Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.15
09:45
Прохолода вечорова,
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
2026.09.15
08:33
Від брам солоних і строкатих
І Ромоданівського тракту
Тікаю, ніби справжній Гудвін*, —
Раптово серцем ставши в п’ятах.
Корній тримається коріння,
Місцина місячна — вологи,
Щур — гарбузового насіння,
І Ромоданівського тракту
Тікаю, ніби справжній Гудвін*, —
Раптово серцем ставши в п’ятах.
Корній тримається коріння,
Місцина місячна — вологи,
Щур — гарбузового насіння,
2026.09.14
23:49
комусь цікаві теми
глобальні
та космічні
логічні піруети
на фоні чорних дір
хтось
обирає розпач
межуючий із відчаєм
глобальні
та космічні
логічні піруети
на фоні чорних дір
хтось
обирає розпач
межуючий із відчаєм
2026.09.14
13:54
Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
2026.09.14
12:13
Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
2026.09.14
09:55
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
2026.09.14
07:16
З-під вій - блакить небесна,
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознаки
І поклики з-під вій
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознаки
І поклики з-під вій
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про явір
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про явір
Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
Там вдома мати ще, напевно, не чека.
Ото зрадіє, як постука він у двері.
Збере на стіл, що залишилось від вечері…
Від тих думок у нього й слина потекла.
Хоча й не був юнак голодним в чумаках
Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
Цікаво, як там його мама, де там тато?
А чи Оксана досі ще його чека?
Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
Але ступити пари кроків ще не встиг,
Коня помітив. На вуздечці позолота
У світлі місяця яскраво так блищить.
Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
Не знав і сам, на що він сподівався.
Але, побачивши усе, закляк на мить.
Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
Вона півголосом йому щось говорила.
Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
І чоловіка свого теж не пожаліла.
Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
За це пан круль тобі маєтки дати має.
Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
«Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
Все не так просто поки, як тобі здається.
Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
Я заберу тебе і будем разом жити.
А поки слухай та мені доповідай.
Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
Микола слухав то і ладен був убити
Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
Що ж зможе хлопець проти голими руками?
Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
На його кроки ледве чутні з лави встала.
Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
«Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
«Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
Ти молодий. Що розумієш у житті?»
«Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
«Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
«Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
«А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
І ти її й не пригадаєш до пуття».
«Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
«Та трохи жовніри погралися із нею,
Вона і кинулась, спливла за течією.
Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
«Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
Піду і зараз розкажу усьому люду!
Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
«Ні синку, милий, тільки не роби цього!
Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
Аби життя у нас по іншому пішло!»
«Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
А я піду! Нехай узнає все село!»
Та ледь до матері спиною повернувсь,
Як вона гострий ніж зі столу ухопила
І прямо в серце йому вдарила щосили.
І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
Поки ще люди додивлялись сни нічні,
Вона відвезла тіло сина на коні
І аж за яром коло лісу закопала.
Минув десь рік і на могилі тій зросло
У тих краях до того дерево незнане.
Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
Бо ж не таким, як всі навколишні було.
Жила в тім дереві Миколина душа,
Яка хотіла людям правду розпові́сти,
Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
Вона й долоні-листя до людей тягла,
Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
Тож сповістити ним нічого не змогла.
Жила весь час у гірких спогадах вона.
Як про Оксану про кохану пригадає,
То жовтий одяг, для розлуки одягає.
Та для людей була і справді дивина,
Коли те дерево червоне одягало.
А то була душа Миколина якраз
Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
І ту ще кров, яка також пролитись мала.
Якось музики звідкись по дорозі йшли
І під тим деревом усілись відпочити.
Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
«Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
Але нема в нас часу довго тут сидіти,
Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
Та ледь вони всього два кроки відійшли,
Як раптом гілка та зламалася і впала.
Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
Не так то швидко було скрипку ту зробить.
Та час пройшов і взяв музика її в руки
І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
Немов з душі, що їй чогось давно болить.
Хто чув той голос – наче, розумів слова,
Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
Те, що ховала стільки літ від них вдова.
Її, звичайно ж, за те люди покарали.
А оте дерево незнане, що зросло,
Яке про зраду людям правду донесло,
На честь Миколи, звісно, явором назвали.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
Там вдома мати ще, напевно, не чека.
Ото зрадіє, як постука він у двері.
Збере на стіл, що залишилось від вечері…
Від тих думок у нього й слина потекла.
Хоча й не був юнак голодним в чумаках
Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
Цікаво, як там його мама, де там тато?
А чи Оксана досі ще його чека?
Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
Але ступити пари кроків ще не встиг,
Коня помітив. На вуздечці позолота
У світлі місяця яскраво так блищить.
Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
Не знав і сам, на що він сподівався.
Але, побачивши усе, закляк на мить.
Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
Вона півголосом йому щось говорила.
Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
І чоловіка свого теж не пожаліла.
Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
За це пан круль тобі маєтки дати має.
Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
«Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
Все не так просто поки, як тобі здається.
Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
Я заберу тебе і будем разом жити.
А поки слухай та мені доповідай.
Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
Микола слухав то і ладен був убити
Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
Що ж зможе хлопець проти голими руками?
Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
На його кроки ледве чутні з лави встала.
Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
«Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
«Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
Ти молодий. Що розумієш у житті?»
«Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
«Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
«Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
«А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
І ти її й не пригадаєш до пуття».
«Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
«Та трохи жовніри погралися із нею,
Вона і кинулась, спливла за течією.
Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
«Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
Піду і зараз розкажу усьому люду!
Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
«Ні синку, милий, тільки не роби цього!
Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
Аби життя у нас по іншому пішло!»
«Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
А я піду! Нехай узнає все село!»
Та ледь до матері спиною повернувсь,
Як вона гострий ніж зі столу ухопила
І прямо в серце йому вдарила щосили.
І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
Поки ще люди додивлялись сни нічні,
Вона відвезла тіло сина на коні
І аж за яром коло лісу закопала.
Минув десь рік і на могилі тій зросло
У тих краях до того дерево незнане.
Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
Бо ж не таким, як всі навколишні було.
Жила в тім дереві Миколина душа,
Яка хотіла людям правду розпові́сти,
Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
Вона й долоні-листя до людей тягла,
Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
Тож сповістити ним нічого не змогла.
Жила весь час у гірких спогадах вона.
Як про Оксану про кохану пригадає,
То жовтий одяг, для розлуки одягає.
Та для людей була і справді дивина,
Коли те дерево червоне одягало.
А то була душа Миколина якраз
Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
І ту ще кров, яка також пролитись мала.
Якось музики звідкись по дорозі йшли
І під тим деревом усілись відпочити.
Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
«Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
Але нема в нас часу довго тут сидіти,
Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
Та ледь вони всього два кроки відійшли,
Як раптом гілка та зламалася і впала.
Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
Не так то швидко було скрипку ту зробить.
Та час пройшов і взяв музика її в руки
І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
Немов з душі, що їй чогось давно болить.
Хто чув той голос – наче, розумів слова,
Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
Те, що ховала стільки літ від них вдова.
Її, звичайно ж, за те люди покарали.
А оте дерево незнане, що зросло,
Яке про зраду людям правду донесло,
На честь Миколи, звісно, явором назвали.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
