ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.26
12:21
Стоїмо на межі зими.
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.
Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.
Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
2024.11.26
10:29
Ти вхолоди мене, не грій
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…
2024.11.26
09:48
Я був уражений темрявою з якої починався світ...
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був ур
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був ур
2024.11.26
05:44
Ступаєш, враже, по степах,
шукаєш прихистку? Не буде.
Тут козаки, тут вільні люди –
це плоть від плоті з праху прах
яких веде Сірка правиця,
є трохи часу, схаменися,
нехай в твоїх пустих очах
ще блискітка надії тліє,
шукаєш прихистку? Не буде.
Тут козаки, тут вільні люди –
це плоть від плоті з праху прах
яких веде Сірка правиця,
є трохи часу, схаменися,
нехай в твоїх пустих очах
ще блискітка надії тліє,
2024.11.26
05:03
Там, де тісняться каштани кронисті
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...
2024.11.25
21:02
Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін
2024.11.25
16:54
думки - листя
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
2024.11.25
15:56
Це вітер зірвався такий, що не терпить птахів,
Зриває — схопивши дерева за крони — листя,
Як поет перекреслює текст не приборканих слів
Знекровлює серце, яке не вдалось перелити
В осінній пейзаж. Він здирає усю блакить
Блякле сонце небес розпорошує т
Зриває — схопивши дерева за крони — листя,
Як поет перекреслює текст не приборканих слів
Знекровлює серце, яке не вдалось перелити
В осінній пейзаж. Він здирає усю блакить
Блякле сонце небес розпорошує т
2024.11.25
14:32
Висохле джерело,
із якого нічого не ллється.
Лише камені розкидані
волають про вичерпаність.
У цьому місці засох голос,
не пробивається навіть хрип.
Ніби висохле море поезії,
розкинулася ця долина
із якого нічого не ллється.
Лише камені розкидані
волають про вичерпаність.
У цьому місці засох голос,
не пробивається навіть хрип.
Ніби висохле море поезії,
розкинулася ця долина
2024.11.25
12:41
Вони і ми - два континенти:
країна Світла і кривавий Марс…
Отож вони міжконтинентальні ракети
цілять в Дніпро - саме в кожного з нас.
Б‘ють по лікарнях, по сонцю, по дітях -
«орєшніками», «шахедами», «кинджалами»,
б‘ють, нібито відморожені бандити
країна Світла і кривавий Марс…
Отож вони міжконтинентальні ракети
цілять в Дніпро - саме в кожного з нас.
Б‘ють по лікарнях, по сонцю, по дітях -
«орєшніками», «шахедами», «кинджалами»,
б‘ють, нібито відморожені бандити
2024.11.25
11:48
Є у мене знайомиця. І така файна, що йой! Чоловіки злітаються на її красу, як мухи на мед, і це при тому що має чоловіка, моцного, мов каландайський бугай, але глухого як тетеря.
" А чому?" - запитаєте ви.
А тому що любить Мотря бахкати в бубон і тан
2024.11.25
09:50
Чужинським полем більше не ходіть
Повернетесь розбиті, може й навпіл
Ви краще душу в снах засолодіть
Не тим, що перетворюється в попіл…
Чи варто вам з кінця і у кінець
Тягти своє і змішувати з болем?
Для цього є і дощ, і вітерець
Не тільки у тональ
Повернетесь розбиті, може й навпіл
Ви краще душу в снах засолодіть
Не тим, що перетворюється в попіл…
Чи варто вам з кінця і у кінець
Тягти своє і змішувати з болем?
Для цього є і дощ, і вітерець
Не тільки у тональ
2024.11.25
05:53
За Змієві вали полину,
де неосяжна далечінь
і буду йти вперед без спину
до досконалості творінь.
Не надто вірю забобонам,
на сто питань один відвіт:
ще не народжено дракона,
який здолає наш нарід.
де неосяжна далечінь
і буду йти вперед без спину
до досконалості творінь.
Не надто вірю забобонам,
на сто питань один відвіт:
ще не народжено дракона,
який здолає наш нарід.
2024.11.25
05:17
Місячна повінь прозора й безкрая,
Ллється з безхмарних небес від темна, –
Дужчає, тихне і знову зростає,
Наче у серці моїм таїна.
Місячна повінь струмує додолу,
Шириться й плеще об ствірки воріт, –
Тіні мовчазно кружляють по колу
І звеселяють прит
Ллється з безхмарних небес від темна, –
Дужчає, тихне і знову зростає,
Наче у серці моїм таїна.
Місячна повінь струмує додолу,
Шириться й плеще об ствірки воріт, –
Тіні мовчазно кружляють по колу
І звеселяють прит
2024.11.25
01:10
На загальному тлі людства нелюди виглядають набагато помітнішими за людей.
Про «священную войну» найбільше розпинаються ті, що не мають за душею нічого святого.
Усе, що вбиває московитів – то на благо цивілізації.
«Сибір неісходима» так і пре з к
2024.11.24
21:57
По кілька сот разів «несмій»
«Не сумнівайся, ти тут зайвий»
І як чужому навздогін:
«Усіх нещасть провайдер…»
«Там не сиди і не чіпай
І не дивись… сходи в комору
І не музИч і не співай» —
Мабуть родивсь не впору?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...«Не сумнівайся, ти тут зайвий»
І як чужому навздогін:
«Усіх нещасть провайдер…»
«Там не сиди і не чіпай
І не дивись… сходи в комору
І не музИч і не співай» —
Мабуть родивсь не впору?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про горобину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про горобину
У купця Миколи була дочка гарна,
Але сподівався він на неї марно.
