ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.27
18:33
Забуті поетичні рядки -
ніби перла, які потонули
у бурхливому мутному морі,
отруєному відходами.
Як їх виловили
у безликості океану,
як відрізнити від каменів,
крабів, риб, медуз?
ніби перла, які потонули
у бурхливому мутному морі,
отруєному відходами.
Як їх виловили
у безликості океану,
як відрізнити від каменів,
крабів, риб, медуз?
2024.11.27
16:32
Моя любов – це вересень на схилі
осяйних днів, заквітчаних узбіч.
У чорнобривцях світло воскресає.
Та як пророцтва криються в Псалтирі,
так барви в сяйві уникають віч.
І тільки зрячий серцем розгадає.
осяйних днів, заквітчаних узбіч.
У чорнобривцях світло воскресає.
Та як пророцтва криються в Псалтирі,
так барви в сяйві уникають віч.
І тільки зрячий серцем розгадає.
2024.11.27
08:58
Летять у простір думки різні
І не такі вони й сумні…
Нехай, при тому, що запізні
Для когось «так», для когось «ні»…
А навкруги у небі всесвіт…
А поруч діток щирий сміх…
А під ногами сум і безвість —
Стоїш і думаєш: це збіг?
І не такі вони й сумні…
Нехай, при тому, що запізні
Для когось «так», для когось «ні»…
А навкруги у небі всесвіт…
А поруч діток щирий сміх…
А під ногами сум і безвість —
Стоїш і думаєш: це збіг?
2024.11.27
08:55
Осінній ранок у полоні білосніжжя,
Бо сипле хтось пір'їни із подушок.
Летять мушнею легкі світлі ніжні-ніжні.
І тихо падають зими подружки.
Невже закохані у листопад без тями?
Старанно обриси доріг покрили.
Сувої свіжо-білі розстелили краму,
Бо сипле хтось пір'їни із подушок.
Летять мушнею легкі світлі ніжні-ніжні.
І тихо падають зими подружки.
Невже закохані у листопад без тями?
Старанно обриси доріг покрили.
Сувої свіжо-білі розстелили краму,
2024.11.27
07:36
Ти щоранку йдеш повз вікна
Не спиняючись ніде, –
І завжди поспішно никнеш
В шумнім натовпі людей.
Я давно напам’ять вивчив
Розпорядок днів твоїх,
Бо щось мрійно таємниче
Відриває зір від книг.
Не спиняючись ніде, –
І завжди поспішно никнеш
В шумнім натовпі людей.
Я давно напам’ять вивчив
Розпорядок днів твоїх,
Бо щось мрійно таємниче
Відриває зір від книг.
2024.11.27
05:06
Скажи мені чи брешеш ти, вороно,
про вересневих пустощів печаль?
Налиті сонцем винограду грона
і небо стало, мов холодна сталь –
високе і до радощів байдуже,
таке приходить у примарних снах.
Дні доживають перезрілі ружі,
горіхи скам’яніли на гілках
про вересневих пустощів печаль?
Налиті сонцем винограду грона
і небо стало, мов холодна сталь –
високе і до радощів байдуже,
таке приходить у примарних снах.
Дні доживають перезрілі ружі,
горіхи скам’яніли на гілках
2024.11.27
00:49
Москвороті з тещі здерли шкіру...
Вмерла в муках. Смертний крик ущух...
За чужий рахунок хочу миру!
На війну синочка не пущу!
Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,
Вмерла в муках. Смертний крик ущух...
За чужий рахунок хочу миру!
На війну синочка не пущу!
Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,
2024.11.26
22:20
Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
2024.11.26
18:55
Із старого замку в новий
пролягає дорога,
яку важко знайти.
На руїнах старого замку
проростає пшениця,
а новий недобудований.
Він стоїть здебільшого
у людській фантазії.
пролягає дорога,
яку важко знайти.
На руїнах старого замку
проростає пшениця,
а новий недобудований.
Він стоїть здебільшого
у людській фантазії.
2024.11.26
12:21
Стоїмо на межі зими.
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.
Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.
Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
2024.11.26
10:29
Ти вхолоди мене, не грій
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…
2024.11.26
09:48
Я був уражений темрявою з якої починався світ...
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був ур
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був ур
2024.11.26
05:44
Ступаєш, враже, по степах,
шукаєш прихистку? Не буде.
Тут козаки, тут вільні люди –
це плоть від плоті з праху прах
яких веде Сірка правиця,
є трохи часу, схаменися,
нехай в твоїх пустих очах
ще блискітка надії тліє,
шукаєш прихистку? Не буде.
Тут козаки, тут вільні люди –
це плоть від плоті з праху прах
яких веде Сірка правиця,
є трохи часу, схаменися,
нехай в твоїх пустих очах
ще блискітка надії тліє,
2024.11.26
05:03
Там, де тісняться каштани кронисті
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...
2024.11.25
21:02
Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін
2024.11.25
16:54
думки - листя
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про дуб
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
І постає він перед мене,
Той дуб зелений, як живий.
Й бере цікавість: звідки взявся?
Хто дуб на луці посадив?
Я багатьох людей питався,
Ніхто мені не відповів.
Аж поки стрів одного діда.
Цікавенький дідусь такий:
Вже сивий-сивий зовсім з виду
Та, на великий подив мій,
Багато чо́го пам’ятає,
Та ще багато чо́го зна.
Отож, його я і питаю,
Мовляв – є причіпка одна
Про дуба того, що на луці.
Про нього Пушкін ще писав.
А він мені не по науці,
А все, як бу́ло розказав.
- Було то у часи прадавні,
Не знати у які роки.
Жили тоді іще слов’яни
Над морем та біля ріки,
Що Віслою сьогодні зветься.
Жили, не знаючи біди,
Аж поки горе – де й візьметься,
З-за моря припливло сюди.
Прийшли оттони й всякі готи,
І принесли з собою зло.
А сил цю зграю побороти
У наших предків не було.
Тож край свій мусили лишити
Й податися у білий світ.
Не одну зиму йшли і літо
Лісами на південний схід.
В дорозі люду погубили,
Але пробитися змогли
І шлях свій довгий зупинили,
Коли аж до Дніпра прийшли.
Отут і вирішили жити.
Землі неміряно, трави.
Тож сій пшеницю або жито,
Розводь худобу і живи.
І, наче, добре все складалось.
Земля, ріка… Чого іще?
І злая сила не ховалась
За кожним деревом й кущем.
Так їм здалося… Але доля
Й тут неприхильною була:
Прийшла чужинська сила з поля,
Що лиш грабунком і жила.
А предкам де узяти сили
Аби тих ворогів прогнать?
В Перу́на захист попросили,
Бо ж тільки він його міг дать.
Перун – бог блискавки і грому
У них був головний тоді.
Тож принесли пожертви йо́му,
Пожа́лілись в своїй біді.
Перун почув дітей із неба
І мовив голосом гучним:
- Я допомо́жу, коли треба,
Пришлю вам захисток усім.
Той богатир зоветься Дубом,
Він здатен ворогів прогнать.
Та, пам’ятайте, діти любі:
Його слід щедро годувать,
Бо ж йому треба сили мати
Аби здолати ворогів,
Та й час не має витрачати,
Шукати: що би він поїв.
А предки згідливо кивали:
- Нагодувати – то просте,
Лиш вороги би не напали,
А ми вже згодні і на те.
І богатир прийшов могутній,
У Сте́пу на дорозі став.
Увесь в броню міцну закутий.
Всіх ворогів мечем прогнав.
Ходив туди-сюди по полю,
Земля дрижала навкруги.
І, боячись за свою долю,
Порозбігались вороги.
А предки мирно працювали,
Ростили хліб, жили собі
Та Дуба в полі годували.
А більше всього він любив
Вепрятину смачну поїсти.
Тож предки і несли-таки,
Уполювавши вепра в лісі,
Найкращі Дубові шматки.
Та час ішов, літа минали,
Їх край обходила війна.
Потроху предки забували,
Хто спокій їм охороня.
Отож до Дуба йшли все рідше,
Все менше страв йому несли.
«Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
Бо ж самовпевнені були.
Та Дуб, хоч його мучив голод,
Своєї справи не лишав.
Ходив по сте́пу в спеку й холод
І край надійно захищав.
Для ворогів настала скрута,
Бо ж ніде здобичі узять.
Не знають, як їм далі бути,
Самі ж не хочуть працювать.
Пішли гуртом до свого бога
Питатися, що ж їм робить.
Й почули відповідь від нього:
- От як я раджу вам вчинить.
Знайдіть ви сон-траву у полі,
Настій із неї заваріть.
Та їжі наготуйте вволю
І Дубові тому несіть.
Як він поп’є настою того,
То його скоро зморить сон,
Не матиме ходити змоги.
То ви хапайтеся бігом,
Кілки у землю забивайте,
Мотузками міцніш в’яжіть.
Із місця зрушити не дайте,
Надійно здобич стережіть.
Ті злодії так і зробили.
Прикинулись, мовляв, свої,
Нагодували, напоїли.
Коли ж заснув, вдалося їм
За ноги міцно прив’язати
Його до матінки-землі.
Прокинувсь він, але не здатен,
Зробити кроки, хоч малі.
Взялися вороги тим часом
Слов’янські землі плюндрувать.
Бо поглядали довго ласо
Та ж Дуба не могли здолать.
А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
Приріс до матінки-землі,
Тримався за життя уперто,
Наперекір всій силі злій.
Стояв великий і могутній
В своєму панцирі-корі.
Хотів вепрятини здобути,
То кидав жолуді – беріть.
Поки міг рухати він гіллям,
Бувало, веприка хапав,
Поповнював тим часом сили,
Аж доки й деревом не став.
А що слов’яни, предки наші?
Допоки не було біди,
Поки не спили горя чашу,
Ніхто до Дуба й не ходив.
Гадали: так воно і буде,
Хтось захистить від ворогів.
Та і не злі то, може, люди,
Бо і часи ж уже другі.
І дочекалися, як горе
До них у хату знов прийшло.
Про Дуб згадали в луці моря.
Хоч стільки часу вже пройшло,
Гуртом зібралися до нього,
Щоб від біди їх захистив.
Прийшли, аж Дуб понад дорогу
Уже і корені пустив.
Та все одно взялись, благають,
Дарунки щедрі принесли.
А він лиш вітами хитає:
«Занадто пізно ви прийшли.
Тепер уже самі беріться,
Із рал робіть собі мечі,
За волю з ворогом боріться,
Не ждіть підмоги на печі».
І узялись вони всім родом,
Прогнали ворога в степи.
Нарешті в землях їх і водах,
Мир довгожданий наступив.
Та, хоча ворога здолали,
І захистить себе змогли,
Про Дуб уже не забували
І кожен раз до нього йшли,
Несли йому дарунки щедрі.
Щоб вгамувати його гнів,
Приносили у жертву вепрів,
Яких колись він так любив.
Хто зна: усяке може бути,
Настане раптом така мить -
Дуб стане витязем могутнім,
Щоб край свій рідний захистить.
Та, поки він не може стати
І захистити їхній рід,
Самі учились меч тримати,
Щоб ворога зустріть, як слід.
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
Хоч сто разів то чув, напевно,
Відкрилась істина для мене
У цій історії простій:
З надією не слід чекати,
Що хтось нас прийде захищать.
Самому треба зброю брати.
Тоді прокляті супостати
Лиш скоса будуть позирать.
Ланцюг на ньому золотий…»
І постає він перед мене,
Той дуб зелений, як живий.
Й бере цікавість: звідки взявся?
Хто дуб на луці посадив?
Я багатьох людей питався,
Ніхто мені не відповів.
Аж поки стрів одного діда.
Цікавенький дідусь такий:
Вже сивий-сивий зовсім з виду
Та, на великий подив мій,
Багато чо́го пам’ятає,
Та ще багато чо́го зна.
Отож, його я і питаю,
Мовляв – є причіпка одна
Про дуба того, що на луці.
Про нього Пушкін ще писав.
А він мені не по науці,
А все, як бу́ло розказав.
- Було то у часи прадавні,
Не знати у які роки.
Жили тоді іще слов’яни
Над морем та біля ріки,
Що Віслою сьогодні зветься.
Жили, не знаючи біди,
Аж поки горе – де й візьметься,
З-за моря припливло сюди.
Прийшли оттони й всякі готи,
І принесли з собою зло.
А сил цю зграю побороти
У наших предків не було.
Тож край свій мусили лишити
Й податися у білий світ.
Не одну зиму йшли і літо
Лісами на південний схід.
В дорозі люду погубили,
Але пробитися змогли
І шлях свій довгий зупинили,
Коли аж до Дніпра прийшли.
Отут і вирішили жити.
Землі неміряно, трави.
Тож сій пшеницю або жито,
Розводь худобу і живи.
І, наче, добре все складалось.
Земля, ріка… Чого іще?
І злая сила не ховалась
За кожним деревом й кущем.
Так їм здалося… Але доля
Й тут неприхильною була:
Прийшла чужинська сила з поля,
Що лиш грабунком і жила.
А предкам де узяти сили
Аби тих ворогів прогнать?
В Перу́на захист попросили,
Бо ж тільки він його міг дать.
Перун – бог блискавки і грому
У них був головний тоді.
Тож принесли пожертви йо́му,
Пожа́лілись в своїй біді.
Перун почув дітей із неба
І мовив голосом гучним:
- Я допомо́жу, коли треба,
Пришлю вам захисток усім.
