Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.30
16:49
Він із тих відьмаків,
перетрушує душі
у храмах.
Скільки є диваків,
що вимірюють серце
у грамах...
Він великий знавець
перевтілення
перетрушує душі
у храмах.
Скільки є диваків,
що вимірюють серце
у грамах...
Він великий знавець
перевтілення
2026.10.30
12:40
Повзуть до берега пустого
Годинники часів Ель Греко,
В непередбачуваній змові,
Немов мурахи по смереках.
В сонетні форми невмирущі,
Хрестоматійні,гарячкові,
Як стукіт ніг цукровій гущі
Годинники часів Ель Греко,
В непередбачуваній змові,
Немов мурахи по смереках.
В сонетні форми невмирущі,
Хрестоматійні,гарячкові,
Як стукіт ніг цукровій гущі
2026.10.30
11:17
Данський актор Ніколай Костер-Вальдау, відомий за роллю Джеймі Ланністера у культовому серіалі «Гра престолів», приїхав до Києва у статусі посла доброї волі Програми розвитку ООН, щоб привернути увагу світу до наслідків війни та підтримки України у цей ва
2026.10.30
06:00
Поблякле світання з холодним дощем
У душу приносить зажуру та щем, -
Краплини малюють на мокрому склі
Лиш згадки про літо, що згасло в імлі.
Ховається в мжичці сплетіння доріг
І ти оминаєш хатинний поріг.
Сьогодні негодою змучений світ
Шукає до сві
У душу приносить зажуру та щем, -
Краплини малюють на мокрому склі
Лиш згадки про літо, що згасло в імлі.
Ховається в мжичці сплетіння доріг
І ти оминаєш хатинний поріг.
Сьогодні негодою змучений світ
Шукає до сві
2026.10.29
23:32
музика пробивається
через усякі синоніми перепон
зринає і пробирає
у місцях несподіваних
мовби світло що
переливається через тріщини
в оболонках
рухомих і нерухомих
через усякі синоніми перепон
зринає і пробирає
у місцях несподіваних
мовби світло що
переливається через тріщини
в оболонках
рухомих і нерухомих
2026.10.29
21:34
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
Агов, люде, що такі сумні?
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
Агов, люде, що такі сумні?
2026.10.29
20:46
Онук у дідуся спитав,
Що на осонні вигрівався,
Якимсь думкам своїм всміхався,
Прикривши очі, наче спав:
- Дідусю, як же так воно
У нашім краї відбулося,
Що під Литвою довелося
Нам нині бути? Чи ж давно
Що на осонні вигрівався,
Якимсь думкам своїм всміхався,
Прикривши очі, наче спав:
- Дідусю, як же так воно
У нашім краї відбулося,
Що під Литвою довелося
Нам нині бути? Чи ж давно
2026.10.29
20:09
Я не хочу писати вже вірші.
Я порину у край німоти,
У країну мовчання, що гірше,
Ніж відсутність чіткої мети.
Я полину у поле розлуки,
У степи розставань і страждань,
У ліси невимовної муки,
Я порину у край німоти,
У країну мовчання, що гірше,
Ніж відсутність чіткої мети.
Я полину у поле розлуки,
У степи розставань і страждань,
У ліси невимовної муки,
2026.10.29
17:55
Ще донедавная їх не помічав,навіть вряди-годи
Перескакував і підіймався без будь яких зусиль .
Тільки тепер, як стала ковінька продовженням руки,
Не те що помічаю, а ворогую щоденно з ними.
Заздрю тим, у кого їх нема чи ,може, тимчасово й обмаль,
А в
Перескакував і підіймався без будь яких зусиль .
Тільки тепер, як стала ковінька продовженням руки,
Не те що помічаю, а ворогую щоденно з ними.
Заздрю тим, у кого їх нема чи ,може, тимчасово й обмаль,
А в
2026.10.29
15:26
До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства,
Що росли в садку і попідтинню.
Майже до зими цвіли жаринки.
Пестили їх сонця ніжні бризки.
Звісно, поки гомін дня не стихне.
До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства,
Що росли в садку і попідтинню.
Майже до зими цвіли жаринки.
Пестили їх сонця ніжні бризки.
Звісно, поки гомін дня не стихне.
До душі припали чорнобривці,
2026.10.29
11:18
Нині кобзи, знову гучно, —
Не брешу, бо сплю вночі!
Шерех вітру, дні поштучно,
Ворон скаче на плечі.
Гуркіт ранку вартового —
Знову гамір, знову лють.
Око світу кольорове
Не брешу, бо сплю вночі!
Шерех вітру, дні поштучно,
Ворон скаче на плечі.
Гуркіт ранку вартового —
Знову гамір, знову лють.
Око світу кольорове
2026.10.29
07:30
Змалечку любов'ю оповитий
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
2026.10.28
23:27
когось тобі нагадує сей труд
усе можливо і не суть важливо
іде процесія чогось несуть
періщить у серйозні очі злива
розмова заганяється у кут
інверсія сухотна й дратівлива
а ти вчепивсь у вибраний абсурд
що із-під ніг висковзуюча линва
усе можливо і не суть важливо
іде процесія чогось несуть
періщить у серйозні очі злива
розмова заганяється у кут
інверсія сухотна й дратівлива
а ти вчепивсь у вибраний абсурд
що із-під ніг висковзуюча линва
2026.10.28
19:37
Круг*, рампа, зал,
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.
За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.
За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
2026.10.28
17:20
Колись перегорнуть останню сторінку
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб з
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб з
2026.10.28
15:15
БЕЗ ТЕБЕ (глоса)
Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про явір
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про явір
Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
Там вдома мати ще, напевно, не чека.
Ото зрадіє, як постука він у двері.
Збере на стіл, що залишилось від вечері…
Від тих думок у нього й слина потекла.
Хоча й не був юнак голодним в чумаках
Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
Цікаво, як там його мама, де там тато?
А чи Оксана досі ще його чека?
Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
Але ступити пари кроків ще не встиг,
Коня помітив. На вуздечці позолота
У світлі місяця яскраво так блищить.
Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
Не знав і сам, на що він сподівався.
Але, побачивши усе, закляк на мить.
Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
Вона півголосом йому щось говорила.
Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
І чоловіка свого теж не пожаліла.
Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
За це пан круль тобі маєтки дати має.
Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
«Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
Все не так просто поки, як тобі здається.
Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
Я заберу тебе і будем разом жити.
А поки слухай та мені доповідай.
Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
Микола слухав то і ладен був убити
Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
Що ж зможе хлопець проти голими руками?
Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
На його кроки ледве чутні з лави встала.
Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
«Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
«Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
Ти молодий. Що розумієш у житті?»
«Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
«Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
«Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
«А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
І ти її й не пригадаєш до пуття».
«Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
«Та трохи жовніри погралися із нею,
Вона і кинулась, спливла за течією.
Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
«Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
Піду і зараз розкажу усьому люду!
Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
«Ні синку, милий, тільки не роби цього!
Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
Аби життя у нас по іншому пішло!»
«Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
А я піду! Нехай узнає все село!»
Та ледь до матері спиною повернувсь,
Як вона гострий ніж зі столу ухопила
І прямо в серце йому вдарила щосили.
І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
Поки ще люди додивлялись сни нічні,
Вона відвезла тіло сина на коні
І аж за яром коло лісу закопала.
Минув десь рік і на могилі тій зросло
У тих краях до того дерево незнане.
Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
Бо ж не таким, як всі навколишні було.
Жила в тім дереві Миколина душа,
Яка хотіла людям правду розпові́сти,
Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
Вона й долоні-листя до людей тягла,
Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
Тож сповістити ним нічого не змогла.
Жила весь час у гірких спогадах вона.
Як про Оксану про кохану пригадає,
То жовтий одяг, для розлуки одягає.
Та для людей була і справді дивина,
Коли те дерево червоне одягало.
А то була душа Миколина якраз
Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
І ту ще кров, яка також пролитись мала.
Якось музики звідкись по дорозі йшли
І під тим деревом усілись відпочити.
Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
«Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
Але нема в нас часу довго тут сидіти,
Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
Та ледь вони всього два кроки відійшли,
Як раптом гілка та зламалася і впала.
Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
Не так то швидко було скрипку ту зробить.
Та час пройшов і взяв музика її в руки
І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
Немов з душі, що їй чогось давно болить.
Хто чув той голос – наче, розумів слова,
Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
Те, що ховала стільки літ від них вдова.
Її, звичайно ж, за те люди покарали.
А оте дерево незнане, що зросло,
Яке про зраду людям правду донесло,
На честь Миколи, звісно, явором назвали.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
Там вдома мати ще, напевно, не чека.
Ото зрадіє, як постука він у двері.
Збере на стіл, що залишилось від вечері…
Від тих думок у нього й слина потекла.
Хоча й не був юнак голодним в чумаках
Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
Цікаво, як там його мама, де там тато?
А чи Оксана досі ще його чека?
Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
Але ступити пари кроків ще не встиг,
Коня помітив. На вуздечці позолота
У світлі місяця яскраво так блищить.
Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
Не знав і сам, на що він сподівався.
Але, побачивши усе, закляк на мить.
Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
Вона півголосом йому щось говорила.
Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
І чоловіка свого теж не пожаліла.
Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
За це пан круль тобі маєтки дати має.
Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
«Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
Все не так просто поки, як тобі здається.
Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
Я заберу тебе і будем разом жити.
А поки слухай та мені доповідай.
Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
Микола слухав то і ладен був убити
Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
Що ж зможе хлопець проти голими руками?
Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
На його кроки ледве чутні з лави встала.
Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
«Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
«Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
Ти молодий. Що розумієш у житті?»
«Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
«Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
«Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
«А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
І ти її й не пригадаєш до пуття».
«Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
«Та трохи жовніри погралися із нею,
Вона і кинулась, спливла за течією.
Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
«Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
Піду і зараз розкажу усьому люду!
Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
«Ні синку, милий, тільки не роби цього!
Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
Аби життя у нас по іншому пішло!»
«Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
А я піду! Нехай узнає все село!»
Та ледь до матері спиною повернувсь,
Як вона гострий ніж зі столу ухопила
І прямо в серце йому вдарила щосили.
І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
Поки ще люди додивлялись сни нічні,
Вона відвезла тіло сина на коні
І аж за яром коло лісу закопала.
Минув десь рік і на могилі тій зросло
У тих краях до того дерево незнане.
Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
Бо ж не таким, як всі навколишні було.
Жила в тім дереві Миколина душа,
Яка хотіла людям правду розпові́сти,
Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
Вона й долоні-листя до людей тягла,
Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
Тож сповістити ним нічого не змогла.
Жила весь час у гірких спогадах вона.
Як про Оксану про кохану пригадає,
То жовтий одяг, для розлуки одягає.
Та для людей була і справді дивина,
Коли те дерево червоне одягало.
А то була душа Миколина якраз
Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
І ту ще кров, яка також пролитись мала.
Якось музики звідкись по дорозі йшли
І під тим деревом усілись відпочити.
Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
«Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
Але нема в нас часу довго тут сидіти,
Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
Та ледь вони всього два кроки відійшли,
Як раптом гілка та зламалася і впала.
Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
Не так то швидко було скрипку ту зробить.
Та час пройшов і взяв музика її в руки
І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
Немов з душі, що їй чогось давно болить.
Хто чув той голос – наче, розумів слова,
Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
Те, що ховала стільки літ від них вдова.
Її, звичайно ж, за те люди покарали.
А оте дерево незнане, що зросло,
Яке про зраду людям правду донесло,
На честь Миколи, звісно, явором назвали.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
