«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
І постає він перед мене,
Той дуб зелений, як живий.
Й бере цікавість: звідки взявся?
Хто дуб на луці посадив?
Я багатьох людей питався,
Ніхто мені не відповів.
Аж поки стрів одного діда.
Цікавенький дідусь такий:
Вже сивий-сивий зовсім з виду
Та, на великий подив мій,
Багато чо́го пам’ятає,
Та ще багато чо́го зна.
Отож, його я і питаю,
Мовляв – є причіпка одна
Про дуба того, що на луці.
Про нього Пушкін ще писав.
А він мені не по науці,
А все, як бу́ло розказав.
- Було то у часи прадавні,
Не знати у які роки.
Жили тоді іще слов’яни
Над морем та біля ріки,
Що Віслою сьогодні зветься.
Жили, не знаючи біди,
Аж поки горе – де й візьметься,
З-за моря припливло сюди.
Прийшли оттони й всякі готи,
І принесли з собою зло.
А сил цю зграю побороти
У наших предків не було.
Тож край свій мусили лишити
Й податися у білий світ.
Не одну зиму йшли і літо
Лісами на південний схід.
В дорозі люду погубили,
Але пробитися змогли
І шлях свій довгий зупинили,
Коли аж до Дніпра прийшли.
Отут і вирішили жити.
Землі неміряно, трави.
Тож сій пшеницю або жито,
Розводь худобу і живи.
І, наче, добре все складалось.
Земля, ріка… Чого іще?
І злая сила не ховалась
За кожним деревом й кущем.
Так їм здалося… Але доля
Й тут неприхильною була:
Прийшла чужинська сила з поля,
Що лиш грабунком і жила.
А предкам де узяти сили
Аби тих ворогів прогнать?
В Перу́на захист попросили,
Бо ж тільки він його міг дать.
Перун – бог блискавки і грому
У них був головний тоді.
Тож принесли пожертви йо́му,
Пожа́лілись в своїй біді.
Перун почув дітей із неба
І мовив голосом гучним:
- Я допомо́жу, коли треба,
Пришлю вам захисток усім.
Той богатир зоветься Дубом,
Він здатен ворогів прогнать.
Та, пам’ятайте, діти любі:
Його слід щедро годувать,
Бо ж йому треба сили мати
Аби здолати ворогів,
Та й час не має витрачати,
Шукати: що би він поїв.
А предки згідливо кивали:
- Нагодувати – то просте,
Лиш вороги би не напали,
А ми вже згодні і на те.
І богатир прийшов могутній,
У Сте́пу на дорозі став.
Увесь в броню міцну закутий.
Всіх ворогів мечем прогнав.
Ходив туди-сюди по полю,
Земля дрижала навкруги.
І, боячись за свою долю,
Порозбігались вороги.
А предки мирно працювали,
Ростили хліб, жили собі
Та Дуба в полі годували.
А більше всього він любив
Вепрятину смачну поїсти.
Тож предки і несли-таки,
Уполювавши вепра в лісі,
Найкращі Дубові шматки.
Та час ішов, літа минали,
Їх край обходила війна.
Потроху предки забували,
Хто спокій їм охороня.
Отож до Дуба йшли все рідше,
Все менше страв йому несли.
«Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
Бо ж самовпевнені були.
Та Дуб, хоч його мучив голод,
Своєї справи не лишав.
Ходив по сте́пу в спеку й холод
І край надійно захищав.
Для ворогів настала скрута,
Бо ж ніде здобичі узять.
Не знають, як їм далі бути,
Самі ж не хочуть працювать.
Пішли гуртом до свого бога
Питатися, що ж їм робить.
Й почули відповідь від нього:
- От як я раджу вам вчинить.
Знайдіть ви сон-траву у полі,
Настій із неї заваріть.
Та їжі наготуйте вволю
І Дубові тому несіть.
Як він поп’є настою того,
То його скоро зморить сон,
Не матиме ходити змоги.
То ви хапайтеся бігом,
Кілки у землю забивайте,
Мотузками міцніш в’яжіть.
Із місця зрушити не дайте,
Надійно здобич стережіть.
Ті злодії так і зробили.
Прикинулись, мовляв, свої,
Нагодували, напоїли.
Коли ж заснув, вдалося їм
За ноги міцно прив’язати
Його до матінки-землі.
Прокинувсь він, але не здатен,
Зробити кроки, хоч малі.
Взялися вороги тим часом
Слов’янські землі плюндрувать.
Бо поглядали довго ласо
Та ж Дуба не могли здолать.
А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
Приріс до матінки-землі,
Тримався за життя уперто,
Наперекір всій силі злій.
Стояв великий і могутній
В своєму панцирі-корі.
Хотів вепрятини здобути,
То кидав жолуді – беріть.
Поки міг рухати він гіллям,
Бувало, веприка хапав,
Поповнював тим часом сили,
Аж доки й деревом не став.
А що слов’яни, предки наші?
Допоки не було біди,
Поки не спили горя чашу,
Ніхто до Дуба й не ходив.
Гадали: так воно і буде,
Хтось захистить від ворогів.
Та і не злі то, може, люди,
Бо і часи ж уже другі.
І дочекалися, як горе
До них у хату знов прийшло.
Про Дуб згадали в луці моря.
Хоч стільки часу вже пройшло,
Гуртом зібралися до нього,
Щоб від біди їх захистив.
Прийшли, аж Дуб понад дорогу
Уже і корені пустив.
Та все одно взялись, благають,
Дарунки щедрі принесли.
А він лиш вітами хитає:
«Занадто пізно ви прийшли.
Тепер уже самі беріться,
Із рал робіть собі мечі,
За волю з ворогом боріться,
Не ждіть підмоги на печі».
І узялись вони всім родом,
Прогнали ворога в степи.
Нарешті в землях їх і водах,
Мир довгожданий наступив.
Та, хоча ворога здолали,
І захистить себе змогли,
Про Дуб уже не забували
І кожен раз до нього йшли,
Несли йому дарунки щедрі.
Щоб вгамувати його гнів,
Приносили у жертву вепрів,
Яких колись він так любив.
Хто зна: усяке може бути,
Настане раптом така мить -
Дуб стане витязем могутнім,
Щоб край свій рідний захистить.
Та, поки він не може стати
І захистити їхній рід,
Самі учились меч тримати,
Щоб ворога зустріть, як слід.

«На луці моря дуб зелений,
Ланцюг на ньому золотий…»
Хоч сто разів то чув, напевно,
Відкрилась істина для мене
У цій історії простій:
З надією не слід чекати,
Що хтось нас прийде захищать.
Самому треба зброю брати.
Тоді прокляті супостати
Лиш скоса будуть позирать.