Одинокий старий берест стоїть над рікою.
Пролітають мимо нього стомлені літа.
Він, бува, про щось тихенько вітру запита.
Та й стоїть собі в задумі, повному спокої.
Вже прожив на світі берест кілька сотень літ,
Вже кілець собі наміряв, не всякому да́но.
Та, все рівно, відчуває – помирати рано,
Бо ж іще не бачив світу й досі він, як слід.
Стоїть один над рікою поміж болотами,
Лише зда́леку і бачить сестер і братів.
Як же він погомоніти з ними би хотів.
Та сюди далекий шелест їх не долітає.
Занесла примхлива доля вітром його сім’я,
Зачепився за сухеньке місце в болотах.
І стоїть та лише вітру, може щось спита,
Через нього – непосиду поговорить з ними.
Що він бачив за життя? Та, вважай, нічого.
Всі торовані шляхи не повз нього йдуть.
Правда, поряд понад річку люди теж живуть
Та навідуються зрідка в болота́ до нього.
Воно й краще, бо ж братів всіх його під боком
Порубали, що й пеньків нині вже нема.
А його на цьому світі доля, бач, трима,
Мабуть, справді, смерть його ще десь гуляє поки.
Та і він ще о-го-го як, чого ж помирати.
Бува, вітер чимось злий часом налетить.
Він, як дід старий, покрекче, гіллям поскрипить
Та і буде собі далі в задумі стояти.
Так минуло, може, триста, може й більше літ,
Як уперше він на світі отут появився,
Все, що можна, вже почув, на все надивився,
Почали вже й усихати деякі із віт.
Промина його життя, скоро звалить вітер.
Що, окрім пенька лишить? Що такого встиг?
Навіть, діточок навкруг розсадить не зміг.
Залишився сам-один на цілому світі.
Але якось в один день все нараз змінилось.
Заскрипіло, загуло все, знявся гамір й крик.
Він ніколи ще не бачив стільки чоловік,
Скільки їх на тому полі звідкілясь з’явилось.
Зі своєї висоти все він гарно бачив,
Як копалися вони, щось гребли, тягли.
А надвечір так багато багать розвели,
Як збиралися спалити усі ліси, наче.
А на другий день прийшло ще так само люду,
Стали ці навпроти тих, ближче до боліт.
Тож для береста відкрився зовсім інший світ.
Шепотів залітний вітер: «Скоро битись будуть».
По обіді й почалося… Ревіло, гриміло,
Димом все заволокло там, пилюга знялась.
Видно, добра колотнеча поміж них взялась.
Тільки от, заради чого – то не зрозуміло.
У тім поросі й диму, гуркоті і криках,
Потонули звуки всі, до яких він звик.
Навіть, вітер та і той десь зненацька зник,
В очеретах заховався, що навкруг без ліку.
Раптом з гамору того вирвались юрбою,
Повз болота пронеслись, зникли в далині.
Ще й якісь такі незвичні, в одязі чуднім.
Тільки куряву лишили слідом за собою.
Гуркіт, мовби, став сильніш, наближався, наче.
Вже й до нього, мов джмелі стали долітать.
Стали з нього то кору́, то листя збивать,
А то й гілля відчикрижить, що аж він заплаче.
Лиш надвечір стихло все. Ті, що ближче стали,
Вже й до нього відійшли, щось всю ніч товклись.
А на ранок круг болота пагорби звелись,
Які оті людські юрми трохи роз’єднали.
Сонце встало й понеслись знов смертельні вітри,
Люди бились, кров лилась, грім не затихав,
Мов якиїсь звір страшний хижо землю рвав,
Знов калічив його тіло, ламаючи віти.
Дні минали та ніщо з ними не мінялось.
Колотнеча день у день, їй кінця нема.
Його, правда, з тих, що поряд, ніхто не займав,
Хіба гілля підбирали, що на землю впало.
Але якось уночі поряд кроки чує.
Із сокирою один став, перехрестивсь,
Та на стовбур його кріпкий мовчки подививсь
І звернувся: «Друже берест, у тебе прошу я
Не тримати на нас зла, що прийшли зрубати.
Бо без тебе нам ніяк звідси не піти.
А для того нам болото треба загатить,
Ми і так усе, що маєм, мусимо кидати.
Як не вийдем, то тоді всі ми отут поляжем
І не буде кому край наш рідний захистить.
Ми готові свою землю кровію скропить,
Аби тільки не здолала її сила вража.
Та без помочі твоєї нам того не вдасться.
Дай можливість нам болото на той бік пройти,
Дозволь міцним твоїм тілом гаті загатить,
Щоб на ворога зненацька, наче коршун впасти.
І старий могутній берест, наче зрозумів,
Його листя і без вітру щось зашурхотіло,
Наче висловити згоду тим словам хотіло.
Він востаннє свої віття гордо вгору звів.
Як сокири рвали тіло, він не скрипнув, навіть,
Лиш зітхнув і з глухим тріском похилився й впав,
Своїм тілом крізь болото людям шлях проклав.
І своє життя додавши у народну справу.
Скільки він порятував, то ніхто не знає,
Та врятовані змогли стати знов на бій,
Від сил вражих врятували край нещасний свій.
Тож давайте , як героя, береста згадаєм.
Як і сотні тисяч тих , безіменних, кажуть,
Що загинули в борні за свій рідний край.
Україно, хай що буде - їх не забувай,
Тоді точно «наша слава не вмре, не поляже».