.
Аж поки стрів одного діда.
Цікавенький дідусь такий:
Вже сивий-сивий зовсім з виду
Та, на великий подив мій,
Багато чо́го пам’ятає,
Та ще багато чо́го зна.
Отож, його я і питаю,
Мовляв – є причіпка одна
Про дуба того, що на луці.
Про нього Пушкін ще писав.
А він мені не по науці,
А все, як бу́ло розказав.
- Було то у часи прадавні,
Не знати у які роки.
Жили тоді іще слов’яни
Над морем та біля ріки,
Що Віслою сьогодні зветься.
Жили, не знаючи біди,
Аж поки горе – де й візьметься,
З-за моря припливло сюди.
Прийшли оттони й всякі готи,
І принесли з собою зло.
А сил цю зграю побороти
У наших предків не було.
Тож край свій мусили лишити
Й податися у білий світ.
Не одну зиму йшли і літо
Лісами на південний схід.
В дорозі люду погубили,
Але пробитися змогли
І шлях свій довгий зупинили,
Коли аж до Дніпра прийшли.
Отут і вирішили жити.
Землі неміряно, трави.
Тож сій пшеницю або жито,
Розводь худобу і живи.
І, наче, добре все складалось.
Земля, ріка… Чого іще?
І злая сила не ховалась
За кожним деревом й кущем.
Так їм здалося… Але доля
Й тут неприхильною була:
Прийшла чужинська сила з поля,
Що лиш грабунком і жила.
А предкам де узяти сили
Аби тих ворогів прогнать?
В Перу́на захист попросили,
Бо ж тільки він його міг дать.
Перун – бог блискавки і грому
У них був головний тоді.
Тож принесли пожертви йо́му,
Пожа́лілись в своїй біді.
Перун почув дітей із неба
І мовив голосом гучним:
- Я допомо́жу, коли треба,
Пришлю вам захисток усім.
Той богатир зоветься Дубом,
Він здатен ворогів прогнать.
Та, пам’ятайте, діти любі:
Його слід щедро годувать,
Бо ж йому треба сили мати
Аби здолати ворогів,
Та й час не має витрачати,
Шукати: що би він поїв.
А предки згідливо кивали:
- Нагодувати – то просте,
Лиш вороги би не напали,
А ми вже згодні і на те.
І богатир прийшов могутній,
У Сте́пу на дорозі став.
Увесь в броню міцну закутий.
Всіх ворогів мечем прогнав.
Ходив туди-сюди по полю,
Земля дрижала навкруги.
І, боячись за свою долю,
Порозбігались вороги.
А предки мирно працювали,
Ростили хліб, жили собі
Та Дуба в полі годували.
А більше всього він любив
Вепрятину смачну поїсти.
Тож предки і несли-таки,
Уполювавши вепра в лісі,
Найкращі Дубові шматки.
Та час ішов, літа минали,
Їх край обходила війна.
Потроху предки забували,
Хто спокій їм охороня.
Отож до Дуба йшли все рідше,
Все менше страв йому несли.
«Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
Бо ж самовпевнені були.
Та Дуб, хоч його мучив голод,
Своєї справи не лишав.
Ходив по сте́пу в спеку й холод
І край надійно захищав.
Для ворогів настала скрута,
Бо ж ніде здобичі узять.
Не знають, як їм далі бути,
Самі ж не хочуть працювать.
Пішли гуртом до свого бога
Питатися, що ж їм робить.
Й почули відповідь від нього:
- От як я раджу вам вчинить.
Знайдіть ви сон-траву у полі,
Настій із неї заваріть.
Та їжі наготуйте вволю
І Дубові тому несіть.
Як він поп’є настою того,
То його скоро зморить сон,
Не матиме ходити змоги.
То ви хапайтеся бігом,
Кілки у землю забивайте,
Мотузками міцніш в’яжіть.
Із місця зрушити не дайте,
Надійно здобич стережіть.
Ті злодії так і зробили.
Прикинулись, мовляв, свої,
Нагодували, напоїли.
Коли ж заснув, вдалося їм
За ноги міцно прив’язати
Його до матінки-землі.
Прокинувсь він, але не здатен,
Зробити кроки, хоч малі.
Взялися вороги тим часом
Слов’янські землі плюндрувать.
Бо поглядали довго ласо
Та ж Дуба не могли здолать.
А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
Приріс до матінки-землі,
Тримався за життя уперто,
Наперекір всій силі злій.
Стояв великий і могутній
В своєму панцирі-корі.
Хотів вепрятини здобути,
То кидав жолуді – беріть.
Поки міг рухати він гіллям,
Бувало, веприка хапав,
Поповнював тим часом сили,
Аж доки й деревом не став.
А що слов’яни, предки наші?
Допоки не було біди,
Поки не спили горя чашу,
Ніхто до Дуба й не ходив.
Гадали: так воно і буде,
Хтось захистить від ворогів.
Та і не злі то, може, люди,
Бо і часи ж уже другі.
І дочекалися, як горе
До них у хату знов прийшло.
Про Дуб згадали в луці моря.
Хоч стільки часу вже пройшло,
Гуртом зібралися до нього,
Щоб від біди їх захистив.
Прийшли, аж Дуб понад дорогу
Уже і корені пустив.
Та все одно взялись, благають,
Дарунки щедрі принесли.
А він лиш вітами хитає:
«Занадто пізно ви прийшли.
Тепер уже самі беріться,
Із рал робіть собі мечі,
За волю з ворогом боріться,
Не ждіть підмоги на печі».
І узялись вони всім родом,
Прогнали ворога в степи.
Нарешті в землях їх і водах,
Мир довгожданий наступив.
Та, хоча ворога здолали,
І захистить себе змогли,
Про Дуб уже не забували
І кожен раз до нього йшли,
Несли йому дарунки щедрі.
Щоб вгамувати його гнів,
Приносили у жертву вепрів,
Яких колись він так любив.
Хто зна: усяке може бути,
Настане раптом така мить -
Дуб стане витязем могутнім,
Щоб край свій рідний захистить.
Та, поки він не може стати
І захистити їхній рід,
Самі учились меч тримати,
Щоб ворога зустріть, як слід.
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
Хоч сто разів то чув, напевно,
Відкрилась істина для мене
У цій історії простій:
З надією не слід чекати,
Що хтось нас прийде захищать.
Самому треба зброю брати.
Тоді прокляті супостати
Лиш скоса будуть позирать.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію