Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.04
10:58
Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
2026.05.04
09:12
Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
2026.05.04
08:23
Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
2026.05.04
06:20
Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
2026.05.03
17:30
хмаровиння білий плин
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
2026.05.03
16:43
Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:43
Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
2026.05.03
10:42
Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
2026.05.03
10:31
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
2026.05.03
09:50
звернення поета України
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
2026.05.03
09:43
Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про береста
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про береста
Одинокий старий берест стоїть над рікою.
Пролітають мимо нього стомлені літа.
Він, бува, про щось тихенько вітру запита.
Та й стоїть собі в задумі, повному спокої.
Вже прожив на світі берест кілька сотень літ,
Вже кілець собі наміряв, не всякому да́но.
Та, все рівно, відчуває – помирати рано,
Бо ж іще не бачив світу й досі він, як слід.
Стоїть один над рікою поміж болотами,
Лише зда́леку і бачить сестер і братів.
Як же він погомоніти з ними би хотів.
Та сюди далекий шелест їх не долітає.
Занесла примхлива доля вітром його сім’я,
Зачепився за сухеньке місце в болотах.
І стоїть та лише вітру, може щось спита,
Через нього – непосиду поговорить з ними.
Що він бачив за життя? Та, вважай, нічого.
Всі торовані шляхи не повз нього йдуть.
Правда, поряд понад річку люди теж живуть
Та навідуються зрідка в болота́ до нього.
Воно й краще, бо ж братів всіх його під боком
Порубали, що й пеньків нині вже нема.
А його на цьому світі доля, бач, трима,
Мабуть, справді, смерть його ще десь гуляє поки.
Та і він ще о-го-го як, чого ж помирати.
Бува, вітер чимось злий часом налетить.
Він, як дід старий, покрекче, гіллям поскрипить
Та і буде собі далі в задумі стояти.
Так минуло, може, триста, може й більше літ,
Як уперше він на світі отут появився,
Все, що можна, вже почув, на все надивився,
Почали вже й усихати деякі із віт.
Промина його життя, скоро звалить вітер.
Що, окрім пенька лишить? Що такого встиг?
Навіть, діточок навкруг розсадить не зміг.
Залишився сам-один на цілому світі.
Але якось в один день все нараз змінилось.
Заскрипіло, загуло все, знявся гамір й крик.
Він ніколи ще не бачив стільки чоловік,
Скільки їх на тому полі звідкілясь з’явилось.
Зі своєї висоти все він гарно бачив,
Як копалися вони, щось гребли, тягли.
А надвечір так багато багать розвели,
Як збиралися спалити усі ліси, наче.
А на другий день прийшло ще так само люду,
Стали ці навпроти тих, ближче до боліт.
Тож для береста відкрився зовсім інший світ.
Шепотів залітний вітер: «Скоро битись будуть».
По обіді й почалося… Ревіло, гриміло,
Димом все заволокло там, пилюга знялась.
Видно, добра колотнеча поміж них взялась.
Тільки от, заради чого – то не зрозуміло.
У тім поросі й диму, гуркоті і криках,
Потонули звуки всі, до яких він звик.
Навіть, вітер та і той десь зненацька зник,
В очеретах заховався, що навкруг без ліку.
Раптом з гамору того вирвались юрбою,
Повз болота пронеслись, зникли в далині.
Ще й якісь такі незвичні, в одязі чуднім.
Тільки куряву лишили слідом за собою.
Гуркіт, мовби, став сильніш, наближався, наче.
Вже й до нього, мов джмелі стали долітать.
Стали з нього то кору́, то листя збивать,
А то й гілля відчикрижить, що аж він заплаче.
Лиш надвечір стихло все. Ті, що ближче стали,
Вже й до нього відійшли, щось всю ніч товклись.
А на ранок круг болота пагорби звелись,
Які оті людські юрми трохи роз’єднали.
Сонце встало й понеслись знов смертельні вітри,
Люди бились, кров лилась, грім не затихав,
Мов якиїсь звір страшний хижо землю рвав,
Знов калічив його тіло, ламаючи віти.
Дні минали та ніщо з ними не мінялось.
Колотнеча день у день, їй кінця нема.
Його, правда, з тих, що поряд, ніхто не займав,
Хіба гілля підбирали, що на землю впало.
Але якось уночі поряд кроки чує.
Із сокирою один став, перехрестивсь,
Та на стовбур його кріпкий мовчки подививсь
І звернувся: «Друже берест, у тебе прошу я
Не тримати на нас зла, що прийшли зрубати.
Бо без тебе нам ніяк звідси не піти.
А для того нам болото треба загатить,
Ми і так усе, що маєм, мусимо кидати.
Як не вийдем, то тоді всі ми отут поляжем
І не буде кому край наш рідний захистить.
Ми готові свою землю кровію скропить,
Аби тільки не здолала її сила вража.
Та без помочі твоєї нам того не вдасться.
Дай можливість нам болото на той бік пройти,
Дозволь міцним твоїм тілом гаті загатить,
Щоб на ворога зненацька, наче коршун впасти.
І старий могутній берест, наче зрозумів,
Його листя і без вітру щось зашурхотіло,
Наче висловити згоду тим словам хотіло.
Він востаннє свої віття гордо вгору звів.
Як сокири рвали тіло, він не скрипнув, навіть,
Лиш зітхнув і з глухим тріском похилився й впав,
Своїм тілом крізь болото людям шлях проклав.
І своє життя додавши у народну справу.
Скільки він порятував, то ніхто не знає,
Та врятовані змогли стати знов на бій,
Від сил вражих врятували край нещасний свій.
Тож давайте , як героя, береста згадаєм.
Як і сотні тисяч тих , безіменних, кажуть,
Що загинули в борні за свій рідний край.
Україно, хай що буде - їх не забувай,
Тоді точно «наша слава не вмре, не поляже».
Пролітають мимо нього стомлені літа.
Він, бува, про щось тихенько вітру запита.
Та й стоїть собі в задумі, повному спокої.
Вже прожив на світі берест кілька сотень літ,
Вже кілець собі наміряв, не всякому да́но.
Та, все рівно, відчуває – помирати рано,
Бо ж іще не бачив світу й досі він, як слід.
Стоїть один над рікою поміж болотами,
Лише зда́леку і бачить сестер і братів.
Як же він погомоніти з ними би хотів.
Та сюди далекий шелест їх не долітає.
Занесла примхлива доля вітром його сім’я,
Зачепився за сухеньке місце в болотах.
І стоїть та лише вітру, може щось спита,
Через нього – непосиду поговорить з ними.
Що він бачив за життя? Та, вважай, нічого.
Всі торовані шляхи не повз нього йдуть.
Правда, поряд понад річку люди теж живуть
Та навідуються зрідка в болота́ до нього.
Воно й краще, бо ж братів всіх його під боком
Порубали, що й пеньків нині вже нема.
А його на цьому світі доля, бач, трима,
Мабуть, справді, смерть його ще десь гуляє поки.
Та і він ще о-го-го як, чого ж помирати.
Бува, вітер чимось злий часом налетить.
Він, як дід старий, покрекче, гіллям поскрипить
Та і буде собі далі в задумі стояти.
Так минуло, може, триста, може й більше літ,
Як уперше він на світі отут появився,
Все, що можна, вже почув, на все надивився,
Почали вже й усихати деякі із віт.
Промина його життя, скоро звалить вітер.
Що, окрім пенька лишить? Що такого встиг?
Навіть, діточок навкруг розсадить не зміг.
Залишився сам-один на цілому світі.
Але якось в один день все нараз змінилось.
Заскрипіло, загуло все, знявся гамір й крик.
Він ніколи ще не бачив стільки чоловік,
Скільки їх на тому полі звідкілясь з’явилось.
Зі своєї висоти все він гарно бачив,
Як копалися вони, щось гребли, тягли.
А надвечір так багато багать розвели,
Як збиралися спалити усі ліси, наче.
А на другий день прийшло ще так само люду,
Стали ці навпроти тих, ближче до боліт.
Тож для береста відкрився зовсім інший світ.
Шепотів залітний вітер: «Скоро битись будуть».
По обіді й почалося… Ревіло, гриміло,
Димом все заволокло там, пилюга знялась.
Видно, добра колотнеча поміж них взялась.
Тільки от, заради чого – то не зрозуміло.
У тім поросі й диму, гуркоті і криках,
Потонули звуки всі, до яких він звик.
Навіть, вітер та і той десь зненацька зник,
В очеретах заховався, що навкруг без ліку.
Раптом з гамору того вирвались юрбою,
Повз болота пронеслись, зникли в далині.
Ще й якісь такі незвичні, в одязі чуднім.
Тільки куряву лишили слідом за собою.
Гуркіт, мовби, став сильніш, наближався, наче.
Вже й до нього, мов джмелі стали долітать.
Стали з нього то кору́, то листя збивать,
А то й гілля відчикрижить, що аж він заплаче.
Лиш надвечір стихло все. Ті, що ближче стали,
Вже й до нього відійшли, щось всю ніч товклись.
А на ранок круг болота пагорби звелись,
Які оті людські юрми трохи роз’єднали.
Сонце встало й понеслись знов смертельні вітри,
Люди бились, кров лилась, грім не затихав,
Мов якиїсь звір страшний хижо землю рвав,
Знов калічив його тіло, ламаючи віти.
Дні минали та ніщо з ними не мінялось.
Колотнеча день у день, їй кінця нема.
Його, правда, з тих, що поряд, ніхто не займав,
Хіба гілля підбирали, що на землю впало.
Але якось уночі поряд кроки чує.
Із сокирою один став, перехрестивсь,
Та на стовбур його кріпкий мовчки подививсь
І звернувся: «Друже берест, у тебе прошу я
Не тримати на нас зла, що прийшли зрубати.
Бо без тебе нам ніяк звідси не піти.
А для того нам болото треба загатить,
Ми і так усе, що маєм, мусимо кидати.
Як не вийдем, то тоді всі ми отут поляжем
І не буде кому край наш рідний захистить.
Ми готові свою землю кровію скропить,
Аби тільки не здолала її сила вража.
Та без помочі твоєї нам того не вдасться.
Дай можливість нам болото на той бік пройти,
Дозволь міцним твоїм тілом гаті загатить,
Щоб на ворога зненацька, наче коршун впасти.
І старий могутній берест, наче зрозумів,
Його листя і без вітру щось зашурхотіло,
Наче висловити згоду тим словам хотіло.
Він востаннє свої віття гордо вгору звів.
Як сокири рвали тіло, він не скрипнув, навіть,
Лиш зітхнув і з глухим тріском похилився й впав,
Своїм тілом крізь болото людям шлях проклав.
І своє життя додавши у народну справу.
Скільки він порятував, то ніхто не знає,
Та врятовані змогли стати знов на бій,
Від сил вражих врятували край нещасний свій.
Тож давайте , як героя, береста згадаєм.
Як і сотні тисяч тих , безіменних, кажуть,
Що загинули в борні за свій рідний край.
Україно, хай що буде - їх не забувай,
Тоді точно «наша слава не вмре, не поляже».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