Той богатир зоветься Дубом,
Він здатен ворогів прогнать.
Та, пам’ятайте, діти любі:
Його слід щедро годувать,
Бо ж йому треба сили мати
Аби здолати ворогів,
Та й час не має витрачати,
Шукати: що би він поїв.
А предки згідливо кивали:
- Нагодувати – то просте,
Лиш вороги би не напали,
А ми вже згодні і на те.
І богатир прийшов могутній,
У Сте́пу на дорозі став.
Увесь в броню міцну закутий.
Всіх ворогів мечем прогнав.
Ходив туди-сюди по полю,
Земля дрижала навкруги.
І, боячись за свою долю,
Порозбігались вороги.
А предки мирно працювали,
Ростили хліб, жили собі
Та Дуба в полі годували.
А більше всього він любив
Вепрятину смачну поїсти.
Тож предки і несли-таки,
Уполювавши вепра в лісі,
Найкращі Дубові шматки.
Та час ішов, літа минали,
Їх край обходила війна.
Потроху предки забували,
Хто спокій їм охороня.
Отож до Дуба йшли все рідше,
Все менше страв йому несли.
«Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
Бо ж самовпевнені були.
Та Дуб, хоч його мучив голод,
Своєї справи не лишав.
Ходив по сте́пу в спеку й холод
І край надійно захищав.
Для ворогів настала скрута,
Бо ж ніде здобичі узять.
Не знають, як їм далі бути,
Самі ж не хочуть працювать.
Пішли гуртом до свого бога
Питатися, що ж їм робить.
Й почули відповідь від нього:
- От як я раджу вам вчинить.
Знайдіть ви сон-траву у полі,
Настій із неї заваріть.
Та їжі наготуйте вволю
І Дубові тому несіть.
Як він поп’є настою того,
То його скоро зморить сон,
Не матиме ходити змоги.
То ви хапайтеся бігом,
Кілки у землю забивайте,
Мотузками міцніш в’яжіть.
Із місця зрушити не дайте,
Надійно здобич стережіть.
Ті злодії так і зробили.
Прикинулись, мовляв, свої,
Нагодували, напоїли.
Коли ж заснув, вдалося їм
За ноги міцно прив’язати
Його до матінки-землі.
Прокинувсь він, але не здатен,
Зробити кроки, хоч малі.
Взялися вороги тим часом
Слов’янські землі плюндрувать.
Бо поглядали довго ласо
Та ж Дуба не могли здолать.
А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
Приріс до матінки-землі,
Тримався за життя уперто,
Наперекір всій силі злій.
Стояв великий і могутній
В своєму панцирі-корі.
Хотів вепрятини здобути,
То кидав жолуді – беріть.
Поки міг рухати він гіллям,
Бувало, веприка хапав,
Поповнював тим часом сили,
Аж доки й деревом не став.
А що слов’яни, предки наші?
Допоки не було біди,
Поки не спили горя чашу,
Ніхто до Дуба й не ходив.
Гадали: так воно і буде,
Хтось захистить від ворогів.
Та і не злі то, може, люди,
Бо і часи ж уже другі.
І дочекалися, як горе
До них у хату знов прийшло.
Про Дуб згадали в луці моря.
Хоч стільки часу вже пройшло,
Гуртом зібралися до нього,
Щоб від біди їх захистив.
Прийшли, аж Дуб понад дорогу
Уже і корені пустив.
Та все одно взялись, благають,
Дарунки щедрі принесли.
А він лиш вітами хитає:
«Занадто пізно ви прийшли.
Тепер уже самі беріться,
Із рал робіть собі мечі,
За волю з ворогом боріться,
Не ждіть підмоги на печі».
І узялись вони всім родом,
Прогнали ворога в степи.
Нарешті в землях їх і водах,
Мир довгожданий наступив.
Та, хоча ворога здолали,
І захистить себе змогли,
Про Дуб уже не забували
І кожен раз до нього йшли,
Несли йому дарунки щедрі.
Щоб вгамувати його гнів,
Приносили у жертву вепрів,
Яких колись він так любив.
Хто зна: усяке може бути,
Настане раптом така мить -
Дуб стане витязем могутнім,
Щоб край свій рідний захистить.
Та, поки він не може стати
І захистити їхній рід,
Самі учились меч тримати,
Щоб ворога зустріть, як слід.
«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
Хоч сто разів то чув, напевно,
Відкрилась істина для мене
У цій історії простій:
З надією не слід чекати,
Що хтось нас прийде захищать.
Самому треба зброю брати.
Тоді прокляті супостати
Лиш скоса будуть позирать.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію