Переклав Василь Білоцерківський

Задовго до кінця XVIII сторіччя Йоганна-Себастьяна Баха забули настільки ґрунтовно, що почали плутати з іншими членами роду і сім’ї. Його риси вписувалися в певний загальний портрет напівлегендарного музичного чарівника, що змушував звучати давно безголосі оргáни, заворожував музикою звірів і птахів, зцілював недуги. Цей граф Каліостро від музики не мав жодного стосунку до творця «Страстей за Матвієм», «Бранденбурзьких концертів», «Пасакалії», «Мистецтва фуги», «Клавірних вправ», «Чакони». І Великим Бахом став у очах сучасників його син – обдарований і працьовитий Еммануїл. Старший із синів Баха, пияк, бешкетник і волоцюга Фрідеман, який у своїх нескінченних мандрах розгубив усе, окрім виконавської майстерності, спокійно-іронічно стежив за піднесенням Еммануїла, вдовольняючись славою нездійсненого генія. Але, мабуть, найславетнішим з усіх Бахів став молодший брат Йоганн-Крістіан, так званий Лондонський Бах, автор популярних опер. Він погано пам’ятав батька, був байдужий до його музики й зневажливо називав «старою перукою». Непроглядна ніч поглинула Йоганна-Себастьяна, і, здавалося, назавжди…
Аби повернути у світ генія, потрібен інший геній. І він знайшовся. Рисячі очі двадцятирічного Фелікса Мендельсона-Бартольді вигляділи перлину в музичних завалах минулого – «Страсті за Матвієм». 11 березня 1829 року тонка рука Мендельсона, який сидів за роялем (він диригував, згідно з традицією берлінської Співацької академії, сидячи за роялем, боком до публіки), подала знак хору, і впали чари вікового забуття. Великий Бах повернувся у світ, і розпочався новий відлік музичного часу.
Феномен Баха… Як часто вимовляють ці слова у стосунку до найбільшого композитора всіх часів і народів. Так, Бах був феноменально обдарований – геній з геніїв, так само феноменально працьовитий, поруч нього можна поставити лише титана Відродження, несамовитого Мікеланджело, але його феномен усе-таки в іншому: у тому, як мало визнали сучасники творця найбільшої музики, як його твердо забули в наступних поколіннях. Безперечний був успіх Баха лише як виконавця, передусім органіста. Уславлений француз-віртуоз Маршан, який зробив виклик усім німецьким музикантам, почув напередодні змагання гру Баха і таємно, на світанку, утік із Дрездена, залишивши поле бою суперникові. Ця історія стала широко відома в німецьких землях, а втім слава Баха-органіста вийшла за їхні кордони. Інша річ – його музика, яку мало знали в Німеччині та якої зовсім не знали в Європі. Музика Баха була на слуху мешканців тих міст, де він служив органістом або капельмейстером і допоки він там служив: Ордруфа, Ваймара, Арнштадта, Люнебурґа, Мюльгаузена, Кетена, Ляйпциґа. Йому випадало концертувати в Гамбурґу, Дрездені, Берліні та інших містах, але широкого розголосу ті виступи не набували. Найпалкішим шанувальником Баха був російський посол при саксонському дворі Кайзерлінґ, який замовив йому так звані «Ґольдберґівські варіації» й винагородив небагатого композитора золотим кубком зі стома луїдорами.
Найвпливовіший музичний критик тієї доби Йоганн Маттезон ставив Баха не тільки набагато нижче за Генделя, але навіть за легкокрилого Телемана чи Зеленку, про яких згадують лише тому, що вони були Баховими сучасниками.
Композиторську безвість Баха можна частково пояснити тим, що його твори, окрім «Виборної кантати» й «Клавірних вправ», не було видано. Вже по смерті вийшло «Мистецтво фуги», а вся решта залишилася в рукописних нотних зошитах, порівно розподілених між Фрідеманом та Еммануїлом, які ті надійно забули.
Видаватися було дорого, цього не міг дозволити собі композитор, чиї твори розходилися важко, навіть «Клавірні вправи», що так захоплювали пізніше Моцарта і Бетговена, сливе не знаходили попиту, незважаючи на мізерну ціну.
Але Баха це начебто мало хвилювало, він був людина абстрагована, музика поглинала всі його духовні й душевні сили, а те, що залишалося, він витрачав на родину і музичне виховання обдарованих синів; на буденщину не було ані часу, ані сил. Він занедбував справи, нехтуючи своїми педагогічними заняттями, не плекав довірених його опіці юнаків у позаурочний час. Неохайні, розбещені, погано годовані хористи таскалися околичними селами, виспівуючи застуженими голосами в селян биту птицю, варені яйця, пироги й дрібні гроші. Усе це викликало справедливе роздратування церковного проводу, на Баха сипалися докори, письмові догани, стягнення. Він залишався байдужий до якоїсь межі, а тоді, наче отямившись, кидався навкулачки. Звичайно, він не мав рації, але й консисторія легко виходила за рамки коректності, а Бах, як-не-як, знав собі ціну. Вступивши в черговий конфлікт, він – через упертість, яка, скерована на музику, була прекрасна, а витрачена на чвари знищувала велику людину і марнувала сили, – продовжував до знемоги обстоювати свою точку зору.
Усе це псувало життя, затьмарювало дух, але ніяк не відбивалося на музиці, на її чистоті й висоті. З цього багато дослідників зробили висновок про позаособистісний характер його творчості. На тому стояв і великий знавець Баха Альберт Швайцер. Та коли я стикаюся з постулатами такого ґатунку, відразу згадую глибокий жарт Жана Жироду, що Трою погубили твердження. Безапеляційні й недоведені твердження небезпечні. Звідки, справді, відомо, щó чаїлося в глибині глибин Йоганна-Себастьяна? Позаособистісне завжди холодне, бо жару надає творінню лише присутність людини. Останній період у творчості Баха, коли він розв’язував науково-музичні завдання, був безсумнівно позбавлений тепла, при всій своїй величавості, але скільки пристрасті, муки, віри, надії на радість у інших його творіннях! Колосальна особистість Баха явлена в його музиці. Це не твердження, а приголомшення…
Але ми ще повернемося до парадоксальної музичної долі Баха, а зараз звернімося до його біографії.
Йоганн-Себастьян Бах народився 21 березня 1685 року на землі Тюринґії, у старовинному Айзенаху, у родині міського музиканта – скрипаля і чембаліста – Амврозіуса Баха та його дружини Елізабет. Тюринґія дала Німеччині й знаменитого реформатора Мартіна Лютера, який повстав супроти католицизму з його догмами й ритуалами. Це Лютер запровадив до служби Божої замість пишного і холодного католицького обряду проповідь і молитовний спів громади. Та й сам він був майстерзингером, як називали народних майстрів співу, на відміну од придворних поетів-лицарів – міннезингерів, цей несамовитий бунтівник, який переміг сатану своїм каламарем. Він переклав Біблію німецькою мовою і створив рідномовні доступні народові піснеспіви. Його хорал «Айн фесте Бурґ іст унсер Ґотт» Фрідріх Енґельс назвав «Марсельєзою XVI сторіччя», настільки революційним на ті часи був цей твір. Величезний вплив на Йоганна-Себастьяна справив Мартін Лютер, бо Реформація і зберігала і створювала близьке народові мистецтво.
Як і до всіх Бахів, музика рано постукала у двері маленького Себастьяна. Звичайно, він, подібно до інших Бахів, мав абсолютний слух і відмінну музичну пам'ять, але це дивувало його близьких не більше, аніж кішку, що її кошеня має короткі вушка і довгого хвоста. Якщо ти Бах, то ти музикант заздалегідь, питання лише в тому, що стане твоїм знаряддям, якщо говорити ремісничою мовою: орган, скрипка, клавесин, труба чи флейта. Проте було чимало Бахів, однаково вправних у будь-якому роді музики. Універсальним і чудовим музикантом був двоюрідний дядько Себастьяна Йоганн-Крістоф, і, якби не небіж, він був би найбільшим з усіх Бахів.
Себастьян не мав і дев’яти, коли втратив матір, а за рік не стало й батька, який вже приохотив хлопчика до скрипки й клавікордів.
За старонімецькою традицією, турбота про сиріт перейшла до Себастьянового старшого брата, органіста Ордруфської церкви Крістофа. Можливо, легенда настільки спотворила образ чесного бюргера і доброго музиканта, приписавши йому надмірну жадібність, педантизм і сухість, адже, хай там як, він пройшов школу Пахельбеля, найкращого поруч із Букстегуде органіста добахівського періоду, а старий не став би тягатися з завідомим нездарою. Крістоф, звичайно, знав свою справу, хоча й не замахувався високо. Але за збереженим переказом, в особливо урочисті дні він дозволяв собі додати до виконуваної рік у рік музики який-небудь форшлаг, і тоді замилувані парафіяни говорили: «Старовинний Бах нині розійшовся!»
Легенда, яка пожадливо чіпляється за кожен скільки-небудь примітний факт скупої біографії Йоганна-Себастьяна, оповідає, що хлопчик викрав ноти зі сховку старшого брата і ночами, при невиразному місячному світлі (скнара Крістоф трусився над кожним свічковим огарком), переписував композиції славетних музикантів у свій зошиток і вже тоді зіпсував зір, що призвело в старості до повної сліпоти.
Автор відмінної книжки про Баха Сергій Олександрович Морозов справедливо кепкує з легенди: потрібне було велике і небачене диво піврічної місячної повені при чистому, без хмаринки, небі, аби зладнати цю роботу. Якщо знати мінливий характер Селени, тяжко повірити в таку її постійність. Але щось подібне, певно, було: немає диму без вогню. Заповітний зошиток із дивовижними піснями побував у руках маленького Себастьяна, що спричинило невдоволення обережного Крістофа, котрий добре знав, як не любить церковний провід музичних новацій і найменшого відступу од раз і назавжди встановлених норм.
Та вже не переказам, а реальній біографії належить його навчання в ліцеї при кірсі Святого Міхаеля в Люнебурґу, його участь у хорі, чування у шкільній музичній бібліотеці, яка славиться по всій Німеччині, – Бах мав якнайкращу здібність чути музику внутрішнім слухом. Достеменній біографії Баха належить і насолода органною грою славетного Бема, чиї риси прозирають у ранній органній музиці Йоганна-Себастьяна. В Ордруфі розпочалися, теж перебільшені в легенді, піші походи Баха заради музики. На своїх міцних ногах він ходив до Гамбурґа, за сорок верст, слухати престарілого віртуоза органа Райнкена, не цурався і новомодного мистецтва оперного композитора Райнгарда Кайзера. Хоча симпатії до красивих «пісеньок», як він називав арії, Бах не втратив і в зрілі роки, опера залишилася чужою його творчості.
Бахові бадьорі прогулянки з музичними цілями легенда піднесла до рангу марафону, – це, звичайно, неправда: який не був витривалий Йоганн-Себастьян, для далеких мандрівок він послуговувався возом.
Скінчивши шкільне навчання, Бах не побажав іти до університету, твердо знаючи, що його покликання – музика. Після короткого перебування у Ваймарі, де він служив скрипалем у маленькій капелі герцога Йоганна-Ернста, йому надають місце органіста і керівника шкільного хору в місті Арнштадті, що було честю для молодого музиканта.
Кожне з міст, у якому випало мешкати й працювати Бахові, значне на свій лад у його долі. Не становить винятку і Арнштадт, хоча Бах провів там усього чотири роки. Тут він став тим віртуозом і знавцем органа, яким беззастережно захоплювалася вся Німеччина. Тут розкрився його імпровізаційний дар і розпочалися розлади з церковними ортодоксами, які лякалися його артистичних поривів. І тут-таки вперше дозволили Баху виконати на Великдень кантату власного пера. Так розпочався Бах-композитор. У квітні 1704 року прозвучала ця кантата, про яку дослідник його творчості Ф. Вольфрум мовив у дні Ваґнера і Ріхарда Штрауса: «У сенсі музичного реалізму і технічної фактури ця смілива, по-юнацькому вогниста кантата ні в чому не поступається крайнім прагненням сучасної школи». От і з яким випередженням часу працював юний Бах!
Арнштадт зберіг пам’ять і про перший Бахів жарт, звичайно музичний. Бах не був жартівником, серйозністю віє од його постаті з молодих до похилих літ. Він був людиною неквапливих рухів, ґрунтовних учинків, жвавість і швидкість одвідували його лише під час гри на органі, коли він творив дива з ножною педаллю, а рухливістю рук ошелешував свідків, але заразом він не належав до тих великих душ, котрі, за словами Томаса Манна, геть чисто позбавлені почуття гумору. Зворушує, що всі нечисленні Бахові жарти, які дійшли до нас, мали музичну природу. Коли до Ауґсбурґа прибув рідний брат Баха Йоганн-Якоб, – він прямував до Швеції, найнявшись полковим гобоїстом войовничого Карла ХІІ, ще не остудженого Полтавою, – на честь волонтера було влаштовано свято. Йоганн-Себастьян прикрасив дружню гулянку жартівливим каприччо «На прощання з палко любимим братом», єдиним своїм твором у дусі програмної музики. Гості щиросердно реготали, слухаючи ридання, які Бах увів у тему розставання. До речі, ці ридання виявилися пророчими: зігравши атаку, трубач Якоб утік із поля Полтавської битви вкупі зі своїм королем і опинився в турецькому полоні.
І, врешті, Арнштадт познайомив нас із Бахом-дуелянтом. Як це не схоже на «якнайросудливішого» Баха, але що було – було: нічний бій на шпагах із диригентом церковного хору Гаєрбахом, чию гру на фаготі Бах публічно ганьбив. Бах назвав самозакоханого юнака «свинячим фаготистом». А учень, підігрівшись холодним мозельським, обізвав метра «псячим виплодком» і оголив зброю. Бах був при шпазі, блиснув його клинок, і посеред Ринкового майдану, на очах вражених перехожих, церковний органіст і наставник молодого хору обстояв свою честь із безстрашністю якого-небудь Д’Артаньяна.
Деякі біографи соромляться цього «мушкетерського» епізоду, деяких не влаштовує вибух темпераменту, бурхливий прояв живого людського почуття в тому, якого вони змальовують певним музичним роботом. А як на мене, це чудово – яскравий земний учинок земної сміливої й сильної людини.
Поки арнштадтська влада роздумувала, як покарати Баха, що забув про свою вчительську гідність (покарати його супротивника було куди простіше), Йоганн-Себастьян учинив одну зі своїх найзначніших мандрівок до видатного органіста і композитора, старого Букстегуде. І цю мандрівку в Любек, через усю Німеччину, легенда, навдивовижу щедра до Баха-ходока, змусила його зробити пішки в обидва кінці.
Що виніс Бах зі свого тримісячного візиту до одного зі стовпів німецької органної музики? В органній техніці – віртуозне володіння ножною педаллю, у чому ніхто не міг суперничати з Букстегуде; як творець музики він був захоплений і підкорений масштабністю ідей і форм любецького органіста. І нехай славетну «Пасакалію» було створено десять років потому, проникливий Вольфрум справедливо скаже: «Попри всю грандіозність, перед якою смиренно схиляється мистецтво Букстегуде, як скромна сільська церква перед величавим готичним собором, уся композиція Баха навіть у своїх деталях дотримується взірця північнонімецького майстра».
У Любеку Баха було піддано не лише музичному тискові. Колись молодий Дітріх Букстегуде прийшов до цього великого міста зі славними музичними традиціями та успадкував посаду органіста Марієнкірхе, одружившись із дочкою Тундера, який багато років обіймав це місце. Коли підросла його власна дочка Анна-Маргарита, яка, музикально обдарована, чудово грала на клавікордах, але була обділена зовнішньою привабливістю, Букстегуде вирішив зміцнити традицію і передати своє місце разом із рукою дочки якомусь талановитому молодому органістові. Але ані могутній Гендель, ані меткий Маттезон не піймалися на цю приманку. Провагавшись, утримався від пропозиції «органної нареченої», як прозвали злі язики Анну-Маргариту, і Йоганн-Себастьян, якого вподобав старий Букстегуде.
В Арнштадті був магніт набагато більш притяжний – кузина Марія-Барбара, чарівна дівчина і талановита співачка.
Бах утік із Любека, наче Йосип Прекрасний, щоправда, не залишивши свого верхнього одягу в руках перезрілої дівиці.
Повернувшись у Арнштадт до розізленого його довгою відсутністю церковного керівництва, Бах невдовзі побільшив свою провину: до слави дуелянта він додав славу Дон Жуана і паплюжника Церкви.
Ще в Гамбурґу він був зачарований наявністю жіночих голосів у хорі. І він запросив до свого хору Марію-Барбару. Уперше під суворими склепіннями арнштадтської церкви легко і гарно задзвеніло чарівливе сопрано.
«Нехай мовчить жінка в церкві», – промовив апостол Павло, котрий, як і всі розкаяні грішники, був нестерпним святенником. Консисторія угледіла справжній злочин у тому, що незабаром стане повсюдним звичаєм. Таж одвіку стріляють по тому, хто першим летить у зграї.
Бах вирішив залишити Арнштадт. Така нагода невдовзі випала: у Мюльгаузені було оголошено конкурс на заміщення посади органіста в церкві Святого Власія. Бах здобув блискучу перемогу й отримав посаду. Ощадливі отці церкви скрупульозно перелічили всі види утримання, яке належало на рік церковному органістові. Цей цікавий документ зберігся: «Вісімдесят п’ять гульденів грошима і плата натурою: три міри пшениці, два сажні дров, з яких один дубових, один букових, шість мішків вугілля та – замість ріллі – ще шістдесят в’язок хмизу, окрім того, три фунти риби щороку – усе утримання з доправленням до дверей будинку».
При такому утриманні залишається одне: одружитись. Що Бах і робить. Цій радісній події передувала традиційна парубоцька вечірка – прощання з нешлюбним життям, – відзначений другим музичним жартом Баха. Нам, дещо понурим людям кінця двадцятого віку, тяжко пройнятися веселощами наївної нісенітниці. Під викрики: «Діжа! Діжа!» – Бах виспівував ліричну арію, після чого музика переходила в какофонію, а гості заходилися сміхом. Загадкова «діжа» навела дослідників на думку, що прізвище «Бах» походить зовсім не від поетичного «джерела», а від вельми земного слова «Бакктроґ» – діжа, з якою так багато доводилося мати справи пращурам композитора – спадковим пекарям.
Життя в Мюльзаугені розпочалося найкращими передвістями, і тяжко було уявити собі, що вже наступного року Бахи знову опиняться в дорозі. Тут було видано першу й останню за Бахового життя кантату, яка ввійшла в історію музики під назвою «Виборна», адже була присвячена виборам до муніципалітету. Бах і Марія-Барбара по-дитячому раділи, отримавши відбиток нот, де на обкладинці великим літерами було надруковано прізвища бургомістрів, панів Штрекера і Штайнбаха, і крихітними – вплетеними у віньєтку – прізвище композитора.
У Мюльгаузені Бах став жертвою не вузькочолих членів консисторії, яких однаково не влаштовувала ні його музична, ні внутрішня свобода, а вчених-богословів, які наклали заборону на бахівські імпровізації. Йому ставили за обов’язок лише супроводжувати хорали, без усіляких «прикрашань», тобто без натяку на творчість. Для такої жалюгідної ролі Бах не годився, і він залишив Мюльгаузен, де встиг пережити щастя.
Мимоволі він повторював долю своїх пращурів – мандрівних музикантів. Цього разу він прикочував назад до Ваймара, де обійняв посаду камерного і придворного органіста в панівного герцога – Вільгельма-Ернста Заксен-Ваймарського. Попри пишний титул, герцог був володар доволі маломогутній, а Ваймар – із замшілою черепицею високих дахів – вельми далекий від того образу, якого він набуде у дні Ґете і Шиллера. Але платню Бахові призначили добру, що було вельми важливо для родини, яка швидко збільшувалася.
Відносний достаток і творчу свободу доводилося оплачувати приниженнями іншого ґатунку. Під оболонкою освіченого державця Вільгельм-Ернст приховував грубий норов німецького князька-самодура. По святах він наряджав своїх музикантів гайдуками, деяких використовував на кухні. Щоправда, Баха він у міру сил щадив, знаючи йому ціну, але врешті посадив під арешт.
У Ваймарі Бах провів близько десяти років, тут досягнув повної зрілості його талант, тут написано його найзнаменитіші органні твори. Цей період творчості Баха можна сміливо назвати «органним». Бах мислив органом, як Шопен – фортепіано: цей образ, який часто трапляється, при всій своїй вишуканості й дотепності, не зовсім слушний, бо Шопен назавжди залишився бранцем рояля, а Бах не визнавав жодних пут. Він був усеосяжний. Услід за «органним» Ваймаром прийшов «клавірно-інструментальний» Кетен. Ляйпциґ повернув його до органа, але ж, окрім Томаскірхе, тут була Циммерманівська кав’ярня, де Бах творив дива зі смичковими й духовими. Морозов точно визначив Баха як художника і мислителя поліфонії. Удосконалення поліфонії в усіх жанрах музики – було його головним художнім завданням.
Ваймар – це кантати в новому стилі, які дозволили широко використовувати мотиви народних пісень і танців, що олюднюють небесну музику. Пушкін і Дельвіг любили говорити: чим ближче до небес, тим холодніше. У нових кантатах Баха розрідженість надто наближеної до горішніх вишин атмосфери змінює щільне і тепле повітря, де вільно дихають груди, де розквітають усі почуття і пристрасті, доступні природі людини.
Ваймар – це і перша світська кантата, так звана «Мисливська», звідки Бах довго черпатиме мелодії й теми для інших творів.
Ваймар – це поет, лібретист кантат і проповідник моралі Ердман Ноймайстер, один із небагатьох сучасників Баха, які знали його справжню ціну, а така людина необхідна навіть найбільш байдужому до визнання творцеві. Потрібно, аби листи доходили бодай за однією адресою.
У ваймарські дні став беззаперечним авторитет Баха як знавця органа. І славетна історія з наляканим віртуозом Маршаном теж розігралася в цю пору, уславивши Баха на всю Німеччину.
І тут норовливий Вільгельм-Ернст, неначе спохватившись, що надто довго потурати Бахові, різко змінив своє ставлення до нього. Коли відкрилася вакансія на місце директора музики, він демонстративно віддав перевагу нікчемному молодому Дрезе над Бахом. Бах відповів на цей вульгарний жест клопотанням про відставку. Розгніваний герцог наказав арештувати композитора. Гідна винагорода за десятиріччя натхненної праці! Таким виявився останній образ Ваймара. У в’язниці Бах творив чарівливі поліфонічні мініатюри, вірна Марія-Барбара носила йому домашній обід. За місяць Баха випустили, думка про замирення з самодуром-герцогом навіть не впадала йому в голову. Він залишив насиджене гніздо і з усією родиною перебрався до Кетена.
Кете ніколи б не був позначений кружком на музичній мапі Німеччини, якби протягом шести років директором камерної музики при дворі Ангальт-Кетенського князя Леопольда не працював Йоганн-Себастьян Бах.
У Кетені було розпочато збірку «Настановних вправ» для старшого сина Фрідемана, скромно названу «клавірною книжечкою». З цієї книжечки виросли безсмертні «Вправи для клавіру» – єдине монументальне видання, здійснене за життя Баха.
У кетенські дні, мандруючи з герцогом Леопольдом і акомпануючи його флейті у присутності маркграфа Бранденбурзького, Бах був ушанований похвалами Крістіана-Людвіґа. Не обмежившись похвалами, той запропонував Бахові скомпонувати великий концерт в італійському роді, але на німецький манер. Бахові небагато треба було, аби загорітися. Він створив не один концерт, а цілий цикл дивовижних Бранденбурзьких концертів. Зі звичайною щедрістю бідних людей до багатих, він власноруч каліграфічним почерком переписав партитуру шести кончерто гроссо і підніс маркграфові. Він не дочекався і слова подяки, його ноти було кинуто в якийсь запилюжений куток і забуто.
У цих концертах Бах вийшов зі свого часу, вловивши романтичну настроєність прийдешнього сторіччя. Доля геніальних концертів зовсім не турбувала Баха, його тягнули нові музичні завдання. Воістину композитор був уособленням символу віри нашого великого поета: «Мета творчості – самовіддача, а не галасування, не успіх». Скільки захватів випало Вівальді за його блискотливі кончерто гроссо, але чого варта їхня солодкозвучність обіч приголомшливого драматизму Баха!
Дивовижно, що ці концерти Бах створював у найбільш похмуру і сумну пору життя: передчасно, за його відсутності, померла віддана Марія-Барбара. Життя не завдавало митцеві страшнішого удару. Але яка це була душа! Він одповів на якнайжорстокішу і несподівану втрату не вибухом розпачу, не потоками сліз, не зануренням у безодню страждань, не ослабленням життєвого чуття, а могутнім напруженням творчої волі. Та як не згадати слів Швайцера про позаособистісну Бахову творчість: прямих відзвуків душевного болю не знайти в цих концертах. Але що ми знаємо про те, як переплавляється страждання великої душі в матерію мистецтва? Можливо, коли ми станемо вищими, мудрішими, коли станемо тим, що ми є, тобто пізнаємо самих себе, а отже, і стихію, в якій розчинене наше існування, ми почуємо в музиці Баха перетворену скорботу за коханою.
Музика допомогла композиторові зжити свій біль, побачити ясним поглядом те тяжке становище, в якому опинився він – удівець із чотирма дітьми, і ухвалити необхідне рішення. Дітям потрібна мати, домівці – господиня, йому – дружина. Усе це він пояснив дочці трубача Вільке, юній Анні-Магдалені, співачці й музикантці. Розсудлива не по літах дівчина почула його аргументи. За пів року по смерті Марії-Барбари зіграли весілля.
Це весілля відзначене третім жартом Йоганна-Себастьяна. Він написав кводлібет, для якого сам вигадав слова. Як би не замиловувалися біографи Баха «грубим гумором», із яким оспівано чесноту нареченої, скільки б не посилалися на його далеких пращурів-шпільманів, охочих до солоного простолюдного жарту, цей твір абсолютно виходить за рамки пристойності й засвідчує сильний, але тілесний потяг і брак кохання. Бах ніколи не дозволив би собі нічого подібного щодо першої дружини. Любов до тихої, самовідданої й чарівної Анни-Магдалени ще прийде і виявиться взаємною, а музика кводлібета очиститься від вульгарних слів і стане піснею серця.
Сюїти й партити позначили новий етап у Баховому житті. Тоді й прозвучала вперше непорівнянна «Чакона» – цей, за висловом Вольфрума, «звуковий велет, який погрожує зламати ніжне тіло скрипки».
Бах вгадав можливості віолончелі, яка в ту добу не була сольним інструментом, і ввів Попелюшку у високий світ.
Але найбільший шедевр багатої кетенської пори Бах створив усе-таки не для скрипки чи віолончелі, а для клавіру, бо завжди залишався передусім поліфоністом. Це геніальне творіння має гнітюче-нудну назву «Хроматична фантазія у фузі ре мінор».
Існує думка, що Бах залишив Кетен через те, що герцог Леопольд, одружившись, охолов до музики. До цього додають, що митець хотів змінити атмосферу – забагато нагадувало про Марію-Барбару. І те і те міркування не витримують критики. Усе життя Бах показував цілковиту незалежність від своїх господарів: чи то консисторії, магістрату чи владного князя. А одержимість музикою позбавляла композитора від зайвого впливу зовнішніх обставин. Причина його від’їзду в тому, що він більше не міг без органа. Він і в Кетені компонував органну музику, але в кальвіністській країні ця музика була приречена на німоту. А до органа тягло нестримно, потрібні були – і хор, і парафіяни, і навіть пара від їхнього дихання.
А тут якраз помер престарілий органіст Кунау і відкрилася вакансія в ляйпцизькій Томас-кірсі. Щоправда, міська рада розраховувала на щасливого суперника Баха, талановитого і поверхового Телемана, але розбалуваний маестро знехтував запрошенням. Тоді рада запропонувала почесну посаду кантора капельмейстерові з Дармштадта Крістофу Ґрауперу, але того не відпустили. Бах знав про всю цю принизливу для нього метушню, та музика була важливіша за всі життьові міркування. Нехай велемудрі міські урядники вважають його посередністю, нехай захоплюються нікчемною музикою, не чуючи звуків небес; яке йому до того діло? Аби лише дістатися органа, торкнутися ножної педалі, відчути під пальцями летючі клавіші й поринути у «Страсті за Іваном». Ця музика, хоча й не викликала захвату, як і створені дещо пізніше «Страсті за Матвієм» – вершина духовної музики, – усе-таки відчинила йому двері Томас-кірхи.
Ляйпциґ – це остання станція на шляху мандрівного музиканта; звідси він піде спершу в небуття, потім у безсмертя, коли вся велетенська Томас-кірха стане його усипальницею і пам’ятником. Але говорити про Ляйпциґ докладно – означало б повторювати вже знайомі нам мотиви: могутня, ненастанна творчість, скромні родинні радощі, виснажлива боротьба з владою за свої права, гідність і змогу працювати так, як того вимагає вище веління – обов’язок, узятий невідь перед ким, але невідворотний, наче фатум.
Митець виявляв достатньо впертості й поганого характеру у сварках із керівництвом, але йому платили стократно. Він нехтував обов’язками вчителя співу, але ж йому підсовували напрочуд нездарних, безголосих учнів. А коли Бах стикався з талантом, він не шкодував сил і був не просто добрим, а надзвичайним педагогом із власними методою і підходом, недаремно ж багато його учнів посіли видатні місця в музичному житті Німеччини. Він подавав мудрі доповіді ректорові й до магістрату, як поліпшити викладання музики, наблизити його до нових, сучасних вимог, але спіткав глухоту. Керівництво потребувало лише рутини й покори. Та Бах зовсім розучився підкорятись – певне, тяжко, напряму бесідуючи з небом, догоджати земній персті. Композитор висів на волосині, рятувала його тільки опіка короля Польщі та курфюрста саксонського Августа, який зробив його своїм придворним композитором.
Але не все було так-то похмуро в його ляйпцизькі дні. Він очолив Телеманівський студентський гурток, який регулярно давав концерти в Циммерманівській кав’ярні раз на тиждень, а за час ярмарків – двічі. Ніколи не погоджуся, що Бах тільки через гроші брав участь у цих концертах. Передусім тут він був вільний од тиску керівництва, по-друге, він занадто любив музику, аби без усілякого задоволення спробувати себе в новому ґатунку. Свідчення цього – іскриста «Кавова кантата». «Бах написав музику, автором якої радше можна б було вважати Оффенбаха, аніж старого кантора церкви Святого Томи», – пожартував Альберт Швайцер; Бах, котрий оспівує каву, як на мене, – це чарівливо, і говорить про нього більше за звичні здригання органного могуття. Отже, і таке йому до снаги, отже, немає меж його генію! Він любив людей, розумів їхні маленькі радощі й слабкості та весело послужив їм своїм блискучим мистецтвом. Увесь Ляйпциґ виспівував фінал комічного хору, який славить духмяний чорний напій:
Кішки не припиняють ловити мишей,
Дівиці залишаються кавовими сестрами,
І мами обожнюють кавові випари,
А бабусі впиваються тими самими,
Хто ж тепер наважиться ганьбити дочок!

Як це робив тато Лізхен – героїні кантати…
Але, звичайно, не «Кавова кантата» – вершина ляйпцизького періоду Бахової творчості. У цю пору було створено велику мінорну месу, пойменовану «Високою».
Мабуть, можна не дивуватися, що й цього твору ніколи не виконували цілковито за життя автора. Він просто був не до снаги тогочасним музикантам. Повністю месу чув своїм внутрішнім слухом лише її творець. Минуло сто років, коли приголомшений світ пізнав цей грандіозний твір, але до церковного вжитку меса так і не ввійшла, зоставшись концертним номером для першокласних артистичних сил.
Після «Ґольдберґівських варіацій», про які вже йшлося, посуворіле обличчя Баха востаннє осяяли веселощі. Він написав «Селянську кантату» – за його життя вона звалася «До нас приїхало нове керівництво». За традицією, тут належало посміятися з простаків-селян. Великий плебей порушив традиції й висміяв панів. Ось що пише щодо цього угорський музикознавець Янош Гаммершлаґ: «…Бах повернув гру навпаки. Простий, міцний і здоровий гуманізм Баха, увесь його спосіб життя були далекі від модних тонкощів життя придворного… Два головні персонажі кантати, селянська дівчина і хлопець, у своїх аріях не лише дають зрозуміти, що вони дещо тямлять у модній тонкій міській музиці, не лише підіймаються на вищий щабель італійського бельканто, але й іронізують із його перебільшень».
Після цього усмішка згасла на просторому обличчі митця. Немовби передчуваючи близький кінець, він одкинув усі другорядні музичні клопоти, відмовився од керування Студентською колегією та цілковито присвятив себе строгій музиці. Він закінчив «Добре темперований клавір» і поринув у монументальний цикл «Мистецтво фуги», де було мало людського тепла і краса форми знаходилася майже науковим шляхом. Тут він був, як говорить Морозов, художником-конструктором, що виявляє «закономірність, гармонію прекрасного, живлену математичним розрахунком голосоведіння, поліфонії». І тут остаточно розійшовся зі своїм часом, сюди за Бахом не пішов ніхто з його сучасників, але як нескінченно багато він дав наступним поколінням музикантів, котрі знову звернулися до фуги. Пауль Гіндеміт мовив, що ця Бахова діяльність «незалежна від усього навколо, як сонце від життя, котре воно обдаровує своїм промінням».
У ту саму пору Бах здійснив знамениту мандрівку до Фрідріха ІІ на його наполегливе запрошення. Багато людей бачать у цій поїздці ледве не пік Бахової долі, вінець усієї його діяльності. Непотрібно перебільшень. Фрідріх дійсно прийняв Баха з пошаною, але його музики не зрозумів, оцінивши в ньому лише віртуоза і знавця музичних інструментів. Мені здається, Бах учинив цю подорож, маючи таємну надію, що король-флейтист допоможе йому у виданні його творів, доля яких не могла не хвилювати композитора. Одна річ – байдужість до успіху, інша – бажання зберегти напрацьоване за все довге життя. Якщо моя здогадка слушна, то Бах пережив жорстоке розчарування. Скупий, як і всі Гогенцоллерни, Фрідріх не дав ані шеляга, навпаки, то Бах підніс йому музичний дарунок. Усе – як раніше.
Повернувшись додому, Бах вирішив видати своїм коштом бодай «Мистецтво фуги», бажаючи передусім зберегти для майбутнього первинну опору своєї музичної будівлі.
Долаючи ріжучий біль в очах, він узявся каліграфічним почерком переписувати ноти для гравіювання. Ця тонка і напружена робота остаточно доконала його хворі очі. Відчайний Бах наважився на тяжку, болісну операцію, в успіх якої не вірив. Славетний англійський хірург (роздутий нікчема) безстрашно зробив свою чорну справу. До повної сліпоти додалися безнастанні болі.
Розпорядившись надіслати підготовлені до гравіювання ноти в типографію, схоже, Бах утратив будь-який інтерес до долі своїх творів. Він диктував зятеві Альтніколю хоральну фантазію на мелодію «У найтяжчій скорботі», але назвав її – невипадково – «Перед твоїм престолом». З пітьми й нестерпного болю, який пронизував мозок, вивергнулася не скарга, не мольба про милосердя, не скорботна догана, а чиста, прозора хвала Творцеві, сповнена мужнього смирення.
Доля явила Бахові диво: розплющила йому очі. Він побачив прекрасне обличчя дружини, визволене коханням і терпінням від усіх земних тягарів, побачив милі, бідні, налякані обличчя дітей і тихо, спокійно попрощався з ними, бо зрозумів, що за наданою йому милістю піде не зцілення, а швидкий скін…
А тепер повернімося до того, з чого розпочали: до феномена Баха. До величі й невизнаності.
Про Баха тяжко сказати, що він створював музику, вона сама творилася в ньому безнастанно, щогодини, щохвилини, у радості й скорботі, у метушні побутових справ. Переїжджаючи з Кетена до Ляйпциґа, він – у клопотах про багаж, перевезення домашнього скарбу, розрахунку з візниками та всьому іншому сум’ятті – знаходив якісь щілини у днях, аби компонувати кантати. Навіть домашні не розуміли, як він примудряється це робити. Митцеві не потрібно було забезпечувати собі робочий настрій, вивільняти душу з пут буденщини, дочікуватися приходу того неприродного, вигаданого неробами стану, який називають «натхненням», аби писати музику, – як не потрібні водоспадові особливі зусилля, аби могутньо і грізно зрушувати свої пінні потоки: така його первинна сутність, він водоспад і не може бути іншим. Бах настільки ж могутньо вивергав музику, що ненастанно творилася в ньому. Усі враження буття оберталися для нього музикою, усі почуття і всі роздуми, суперечка і згода з вічністю, звернення до неба і до землі, любов до жінки й до дітей, навіть – усе це не виключено – побутові негаразди, вічні сварки з консисторією та міською владою, що діймали колоса, як ліліпути Ґуллівера, – достеменно мовив поет, що прекрасне твориться з «тягаря недоброго». Скажімо так: з тягаря недоброго – теж, але передусім із тієї великої таємниці, якою є людина для самої себе.
Існує вельми суттєва відмінність Баха од водоспаду, од будь-якої стихійної сили, з якою хочеться його порівняти, бо деякі ряди уподібнень видаються дрібними. Стихії досконалі самі по собі, їхня чудова лють спонтанна. Бах для визволення творчого могуття, яке його переповнювало, потребував невпинного напруження волі.
Легкою буває лише посередня творчість. Легко творив Сальєрі, а не Моцарт. Як тяжко працював Леонардо, майже до загибелі доводив себе найбільший трудар-аскет Мікеланджело. Ще більш старанно, самозаглиблено, без поблажки до своїх слабкостей і втоми, поганого самопочуття чи поклику весни працював Бах. Навіть у ночі сліпоти, у кошмарі болю він не переставав творити.
Геніальність, помножена на волю і працю, – ось що є Бах. Волею, яка дзвенить від напруги, пронизані всі його твори: кантати, фуги, ораторії, кончерто гроссо, сонати, сюїти. Бах завжди бачив кінцеву мету, він не належав до числа геніїв, які не знають, що творять (проте сумніваюся, аби такі взагалі існували). Свідомо, математично точно він будував свої творіння, і ця архітектонічна засада особливо помітна в його органних опусах. «Музика – це плинна архітектура», – сказав Шлеґель, його вислів цілить просто в Баха. А Ґете назвав архітектуру застиглою музикою. Цікаво, хто з них перший вигадав своє блискуче визначення? А втім, при всій вишуканості й того і того образу це нічого не дає для розуміння феномена музики й феномена архітектури.
Могутня воля Баха через його музику передається слухачеві. У нас немовби оновлюється кров, ми стаємо сильнішими й чистішими, світлішими й вищими, зміцнюється той моральний закон, який так хвилював стару душу Іммануїла Канта. Скільки разів намагалися пояснити музику через інші мистецтва! Найчастіше фундаментальні твори Баха порівнювали з соборами (добалакувалися до того, що барокову музику вподібнювали готичним храмам), залучали й різні явища природи: від гірського обвалу до тихенької течії струмка і шелестіння вітру в кронах дерев; один видний музикознавець дивувався її «портретності» та тривожив тіні Франса Гальса й Альбрехта Дюрера (що між ними спільного?). Але всі хитрощі доводять лише безпідставність спроб передати суть одного мистецтва засобами іншого. Не можна зіграти – навіть на органі – «Війни й миру», не можна передати словами «Пасакалії» та живописом – «Чакони».
Музики Баха достатньо серцю, розуму і тілесній сутності людини. Вона не раціональна (окрім «Мистецтва фуги»), усупереч здивованому (а раптом іронічному?) питанню Осипа Мандельштама: «…чи ж бо справді, //онукам граючи хорал, //опору духа ти насправді //у доказах самих черпав?» О ні, Бах не шукав доказів. Він розраховував, як математик, а до діла брався, як поет. Але поет мислячий. Не птах небесний, не Фет, а Ґете і Тютчев. Він найбільш інтелектуальний з усіх композиторів, але його роздуми розжарені почуттям. Тому такий усеосяжний його вплив на слухачів, тому так накинулося на нього двадцяте сторіччя.
Баха намагалися залічити до містиків. Марне заняття!.. Він натура надзвичайно здорова в духовному, психічному, моральному і фізичному сенсі, сповнена світла і життєвої потуги.
І знову замислюємося: чому визнання раптово обходить великого творця? Відповідь постає одна: якщо мова його мистецтва незрозуміла сучасникам. Так, довго не розуміли Шенберґа, який створив нову музичну систему – атональну.
Бах не був новатором у цьому сенсі, оновлювачем музичної мови, він підсумував у своїй творчості всі музичні досягнення німецького середньовіччя. В основі його побудови хорал. Бах одухотворив старі форми, новизна його музики у змісті, до якого не могли піднестися не лише церковники, але й велемудрі критики, які створюють репутації.
Бах – композитор ХХ сторіччя – видається Маттезону відсталим, той просто не розумів, яка новизна прихована у старій формі. До передових і найкращих Маттезон залічував композиторів, які залишилися вільними од минулого. За пів сторіччя Маттезон і йому подібні простягають руку тим, хто цькував Чайковського, а Рахманінова визнавав лише як виконавця.
Усе, чого не розгледів велемудрий критик, інтуїтивно, несвідомо пізнавав простий люд, який довірливо слухав Бахову музику. Йоганн-Себастьян залишався байдужий до ефемерної прихильності сильних цього світу, як і до відгуків музикознавців, але прив’язаність ремісників, торговців, дрібних урядників, учителів, рільників, садівників, студентів, ліхтарників, листонош, сторожів, слуг – зігрівала і підбадьорювала, допомагала тримати чудову робочу форму, давала прямизну станові, невтомність міцним ногам, добрий настрій. У противному разі життя було б гірке, і це проникло б у музику. Але музика Баха пронизана могутнім життям, і які пристрасті б її не мучили, кода обдаровує просвітленням. Музична будівля композитора напрочуд цільна і тривка.
Відносна життєва невизнаність хвилює нас, Баху-творцеві до цього не було діла, а спадкоємному професійному музикантові Баху достатньо було, що він не осоромив роду і з честю носить своє ім’я. Він був нащадком шпільманів – мандрівних музикантів, належав до велетенського музичного клану Бахів, який розповсюдився всією Німеччиною. Для них музика була ремеслом – не в нинішньому зменшувальному, а у старовинному, високому і гордому сенсі слова, коли кожен ремісник пишався своїм цехом не менше, аніж який-небудь аристократ довгим списком пращурів. Музика була їхнім заняттям і засобом до життя. На музичні заробітки вони придбавали будинки, обставу, утримували великі, багатодітні родини й виводили в люди синів, які теж ставали музикантами. Головним для них було догоджати своїй аудиторії – парафіянам тих церков, де вони служили. Бах догоджав – і йому на душі було спокійно.
Богатир поставою і духом, Гендель хотів усе мати за життя, він невтомно воював, обстоюючи свій престиж, своє місце під сонцем, і мав успіх у цьому. Бах нікуди не квапився, спокійно дочікувався своєї години й став Першим – назавжди.
Так, посмертна Бахова слава безприкладна, але насамкінець я хотів би сказати про інше.
На початку нашого сторіччя один високообдарований молодий чоловік, ельзасець родом, який поєднував у своїй особистості французьку мрійливість із німецьким раціоналізмом, філософ, богослов, органіст, написав чудову книгу про Йоганна-Себастьяна Баха. Його звали Альберт Швайцер. І, створивши цю дивовижну за глибиною і проникливістю книгу, зворушливо прикинувшись у ній безстороннім дослідником, суворим ученим, який не підвладний захопленню, коли вся його душа трепетала від захвату перед об’єктом дослідження, він осоромився вторинності своєї справи – рибка-паразит в акулячій щелепі. Він покинув кафедру, блискуче розпочату кар’єру, відкинув усі заманливі пропозиції, всівся на студентську лаву і взявся зубрити медичну латину. Знаючи, що йому не до снаги творчий подвиг, гідний Баха, він вирішив піднестися до нього живим діянням і, випущений лікарем, поїхав у африканські тропіки лікувати туземців, які вимирали від сонної хвороби, прокази й туберкульозу. Поїхав на все життя, прихопивши на пам'ять про минуле лише крихітний саморобний органчик. Він до кінця залишився вірний «братерству болю» і не розумів, за що йому присудили Нобелівську премію. Отак відгомоніло Бахове мистецтво лунким стогоном органних труб у глибині вісімнадцятого сторіччя і відгукнулося в наш час великим подвижництвом.