Думав, як надума на рушник ставати ,
Він для неї знайде жениха з багатих.
Вже й придане гарне зготував для неї,
Для тієї дочки любої своєї.
Вже і придивлявся до сімей купецьких,
Де знайдеться гарний жених молодецький.
Думав: от як скоро поберуться діти,
Буде він онуків в старості глядіти…
Але його мрії обірвались рано:
Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
Отого Івана, що й двору не має,
Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
Він кутка ж не має у цілому світі.
А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
«Рай, говорять, тату і в курені із милим».
Розізлився батько, став доньку лякати:
«Від мене й копійки ти не будеш мати!»
Спробуєш пожити, як живе голота,
Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
Будеш ще просити, будеш ще благати,
Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
А вона уперлась – батькова дитина:
«Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
«Хочеш бути бідна і ходити гола?
А як всі на мене дивитися будуть?
Стануть полоскати моє ім’я люди!
Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
І знайду для тебе жениха з багатих.
Посиди, подумай, може, зрозумієш!
Проти мого слова піти не посмієш!»
Зачинив у хаті, сльози її душать,
Все одно затялась не продати душу.
Коли чує: батько матері говорить,
Що піде до відьми, хай поможе в горі.
Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
Щоб його донькою він не смів крутити.
Як вона почула, страшно її стало
За парубка того, якого кохала.
Як би їй до нього побігти, сказати,
Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
А уже надвечір, сонечко сідає.
Десь уже й миленький її виглядає.
Стоїть над рікою попід осокори,
Про біду не знає, яка прийде скоро.
Витягла віконце, вилізла із хати,
Як би так скоріше до річки дістати.
Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
Туди, де миленький її вже чекає.
Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
А річка далеко, не встигає - бачить.
Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
З берега крутого стрімко в воду скочив.
Як вона добігла, на березі стала,
Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
Але добре хлопця й стара відьма бачить.
Щось прошепотіла, потім прокричала.
Блискавка зненацька із небес упала.
І застиг на місці хлопець, зупинився.
І на дуб високий вмить перетворився.
Та були такими сильними ті чари,
Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
І перетворилась в горобину миттю.
І стоять із того часу над рікою
Тягнуть руки-віття один до другої.
Дивиться на нього, вітами хитає.
«Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
Навесні вдягає плаття біле нове,
Наче до весілля готується знову.
Восени ж червоні сльози проливає,
Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
«Ніяк горобині дуба не дістатись,
Видно, сиротині вік одній хитатись».
Але сподівався він на неї марно.
Думав, як надума на рушник ставати ,
Він для неї знайде жениха з багатих.
Вже й придане гарне зготував для неї,
Для тієї дочки любої своєї.
Вже і придивлявся до сімей купецьких,
Де знайдеться гарний жених молодецький.
Думав: от як скоро поберуться діти,
Буде він онуків в старості глядіти…
Але його мрії обірвались рано:
Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
Отого Івана, що й двору не має,
Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
Він кутка ж не має у цілому світі.
А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
«Рай, говорять, тату і в курені із милим».
Розізлився батько, став доньку лякати:
«Від мене й копійки ти не будеш мати!»
Спробуєш пожити, як живе голота,
Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
Будеш ще просити, будеш ще благати,
Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
А вона уперлась – батькова дитина:
«Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
«Хочеш бути бідна і ходити гола?
А як всі на мене дивитися будуть?
Стануть полоскати моє ім’я люди!
Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
І знайду для тебе жениха з багатих.
Посиди, подумай, може, зрозумієш!
Проти мого слова піти не посмієш!»
Зачинив у хаті, сльози її душать,
Все одно затялась не продати душу.
Коли чує: батько матері говорить,
Що піде до відьми, хай поможе в горі.
Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
Щоб його донькою він не смів крутити.
Як вона почула, страшно її стало
За парубка того, якого кохала.
Як би їй до нього побігти, сказати,
Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
А уже надвечір, сонечко сідає.
Десь уже й миленький її виглядає.
Стоїть над рікою попід осокори,
Про біду не знає, яка прийде скоро.
Витягла віконце, вилізла із хати,
Як би так скоріше до річки дістати.
Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
Туди, де миленький її вже чекає.
Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
А річка далеко, не встигає - бачить.
Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
З берега крутого стрімко в воду скочив.
Як вона добігла, на березі стала,
Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
Але добре хлопця й стара відьма бачить.
Щось прошепотіла, потім прокричала.
Блискавка зненацька із небес упала.
І застиг на місці хлопець, зупинився.
І на дуб високий вмить перетворився.
Та були такими сильними ті чари,
Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
І перетворилась в горобину миттю.
І стоять із того часу над рікою
Тягнуть руки-віття один до другої.
Дивиться на нього, вітами хитає.
«Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
Навесні вдягає плаття біле нове,
Наче до весілля готується знову.
Восени ж червоні сльози проливає,
Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
«Ніяк горобині дуба не дістатись,
Видно, сиротині вік одній хитатись».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію