Стоїть корчма понад шляхом біля перевозу.
Хто не їде – не минає, зайде пригоститись.
Чи то літом освіжитись, чи зайде з морозу,
Аби випити, поїсти та добре зігрітись.
То селяни було зайдуть кухля пригубити,
То заїдуть запорожці, що на Січ простують.
Бува, корчмар не встигає на столи носити,
Та сидять, поки чекають, щось собі пліткують.
От якось отак сиділи в корчмі запорожці.
Уже випили по кухлю, наїдки чекали.
З-за халяв подіставали кожному по ложці,
Про щось своє гомоніли, часом реготали.
Вже під вечір, корчма повна, селяни із поля
Прийшли трохи відпочити з денної роботи.
Теж тихенько гомоніли біля свого столу
І несло від них корчмою стійкий запах поту.
Тож сиділи та чекали, звісно, кожен сво́го:
Хто наїдки, хто напої - корчмар забарився.
Раптом двері відчинились і став на порога
Якийсь панок завалящий. Гордо подивився
Та і каже: «Одно бидло зібралося тутай!
Нігде пану уродзонім, навіть, і поїсти!»
Для селян таке, можливо, не в новину чути,
Із-за столу повставали, щоб панові сісти.
Молодий же запорожець за шаблю схопився,
Аби трохи тому пану язик вкоротити.
Та на нього старший гнівно тільки подивився,
Козакові слід собою, мовляв, володіти.
Повернувсь тоді до пана та й в голос питає:
«А якого саме пана маєм честь вітати?»
«Пан Хмелецький, єстем, хлопе, коли хто не знає!»
«Дуже добре, зацний пане, тепер будем знати».
А в самого так і грають в очах бісенята.
Козаки сидять, чекають, знають козарлюгу,
Той такий - кого завгодно може обсміяти,
Нема в жартах йому рівних по усьому Лугу.
Помовчавши, козак мовить із серйозним видом:
«Пан є пан, його зробили не з такого тіста…
Як створив Бог світ і землю, все на неї, слідом
Він надумав і людину сотворити. Звісно,
Не одну: комусь робити, комусь – панувати.
Тож узяв він шматок глини, зліпив хлопа з неї,
Потім з тіста пшеничного став пана ладнати.
Ліпив довго, милувався з роботи своєї.
А закінчив, то поставив на сонці сушитись.
Сам подався поза хмари та й ліг спочивати.
А тут псові біс порадив, певно, нагодитись.
Він обнюхав хлопа, пана… із кого обрати?
Хто ж то буде глину їсти? Узявсь він до пана.
Роздирає, їсть шматками, бо ж, видно голодний.
Скоро з пана, що його Бог ліпив так старанно,
Залишились тільки ноги. Аж тут крик Господній:
«Що ж ти робиш?!» Та ще дрина отримав від Бога.
Пес як кинеться із ляку та давай тікати.
Біжить, біжить… з переляку так і пре із нього,
Все боїться, що Бог його може наздогнати.
І, де тільки він присяде, тільки купку зробить,
Там із тої купки зразу і пан на світ Божий.
А тікав він лісом, полем, скрізь звільняв утробу.
Тому прізвище у пана на те місце схоже.
Зробить купку під осику, то буде Осинський,
А, як стане попід вишню – буде Вишневецький,
А покладе під ліщину – з’явиться Ліщинський,
А під хмелем як присяде, то буде Хмелецький».
Лиш закінчив козак мову, корчму аж підняло,
Такий регіт там здійнявся, що й на небі чути.
Лице пана буряковим від образи стало,
Ладен кожному лайдаку голову зітнути.
Та в корчмі всі реготали, ніхто не лякався,
Хоча пан надимав щоки і витріщав очі.
Тож панок крутнувсь на місці та і геть подався,
Бо, мовляв, він мати справи із бидлом не хоче.
Так на світі і з’явилась легенда про пана,
Довго-довго вона потім по селах ходила.
Насміхалися над паном козаки й селяни,
Та, тим часом, готували свої шаблі й вила.