ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про кахрис альпійський
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про кахрис альпійський
Колись, ще Крим не вкрали москалі,
Я полюбляв до друга приїздити.
Ми в гори відправлялися бродити,
Чудес пізнати древньої землі.
Не дерлися на круті скелі…Ні.
На яйли піднімалися, бувало,
По стежках вже протоптаних блукали
І бачили вершини вдалині.
Якось на однім схилі кам’янім
(А справа була, як звичайно, влітку)
Побачив незнайому мені квітку.
Високий стовбур, жовтий цвіт на нім,
Що зібраний, немов, у парасолі.
- Що то за квіти? – в друга запитав.
- Та то ж альпійський кахрис. Ти не знав?
А я, хоча про квіти знав доволі,
Лише плечима знічено здвигнув.
- Уперше чую таку дивну назву.-
І тут же запитав його одразу:
- А щось цікаве про цю квітку чув?
- Цікаве? Ну, легенда є одна…
- Легенда?.. Я легенди Криму знаю.
Але такої щось не пам’ятаю.
- Не надто розповсюджена вона.
Мені дідусь її розповідав,
Коли ще бігав хлопчиком маленьким…
- То розкажи й мені її хутенько.-
А сам ряднину по землі розклав,
Щоб сісти, тим, що є, перекусити
(Хоч друг – господар, а я лише гість).
Послухати, що він переповість.
Ще й бачити перед собою квіти.
- Набіг орди тим літом вдалий був,
Чимало сіл, містечок розорили,
Ясир багатий дуже прихопили.
Тож здобич й найледа́чіший здобув.
На Перекопі розділили все,
А далі і орда вже розділилась.
Аллахові всі вдячно помолились,
Що кожен щось додому принесе.
Мурза Бекір з своїми теж дістав
У тім поході здобичі чимало.
Увесь ясир мотузкою зв’язали
Аби ніхто не втік і не відстав.
Ішли, збивали об каміння ноги,
Коли хто падав – в канчуки його.
Тут, навіть, мертвий схопиться бігом,
Долати буде з усіма дорогу.
Мурза в думках усіх вже поділив:
Кого в гребці на каторгу продати,
Хто може на подвір’ї слугувати,
А хто би і за вівцями ходив.
Од всіх окремо дівчина ішла,
На ноги їй одяг він черевики,
Щоб ніг не збила. Хустку невелику,
Щоб голови́ часо́м не напекла.
Красуня! У гарем її продасть.
Мабуть, за неї більше буде мати,
Аніж, коли і здобич всю продати.
Султанів євнух добрі гроші дасть.
Отак і їхав вслід її мурза,
У мріях рахував важкі куруші,
І тішив тим свою жорстоку душу,
Радіючи, що гарну здобич взяв.
Аж ось і гори… Рада татарва.
«Гяурів» підганяє канчуками.
Угору піднімаються стежками,
Де висохла від спеки вся трава.
Ясир ледь ноги вже переставля,
Мабуть, не звичні по горах ходити.
Униз з крутого урвища глядіти.
Але канчук їх гарно «умовля».
Аж ось зайшли в ущелину глибоку,
Що деревом кривим вся поросла.
І де ту стежку дівчина знайшла,
Що між кущами запетляла збоку?
Мурзу штовхнула, що аж він упав
І кинулася стежкою тікати.
Хотіли у аркани її взяти.
Але мурза щось хрипко закричав.
Мабуть, товар пошкодити боявся.
І кинувся за дівчиною вслід.
Вона поміж кущами, що як дріт.
Порвала плаття…Чує, що погнався,
Але біжить… Згубила і взуття,
Збивала ноги об каміння босі.
Кущі гіллям чіплялися за косу,
І груди рвало від серцебиття.
Але вона уже відчула волю.
Їй би отої скелі досягти.
Там можна подих хоч перевести́
А ні - її він не візьме́ ніколи.
Сховалася за каменем одним.
А раптом пробіжить і не побачить?
Сама в таку не вірила удачу.
Мурза спинивсь за каменем отим…
Дарма ховалась, кинулась тікати.
А він слідом… Круг каменя того.
Вона вже чує дихання його,
Вже руки тягне, щоб її хапати…
І раптом – що це?.. Дівчини нема…
Якась рослина вітром хилитає,
Така ж струнка, як бу́ла бранка тая…
«Що за мана?» - Він шаблю підніма
Аби зітнути ту красу під корінь.
Бо ж то шайтан затіяв гру із ним.
Та камінь раптом з гуркотом гучним
З-під ніг в провалля… Гори - то є гори.
І полетів мурза за ним услід.
І крик останній одізвавсь луною…
А квітка жовто зацвіла весною,
Бо ж то розлуки символ – жовтий цвіт.
Я полюбляв до друга приїздити.
Ми в гори відправлялися бродити,
Чудес пізнати древньої землі.
Не дерлися на круті скелі…Ні.
На яйли піднімалися, бувало,
По стежках вже протоптаних блукали
І бачили вершини вдалині.
Якось на однім схилі кам’янім
(А справа була, як звичайно, влітку)
Побачив незнайому мені квітку.
Високий стовбур, жовтий цвіт на нім,
Що зібраний, немов, у парасолі.
- Що то за квіти? – в друга запитав.
- Та то ж альпійський кахрис. Ти не знав?
А я, хоча про квіти знав доволі,
Лише плечима знічено здвигнув.
- Уперше чую таку дивну назву.-
І тут же запитав його одразу:
- А щось цікаве про цю квітку чув?
- Цікаве? Ну, легенда є одна…
- Легенда?.. Я легенди Криму знаю.
Але такої щось не пам’ятаю.
- Не надто розповсюджена вона.
Мені дідусь її розповідав,
Коли ще бігав хлопчиком маленьким…
- То розкажи й мені її хутенько.-
А сам ряднину по землі розклав,
Щоб сісти, тим, що є, перекусити
(Хоч друг – господар, а я лише гість).
Послухати, що він переповість.
Ще й бачити перед собою квіти.
- Набіг орди тим літом вдалий був,
Чимало сіл, містечок розорили,
Ясир багатий дуже прихопили.
Тож здобич й найледа́чіший здобув.
На Перекопі розділили все,
А далі і орда вже розділилась.
Аллахові всі вдячно помолились,
Що кожен щось додому принесе.
Мурза Бекір з своїми теж дістав
У тім поході здобичі чимало.
Увесь ясир мотузкою зв’язали
Аби ніхто не втік і не відстав.
Ішли, збивали об каміння ноги,
Коли хто падав – в канчуки його.
Тут, навіть, мертвий схопиться бігом,
Долати буде з усіма дорогу.
Мурза в думках усіх вже поділив:
Кого в гребці на каторгу продати,
Хто може на подвір’ї слугувати,
А хто би і за вівцями ходив.
Од всіх окремо дівчина ішла,
На ноги їй одяг він черевики,
Щоб ніг не збила. Хустку невелику,
Щоб голови́ часо́м не напекла.
Красуня! У гарем її продасть.
Мабуть, за неї більше буде мати,
Аніж, коли і здобич всю продати.
Султанів євнух добрі гроші дасть.
Отак і їхав вслід її мурза,
У мріях рахував важкі куруші,
І тішив тим свою жорстоку душу,
Радіючи, що гарну здобич взяв.
Аж ось і гори… Рада татарва.
«Гяурів» підганяє канчуками.
Угору піднімаються стежками,
Де висохла від спеки вся трава.
Ясир ледь ноги вже переставля,
Мабуть, не звичні по горах ходити.
Униз з крутого урвища глядіти.
Але канчук їх гарно «умовля».
Аж ось зайшли в ущелину глибоку,
Що деревом кривим вся поросла.
І де ту стежку дівчина знайшла,
Що між кущами запетляла збоку?
Мурзу штовхнула, що аж він упав
І кинулася стежкою тікати.
Хотіли у аркани її взяти.
Але мурза щось хрипко закричав.
Мабуть, товар пошкодити боявся.
І кинувся за дівчиною вслід.
Вона поміж кущами, що як дріт.
Порвала плаття…Чує, що погнався,
Але біжить… Згубила і взуття,
Збивала ноги об каміння босі.
Кущі гіллям чіплялися за косу,
І груди рвало від серцебиття.
Але вона уже відчула волю.
Їй би отої скелі досягти.
Там можна подих хоч перевести́
А ні - її він не візьме́ ніколи.
Сховалася за каменем одним.
А раптом пробіжить і не побачить?
Сама в таку не вірила удачу.
Мурза спинивсь за каменем отим…
Дарма ховалась, кинулась тікати.
А він слідом… Круг каменя того.
Вона вже чує дихання його,
Вже руки тягне, щоб її хапати…
І раптом – що це?.. Дівчини нема…
Якась рослина вітром хилитає,
Така ж струнка, як бу́ла бранка тая…
«Що за мана?» - Він шаблю підніма
Аби зітнути ту красу під корінь.
Бо ж то шайтан затіяв гру із ним.
Та камінь раптом з гуркотом гучним
З-під ніг в провалля… Гори - то є гори.
І полетів мурза за ним услід.
І крик останній одізвавсь луною…
А квітка жовто зацвіла весною,
Бо ж то розлуки символ – жовтий цвіт.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію