Колись, ще Крим не вкрали москалі,
Я полюбляв до друга приїздити.
Ми в гори відправлялися бродити,
Чудес пізнати древньої землі.
Не дерлися на круті скелі…Ні.
На яйли піднімалися, бувало,
По стежках вже протоптаних блукали
І бачили вершини вдалині.
Якось на однім схилі кам’янім
(А справа була, як звичайно, влітку)
Побачив незнайому мені квітку.
Високий стовбур, жовтий цвіт на нім,
Що зібраний, немов, у парасолі.
- Що то за квіти? – в друга запитав.
- Та то ж альпійський кахрис. Ти не знав?
А я, хоча про квіти знав доволі,
Лише плечима знічено здвигнув.
- Уперше чую таку дивну назву.-
І тут же запитав його одразу:
- А щось цікаве про цю квітку чув?
- Цікаве? Ну, легенда є одна…
- Легенда?.. Я легенди Криму знаю.
Але такої щось не пам’ятаю.
- Не надто розповсюджена вона.
Мені дідусь її розповідав,
Коли ще бігав хлопчиком маленьким…
- То розкажи й мені її хутенько.-
А сам ряднину по землі розклав,
Щоб сісти, тим, що є, перекусити
(Хоч друг – господар, а я лише гість).
Послухати, що він переповість.
Ще й бачити перед собою квіти.
- Набіг орди тим літом вдалий був,
Чимало сіл, містечок розорили,
Ясир багатий дуже прихопили.
Тож здобич й найледа́чіший здобув.
На Перекопі розділили все,
А далі і орда вже розділилась.
Аллахові всі вдячно помолились,
Що кожен щось додому принесе.
Мурза Бекір з своїми теж дістав
У тім поході здобичі чимало.
Увесь ясир мотузкою зв’язали
Аби ніхто не втік і не відстав.
Ішли, збивали об каміння ноги,
Коли хто падав – в канчуки його.
Тут, навіть, мертвий схопиться бігом,
Долати буде з усіма дорогу.
Мурза в думках усіх вже поділив:
Кого в гребці на каторгу продати,
Хто може на подвір’ї слугувати,
А хто би і за вівцями ходив.
Од всіх окремо дівчина ішла,
На ноги їй одяг він черевики,
Щоб ніг не збила. Хустку невелику,
Щоб голови́ часо́м не напекла.
Красуня! У гарем її продасть.
Мабуть, за неї більше буде мати,
Аніж, коли і здобич всю продати.
Султанів євнух добрі гроші дасть.
Отак і їхав вслід її мурза,
У мріях рахував важкі куруші,
І тішив тим свою жорстоку душу,
Радіючи, що гарну здобич взяв.
Аж ось і гори… Рада татарва.
«Гяурів» підганяє канчуками.
Угору піднімаються стежками,
Де висохла від спеки вся трава.
Ясир ледь ноги вже переставля,
Мабуть, не звичні по горах ходити.
Униз з крутого урвища глядіти.
Але канчук їх гарно «умовля».
Аж ось зайшли в ущелину глибоку,
Що деревом кривим вся поросла.
І де ту стежку дівчина знайшла,
Що між кущами запетляла збоку?
Мурзу штовхнула, що аж він упав
І кинулася стежкою тікати.
Хотіли у аркани її взяти.
Але мурза щось хрипко закричав.
Мабуть, товар пошкодити боявся.
І кинувся за дівчиною вслід.
Вона поміж кущами, що як дріт.
Порвала плаття…Чує, що погнався,
Але біжить… Згубила і взуття,
Збивала ноги об каміння босі.
Кущі гіллям чіплялися за косу,
І груди рвало від серцебиття.
Але вона уже відчула волю.
Їй би отої скелі досягти.
Там можна подих хоч перевести́
А ні - її він не візьме́ ніколи.
Сховалася за каменем одним.
А раптом пробіжить і не побачить?
Сама в таку не вірила удачу.
Мурза спинивсь за каменем отим…
Дарма ховалась, кинулась тікати.
А він слідом… Круг каменя того.
Вона вже чує дихання його,
Вже руки тягне, щоб її хапати…
І раптом – що це?.. Дівчини нема…
Якась рослина вітром хилитає,
Така ж струнка, як бу́ла бранка тая…
«Що за мана?» - Він шаблю підніма
Аби зітнути ту красу під корінь.
Бо ж то шайтан затіяв гру із ним.
Та камінь раптом з гуркотом гучним
З-під ніг в провалля… Гори - то є гори.
І полетів мурза за ним услід.
І крик останній одізвавсь луною…
А квітка жовто зацвіла весною,
Бо ж то розлуки символ – жовтий цвіт.